СТАРИЙ КАПЕЛЮХ-2

ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

Ольга ПЕЛЕШУК

07 травня 20:19

411

Джерело: Газета «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»

СТАРИЙ КАПЕЛЮХ

(Продовження)

…Сергій знову не виспався. Щось невідоме тривожило його. У трамваї чоловік почав несвідомо шукати поглядом ту дивну бабцю, але її ніде не було. Заспокоївшись, молодик прийшов на роботу, зателефонував мамі й дізнався, що вона приїде наступного дня: впоралася раніше. Робочий день минув без особливих подій, дорога додому теж.

На щастя, далі – вихідний. Сергій ліг спати раніше, сподіваючись, що дивні сни оминуть його цього разу. Але не судилося. Сергієві знову наснився кабінет діда. Він сидить за тим самим столом, а навпроти нього – жінка, яка приносила звіт. Вона явно розгнівана. Губи смикаються, очі палають від злості.

– Як ви посміли?! Я працюю тут уже майже двадцять років! Усі мене поважають! – жінка промовила тихо, але грізним тоном.

– Що посмів? – запитав голосом діда, сам того не усвідомлюючи.

– Що? Не робіть із себе дурника! Це ви написали на мене скаргу!

– Яку скаргу?

– Що я краду гроші з каси! Ви не маєте доказів!

– Докази є, Галино.

– Падлюка! – жінка різко встала з-за столу і стукнула по ньому кулаком. – Та ти знаєш, де в мене родичі? Та тебе по стіні розмажуть за твою скаргу! Ти пожалієш сто разів, що написав ту скаргу!

– Не кричіть!

– Пошкодуєш! Тільки пів року тут начальник, а вже так преш! Дали тобі цю посаду завдяки знайомству, то хоч мовчав би! Щоб ти здох! І діти твої, і внуки!

Із цими словами жінка дістала із сумки велику шпильку, підійшла до вішалки й кольнула тією шпилькою в капелюх діда, який на ній висів. Щось прошепотіла, розвернулася й вийшла, гримнувши дверима. Сергій іще трохи сидів за столом, слухаючи, як віддаляються її кроки. Потім встав, одягнув пальто, надів капелюх. Раптом голову прострелив сильний біль, світ навколо поплив…

Молодий чоловік прокинувся в холодному поту. Декілька хвилин сидів на ліжку, намагаючись зрозуміти, що ж сталося. Це був не просто сон – він побачив себе очима діда. Нарешті зрозумів, ким була Галина – та сама бабця, що їхала з ним у трамваї й вистежувала після роботи. Виходить, вона прокляла дідів капелюх. Сергій згадав, що дід помер раптово, хоча був цілком здоровим і ні на що не скаржився. А за декілька днів до смерті раптом почав страждати від сильного болю в голові і грудях. Сергій ніколи не вірив у забобони про пристріт чи прокляття. Але занадто багато тут збігів...

Якщо це правда, то все сходиться: бабуся, не підозрюючи про прокляття, віддала капелюх онукові, і тепер йому ввижається всяка маячня. Жінка, яка прокляла діда, впізнала його за капелюхом, бо на ньому срібляста стрічка. І тепер, мабуть, пильнує за ним і чекає, коли він теж помре. Хай там що, треба позбутися капелюха. Якраз вихідний – піде й викине його подалі. Більше нічого його не лякатиме.

Сергій знову ліг спати. Сон усе не приходив. Ніби й радісно, що знає причину своїх тривог, але щось незрозуміле таки не відпускало. А якщо все це маячня і просто сни? Як узагалі можна проклясти капелюх, ще й на стільки років?..

Сергій знову прокинувся серед ночі. Протер очі, не зрозумівши, де він. Чомусь лежав у коридорі на підлозі, не на ліжку, а в коридорі на підлозі. Капелюх висів на місці. Сергій підвівся на ноги. Ще сновидою стати бракувало! Пішов у кімнату, вже повернув до ліжка й оторопів: там хтось лежав. Це ж він сам! Він там і він тут! Другий Сергій на ліжку мирно посопував і наче ні про що не підозрював. Сергій ущипнув себе за руку, все ще сподіваючись, що це просто жахіття. Ні, не прокинувся.

Раптом щось зашурхотіло. Сергій застиг і прислухався. Біля другого Сергія на ліжку промайнула чорна тінь. Вона клубочилася, наче дим від спалювання гуми, крутилася вихором і набувала форм людської постаті. На його другому «я» сиділа темна постать у каптурі. Тінь повернула голову до Сергія, який стояв. Під каптуром блимнули червоні очі. Істота гиготнула басом, підняла руки з довгими кігтями, обхопила ними шию того Сергія, який спав, і почала його душити. Сергій теж почав задихатися, наче горло стиснули йому.

– Не посмієш! – крикнув він до тіні.

Вона зупинилася, знову повернулася, вишкірила довгі гострі зуби, що блищали у світлі місяця. Потім повільно піднялася й попливла до нього. Сергій схопився за хрестик на шиї. Тінь зупинилася й захихотіла. Скинула каптур. Сергій не повірив власним очам: перед ним стояла бабця, яка прокляла його діда. Однак вона не була схожа на людину: загострені зуби, налиті кров’ю очі, довгі пальці із загнутими кігтями. Стара дихнула йому в обличчя смородом диму та сірки і промовила моторошним низьким голосом:

– Звела зі світу твого діда – зведу й тебе! Погань! Твій дід зіпсував мені життя, і ти за це заплатиш!

Істота простягнула до Сергія кігтисту руку, але він спритно вивернувся. Схопив з полички велику вазу, яку так любила мама, і вперіщив нею бабцю по голові. Ваза розбилася на дрібні друзки. Істота завила, але не здалася. З гарчанням вона кинулася на Сергія і збила його з ніг. Довгі кігті вп’ялися в шию. Сергій захрипів, перед очима пропливли кольорові кола. Істота гиготіла і ще міцніше стискала пальці. З останніх сил Сергій зміг вирватися, схопив бабцю й повалив на підлогу. Декілька разів ударив її в обличчя. Вона не здалася і знову спробувала схопити молодика за шию. Той уміло відбивався і кидав у потвору все, що потрапляло до рук: стілець, велику книгу, статуетки. Нарешті йому вдалося штовхнути бабцю на скляні дверцята шафи. Почувся дзвін, потвора несамовито заволала. Декілька друзок скла боляче убгалися в обличчя…

Сергій прокинувся на ліжку. Сонячне світло било йому в очі. Хтось стояв над ним і ляскав його по щоках. Сергій кліпав, але все навколо ще здавалося розмитим, тож він не зміг упізнати силует…

– Сергійку! Агов! Прокидайся! Синку!

Мама приїхала! Сергій нарешті отямився й озирнувся навкруги. У кімнаті наче табун коней пробіг: друзки, уламки, розкидані книги та сувеніри із шаф, розбитий сервіз, розламані стільці. Дверцята шафи розбиті, а скло усе в крові.

– Сергійку! Що тут трапилося? Злодії залізли? Ти цілий? – запитала мама перелякано.

Вона зняла із сина ковдру і схопилася від жаху за голову:

– Синку! Та ти весь у ранах! І шия…

Хлопець не знав, що й казати матері. Чи повірить вона в напад чудовиська, у прокляття? Наімовірніше, ні. Краще буде збрехати.

– Мамо! Так, злодій проліз. Я спав. Уночі чую, хтось у замку копирсається. Думав, то ти приїхала. А він заліз у кімнату, почав ритися в шафах, мабуть, гроші шукав чи коштовності. Я намагався відбитися від нього всім, що потрапляло в руки. У нього був ніж…

– Жах! Синку! Тебе ж могли вбити! Ти поранений!

– Мамо, заспокойся. Він мене вдарив чимось важким по голові, більше нічого я не пам’ятаю. Він був у балаклаві та, здається, в рукавичках.

Мама заридала, потім, дещо заспокоївшись, почала прибирати. На щастя, нічого цінного не зникло. Сергій задля проформи зателефонував у поліцію, щоб мати нічого не запідозрила. Помазав рани так-сяк зеленкою, сунув у рюкзак капелюх, старі газети та сірники.

– Синку, ти куди? – спитала мама занепокоєно.

– Та… Прогуляюся. Мені треба заспокоїтися.

– Може, до лікаря запишешся?

– Пусте. Там декілька подряпин.

Мама похитала головою, але нічого не сказала…

Тепле осіннє сонце лоскотало обличчя і, здавалося, припікало подряпини. Сергій ішов околицею міста. Тут завжди малолюдно, а у вихідні й поготів, отож він просто насолоджувався змогою побути наодинці. Підсвідомий страх усе ще не давав спокою. Сергій періодично озирався, вишукуючи за деревами знайомий силует. Нікого…

На березі річки не було звичних тут рибалок. Чи то запізно, чи сьогодні знову футбол показують. Сергій наніс на пісок сухого хмизу, накидав старих газет. Поклав зверху капелюх. Трохи подивився на чорний м’який фетр і блискучу стрічечку з бабусиної коси, розмірковуючи, як могла така невинна річ звести зі світу його діда. Чи це правда, чи просто плід його марень? Хтозна. Та його рішення остаточне. Гірше не буде…

Підпалив. Сухий хмиз із папером спалахнули швидко. Язики полум’я облизали капелюх. Стрічка почала плавитися, покриваючись бурим нагаром.

Раптом ззаду почулося моторошне завивання, наче хтось сполучив голос людини з вовчим виттям. Сергій здригнувся й обернувся. На пригірку стояла ВОНА. Галина зсутулилася, її перекрутило, наче старе дерево. Руки тремтіли й корчилися, ніби бабця відчувала несамовитий біль. Вона востаннє зиркнула на Сергія, і йому здалося, що її очі запломеніли багряним. Полум’я різко спалахнуло й піднялося, наче від бензину. Бабця завила ще голосніше, почорніла, її обриси стали нечіткими. Вона перетворилася на чорний дим, який одразу ж підхопив вітер. Тієї ж миті багаття востаннє заіскрило, капелюх перетворився на купку попелу і вогонь сам згас. Лише декілька вуглин нагадували про нього. Сергій уже не розумів, де реальність, а де примари. Він невпевнено пішов до місця, на якому щойно стояла Галина. Нічого. Вона тут справді була чи це знову хвора уява?

Удома Сергій намагався не розмовляти з мамою. Лише коротко відповідав на запитання, обдумуючи, як усе з’ясувати. А чи треба? Наважився лише за обідом.

– Мамо… А ти добре пам’ятаєш діда?

– Добре. Він був дуже доброю людиною. А чому ти питаєш?

– Бабуся нещодавно казала, що був начальником, а я й не знав.

– Так. Ти малий був, не пам’ятаєш, мабуть. На жаль, дід помер рано.

– А від чого він помер?

– Кажуть, серце. Хоча не хворів, не курив, не пив, ні на що не скаржився. А тут – бац – за декілька днів згорів. То серце прихопить, то голова сильно болить. Помер удома, поки ми з бабусею на роботі були, а ти в садочку. Бабуся бідкалася, ніби йому наврочили на роботі.

Наврочили? Сергієві бабуся про це не казала.

– А ти сама в це віриш?

– Навіть не знаю, синку. Бабуся розповідала, що була в нього на роботі одна жінка. Дід на неї написав скаргу, бо вона крала. Змовчав би, але ну дуже вже ця жінка шахраювала. Безсоромна була. А її баба ніби була відьмою, та й дар їй передала. От дід написав на неї скаргу, а потім чули, як ця жінка, здається, Галиною її звали, з ним сварилася, погрожувала йому. І за декілька днів твій дід раптово помер. Отак, синку.

– Мамо… А ця Галина – де вона зараз живе, не знаєш?

– Та вона померла давно. Років уже п’ять, мабуть. Кажуть, важко помирала…

Сергій мовчав. Перед його очима стояла постать примарної бабці...