ДІВЧИНКА-М’ЯЧИК

Каріна підійшла, нахилилася й заглянула в брудну скручену з дроту клітку. Там пищало десять жовтеньких курчат.

– Гарні. Можна взяти на руки?

Ольга обережно підняла пискливе створіння й посадила Каріні на долоньку.

– Обхопи його і тримай. Воно відчує тепло і буде думати, що біля квочки.

Каріна сіла на бетонні східці та притулила курчатко до себе, відчуваючи, як воно тріпоче.

Увімкнула селфікамеру.

– Прівєтосіки, підписото. Я тепер селяночка. Сьогодні висиджую курчат, – скривила обличчя. – Ко-ко-ко. Маман здихалася мене, запровадивши до тітки. Тут зовсім немає цивілізації… – обвела камерою довкола. – Якщо хочете стежити, як виживатиму в закинутому селі, підписуйтесь на мій профіль «Дівчинка-м’ячик» і не забудьте підтримати сердечками, поки я тут не збожеволіла.

Каріна все життя почувалася м’ячем, який, як у грі «гаряча картопля», постійно намагаються комусь перекинути. Мама завозила її татові, він повертав пас. Спроваджувала Каріну в приватну школу-інтернат, а на канікули знову передавала татові. Він відвозив бабусі, бабуся повертала мамі, мама відправляла в табір і так тривало постійно. Цього разу пас прилетів до тітки.

Каріна повернула курча в клітку і спитала:

– Можна я до того магазину сама піду?

– Не заблудиш?

– Я вже доросла.

– Ну добре. Як вийдеш з хвірточки, повернеш наліво. Там спершу побачиш нашу агору, а слідом і магазин.

– Яку ще агору?

– Сходи клубу, на яких місцеві філософи засідають.

* * *

Каріна йшла селом, вдихаючи смоляний запах розпеченого асфальту й намагаючись обходити чорні блискучі острівці. Коли натрапляла на них, босоніжки прилипали, і на білій підошві утворювався масний відбиток.

Кілька разів, тарабанячи залізним ободом коліс, її обганяли запряжені вози, шурхотіли шинами поодинокі велосипедисти.

Невдовзі Каріна побачила напіврозвалену будівлю клубу, до якого вели широкі потріскані сходинки. Там, як обіцяла Ольга, сиділо кілька чоловіків. Смалили самокрутки, раз у раз спльовуючи собі під ноги, й тягнули пиво з темних пляшок.

– Оце шо за жизня така, Васю, – віщав похмурий чоловік у кашкеті, який купив, напевно, ще його дід до революції. – Всі крадуть. Одного вибрали – краде, другого вибрали – краде, осьо нові вибори й шо? Хай кого виберемо – крастиме.

– Не жизнь – маліна, хоч хренова, зато длінна, – продекламував молодий чоловік, який обігнав Каріну й наблизився до гурту. – Знов, дядьку, політику розводите?

– А шо, а поговорити, – втрутився сивий чоловік. Він підкурив від недокурка й пожбурив його в траву.

Той, якого звали Василь, напівлежав на сходах, натягнувши на очі солом’яний бриль, й справді нагадував філософа.

– Наша справа робити. Хто робить, той і має. Ще трохи – вимруть усі, хто звик горбом пахати, землю заберуть олігархи й пшеничку на експорт сіятимуть. Ех, розвалиться наш радгосп: «П’ятдесят років без урожаю».

– Та, Василю, він давно розвалився. Мертвонароджене дитя, викидень радянської влади… Гей, мала, чия будеш? – перемкнувся на Каріну чоловік у дідовому кашкеті.

Вона пришвидшила крок та пірнула у двері магазину, сховавшись від сміху, який пролунав їй у слід.

Всередині пахло кількою, прілими крупами, пральним порошком та господарським милом. Каріна із сумнівом оглянула викладені на прилавку товари.

– Дайте мені, е-е-е, снікерс, – ткнула пальцем на одинокий батончик.

Продавчиня з цікавістю поглянула на гарно вдягнену дівчинку та грюкнула об стільницю батончиком так, що аж прокотилася гулка луна.

– Двадцять.

– Я заплачу пейпасом.

Карина розблокувала телефон і помахала ним перед продав­чинею.

– Чим? В нас тільки налік.

Каріна розвернулася та, потупивши очі, пішла на вихід.

Вислизнувши з магазину, кинула сторожкий погляд на агору та примостилась на лавиці, яка ніколи не знала фарби. Увімкнула пошук вайфаю і під’єдналася до мережі «Сільмаг». Посипалися повідомлення. Перечитала, всім відповіла й закинула в тікток відео з курчам.

Від мами прилетіло фото. У бездоганному білому костюмі, крислатому капелюшку, довгих, аж по лікті, рукавичках, вона позувала поряд якогось строкато вбраного чоловіка й випромінювала усмішку успішної жінки. Каріна відчула, як розпаралелилась дійсність. В одній площині існував гламурний світ високої моди, а в іншій село на півночі України. Набрала: «В мене все добре. Гралася з курчатами. Скучила за тобою». Перечитала й стерла останнє речення.

Відправила повідомлення та побачила, як рудий веснянкуватий хлопчик тягне на мотузку кошеня. Воно нявчало й впиралося лапками, ніби передчувало, що з ним хочуть вчинити недобре. Процесію замикав худий хлопчик у підперезаних широким солдатським ременем штанах. Він реготав і легенько тицяв у кошеня довгою гострою палицею.

– Що ви робите?! – Каріна схопилася й підбігла до мучителів.

Підперезаний окинув її прискіпливим поглядом та вищирив щербаті зуби:

– А тобі що до того?

– Йому боляче.

– Воно вкрало ковбасу з комори, – сказав рудий.

– Тому ми зараз його стратимо, – серйозно додав підперезаний ременем. Помітивши, як округлились очі Каріни, додав: – Повісимо за клубом.

Каріна присіла біля змученого, напівпридушеного кошеняти, яке вже навіть не нявчало та неприродно вивертало голову набік, намагаючись звільнитися. Одне око в нього підтекло гноєм і майже не розтулялося. Брудна шерсть збилася клаптями.

– Віддайте кошеня мені.

Рудий зареготав.

– Ти ж городська, багата, то купи.

– В мене немає грошей. У вас тут пейпас не працює.

– А що в тебе є? – в очах підперезаного промайнув інтерес. Він придивився до Каріни, ніби промацуючи, що з неї можна взяти.

Вона розвела руками й хлопці помітили смартфон.

– Давай нам телефона, а ми кошеня.

– Ви що, це ж дорога річ?! Мене мама приб’є.

– То й нема про шо балакати.

Рудий смикнув мотузку та швидким кроком попрямував за клуб. Кошеня не встигало перебирати лапками й тягнулося, залишаючи слід на піску. З агори, сповнені замисленої величі, за ними спостерігали місцеві філософи. Каріна завмерла в нерішучості, а тоді поспішила за хлопчаками. Рудий по-діловому зняв з кошеняти мотузок, а підперезаний притримав бідолаху ногою.

Мотузок полетів на дерево і, огорнувши гілку, звісився вільним кінцем донизу, розкачуючись, немов маятник Фуко. Рудий підстрибнув та, ухопивши кінець, закріпив мотузку й зробив петлю. Повернувся до Каріни.

– Не передумала? – хмикнув, узяв кошеня та накинув зашморг на тонку шийку.

– Забирайте телефон! Тільки заждіть, відформатую і витягну сімкарту.

– Ну добре, ми ж не бандити якісь, – серйозно сказав чорнявий.

Каріна зітхнула та запустила процес очищення пам’яті. Зняла з футболки срібну шпильку, бабусин подарунок від вроку, натиснула на сховану кнопочку, витягнула сімкарту й рішуче простягнула хлопцям смартфон. Вони розсміялися, сунули їй у руки кошеня й задоволені пішли геть. Каріна притулила до грудей щупле тільце й відчула, як калатає маленьке серце.

– Не бійся, малюче, я тебе любитиму. Ти не станеш кошенятком-м’ячиком.

* * *

Каріна погодувала, викупала й вичесала кошеня. Хворе око обробила розчином, який дала Ольга.

Вечеряли під вишнею, щоб не чути, як стогне баба. Над молодою картоплею, политою шкварками, здіймалася густа пара.

– Вечір добрий, – на подвір’я, не чекаючи запрошення, зайшов Василь, якого Каріна бачила на агорі. – Ось, відібрав у Гарбузових ополоників, – простягнув Каріні смартфон.

Ольга здивовано підняла брови.

– У тебе хороша небога, але дивися за нею, щоб дурниць не робила.

– То, може, повечеряєш із нами? – Ольга поправила волосся. – Наварила багато, вдвох не подужаємо, – потупила очі.

– А сто грам наллєш? – Василь показав напрочуд білі зуби, предмет давніх заздрощів односельців. Він помітив, як Ольга смикнулася, немов їй заболіло. – Не треба, я жартую. Я, як з війни повернувся, зарікся горілки торкатися. А картопельку полюбляю.

Пройшли. Сіли за стіл.

З сусідського садка чувся спів солов’я. Зголодніла Каріна швидко впоралась із вечерею, забрала свій телефон, тихенько вишмигнула з-за столу й поспішила до ко­ше­няти.

Ольга та Василь засиділися за розмовою. Згадували дитинство та шкільні роки. Колись, коли життя ще було безтурботним, вона його кохала. Почуття, які давно муміфікувалися в її музеї втрачених шансів, раптом ожили, зафарбували щоки рум’янцем, розбудили сміх і зняли, ніби лушпиння з цибулі, шар бід і розчарувань. Ольга почувалася школяркою, яка потайки марить сусідським парубком. І її очі випромінювали світло, яке вважала вже років з десять згаслим.

Коли на небі зійшов місяць, Василь нарешті попрощався та пішов, важко прикульгуючи на ліву ногу. Протез, який носив уже два роки, досі не відчував як щось своє, а радше як костиль, тимчасову опору.

Ольга задивилася на зоряне небо. Пересмикнула плечима, відчувши, що замерзла, та зайшла в хату. Протяжно, ніби з того світу, стогнала баба. На провислому ліжку, скрутившись і притиснувши кошеня, спала Каріна. Ольга на мить завмерла, роздивляючись спокійні дитячі риси. Було в них щось щемливе, беззахисне, щось, що навіювало тривогу, примушувало серце стискатися. Навіть не передчуття біди, а його відлуння, прозвучало в її душі й сховалося глибше, змією, що заповзає під камінь. Ольга обережно заправила за вухо дівчинки прилипле до щоки волосся, підіпхнула ковдру й вимкнула світло. До ранку вона не стулила очей, розмірковуючи, над тим, що життя ще не скінчилося.