СТАРИЙ КАПЕЛЮХ

– Що «але»? Носи! Зараз такого ніде не дістанеш! У ньому, можна сказати, вся мудрість і досвід твого діда. Він був гарною людиною, начальником, добре працював, і це тобі передасться.

Бабуся мовчки надягла капелюх на Сергія й потягнула його до дзеркала.

– О, викапаний дід Микола! Схожий ти на нього дуже! І рисами обличчя, і за вдачею: розумний, чесний, наполегливий…

Сергій уважно розглядав своє відображення. І чому він не хотів надягати капелюха? Дуже йому личив, дарма що старий.

– Ну, бабусю, ще раз дякую! Мені час іти.

– Щасти тобі! Бережи капелюха, то пам’ять тобі про діда, – вона поцілувала онука й нарешті відпустила його.

Сергій пішов швиденько, адже боявся запізнитися на роботу. Хоч він і начальник, та лише віднедавна, тому вище керівництво прискіпливо стежить за кожним його рухом. На щастя, спізнення не помітили. Сергій зайшов до відділу і стикнувся носом до носа із сисадміном Валерою. Той саме розплутував купу дротів, схожу на клубок змій, що вилізли навесні паруватися.

– О, Сергію, привіт! Щось ти припізнився, – зауважив Валера, який за звичкою називав керівника на ім’я. Зрештою, Сергій був не проти, бо не любив зверхнього ставлення керівництва: це такі ж люди.

– Привіт! Та, до бабусі зайшов. А воно як: то почастувала смачненьким, то розпитати про все треба…

– Розумію! – кивнув Валера. – У самого такі дід і баба. Чекай-но!

Молодик відірвався від клубка дротів і почав уважно розглядати обличчя Сергія.

– Що там? Забруднився?

– Та ні. Глянь у дзеркало!

Сергій подивився у дзеркало, яке завбачливо повісили дівчата, щоб поправляти зачіски та фарбуватися у вільні від роботи хвилинки. Погл­янув й підстрибнув від несподіванки: на нього дивилося втомлене, змарніле обличчя підстаркуватого чоловіка, але аж ніяк не юнака. Сині мішки під очима, загост­рені риси, зморшки, що тільки почали прокльовуватися. І очі… Вони горіли, виказували злобу, роздратування й водночас якусь немічність та глибоку втому. Сергій струснув головою, намагаючись прогнати марення, в яке відразу не повірив. Але за хвилину зображення не змінилося: те ж змарніле обличчя.

– Не знаю, – зніяковів Сергій. – Не виспався просто.

– Розумію, – знову кивнув Валера, намагаючись витягнути з мотка найдов­ший дріт зеленого кольору.

Сергій сів за роботу. Все давалося якось важко, хоча він робив те саме вже щонайменше тиждень. Голова важка, думки не в’яжуться, наче вчора перепив. Не виспався? Та ні, він збрехав. Добре виспався…

Щось залоскотало ліву руку, поповз­ло долонею вгору. Сергій заповнював важливі папери й намагався не відволікатися на дрібниці. Ось тут прізвище… Тут дата… Тут підпис… Та що воно заважає? Сергій стріпнув рукою, думаючи прогнати набридливу комаху. І де вона взялася в жовтні? Однаково лоскоче. Ну, зараз він її…

Сергій відірвався від документа, пог­лянув на руку, замахнувся… Рукою повз­ла... змія. Маленька, чорна, блискуча, ритмічно рухає язичком, грізно дивиться вертикальними зіницями на червонуватих очах… Повзе вгору рукавом, просто до шиї… Сергій несамовито закричав…

– Ой, ви чого так кричите? Щось сталося? – почувся голос бухгалтерки Вікторії Василівни десь над вухом.

– Змія!

– Та де?!

Сергій пильно оглянув руку. Нічого. Зазирнув під стіл – теж порожньо.

– Вибачте, що налякав. Не виспався, задрімав, наснилося…

Вікторія Василівна лише похитала головою й вийшла з кабінету. Сергій знову сів за роботу, але пережитий страх не полишав його. Це справді був сон? Ні. Він упевнений, що не спав. Заповнював документ. Може, то хлопці пожартували й підсунули гумову змію? Але куди вона потім поділася?

На обід усі пішли в офісне кафе. Сергій за звичкою сидів сам. Благо, столиків вистачало. Молодик не любив гамірних компаній і просто відпочивав за обідом, думаючи про щось своє. Задумавшись, задивився кудись у дальній кут, де сидів Валера і травив анекдоти, а колеги сміялися, що аж до нього долітало. Так, часу обмаль, незабаром перерва закінчиться. Сергій опустив голову до тарілки й закричав: там копошилося безліч черв’яків і стоніг. Звиваючись, вони вилазили на стіл, повзли до нього… Сергій кинув виделку й вискочив із-за столу.

– Гей, що там сталося? – Валера вже був біля нього.

Сергій мовчки кивнув на стіл. Валера уважно все оглянув.

– А що тут? Ніби нормальна котлета із салатом.

Сергій не повірив очам: усі гади зникли, ніби розчинилися в повітрі. Стало якось ніяково, що налякав колег. Відбрехався, що знову задрімав, бо не виспався. Але ж він точно не спав…

Повернувшись додому ввечері, Сергій акуратно повісив капелюх на гачок і почистив його: все-таки цінна річ, пам’ять про діда. Почувався хлопець, на диво, втомленим і виснаженим, хоча нічого надважкого чи надскладного сьогодні не робив. Мами вдома не було – поїхала у відрядження на тиждень. Повечерявши та посидівши трохи за комп’ютером, Сергій ліг спати.

Хлопцеві снилася якась маячня. То він тікав від когось невидимого, але не міг утекти, бо ноги стали наче ватяні. І його ловили. Хто саме ловив, Сергій чомусь не бачив, але чітко відчував міцні й холодні обійми на шиї. То він блукав коридорами якоїсь невідомої будівлі, намагався знайти вихід, але всі двері були зачинені. А потім снився дід. Сергій погано пам’ятав його, адже той помер, коли йому було лише п’ять років. Дід сидів за столом навпроти нього в тому самому капелюсі, який онукові віддала бабуся. Сергій хотів із ним заговорити, але язик не слухався, голос наче зник, і хлопець не зміг вимовити ні слова. Дід чомусь похитав головою. У його погляді – смуток і тривога, і Сергієві здалося, що дід хоче попередити про щось важливе, але не може…

Сергій прокинувся серед ночі. Перед очима – все ще обличчя діда. Наснився, коли бабуся віддала його капелюх – оце так збіг! Востаннє він приходив у снах іще в дитинстві. Сергій знову ліг і заплющив очі, але поспати йому не вдалося. З коридору почувся тихий шурхіт. Юнак сів на ліжку і прислухався. Знову щось зашурхотіло.

– Мурчику, то ти? Киць-киць! – гукнув він машинально.

Тут Сергія пересмикнуло, і сон остаточно покинув його. Який іще Мурчик? Він же помер рік тому! Звичка кликати кота так вкоренилася у підсвідомості за майже п’ятнадцять років, що досі не минулася. Після Мурчика більше ніяких тварин не заводили. Що це могло бути? Йому не здалося? І знову шурхіт. Уже впевненіше. Що за дідько?! Може, мама повернулася раніше?

– Хто там? Мамо, це ти?

Усе стихло. Сергій перелякався не на жарт. А що, як хтось у квартиру заліз? Хлопець тихенько відсунув шухляду й дістав звідти завбачливо захований на такий випадок газовий балончик – не знати чому, мама боялася пограбувань і наказала Сергієві завжди мати зі собою щось проти злодіїв. Сергій обережно підійшов до дверей у коридор і визирнув. Нікого. І що воно шурхотіло? Тут коридором промайнула невеличка темна тінь. Здалося, вона миттєво пронеслася повітрям і зникла біля вішалки, де висіли капелюх і декілька шарфів. Птах залетів чи що? Сергій увімк­нув світло, оглянув капелюх, вішалку, шафу – нікого. Диво, та й годі.

***

Уранці Сергій почувався розбитим. Та нічна пригода не дала нормально виспатися. У трамваї на хлопця всю дорогу витріщалася якась неприємна на вигляд бабця: невеличкого зросту, зсутулена, з великою бородавкою на носі. Вона муляла кістлявими руками ціпок і жувала губи, уважно розглядаючи чи то Сергія, чи то його капелюх, і щось бубоніла під ніс. Сергій навіть зняв капелюх і оглянув, що з ним не так, – усе гаразд. Може, стара його впізнала, а він її ні? Хтозна. На щастя, на роботі цього дня обійшлося без пригод. Колеги вдавали, наче вчора нічого не сталося, хоча Сергій відчував їхні погляди за спиною й чув перешіптування. Ох і налякав він усіх учора своїми галюцинаціями! Сергієві довелося затриматися допізна – готував місячний звіт. З офісу вийшов останнім, попрощався з охоронцем і попрямував до зупинки. Дорога пролягала через промзону. Керівник компанії вирішив заощадити й винайняв найдешевший офіс на околиці, а тепер працівники бідкалися, як моторошно тут ходити, особливо пізно ввечері. Ліхтарі світили через один, а то й через два, і час од часу виринали злодії, які підстерігали запізнілих офісних працівників і вимагали гроші чи прикраси.

Сергій загорнувся в пальто, насунув капелюха на самі очі й поспішив до зупинки. Пройшовши більшу частину шляху, помітив за деревом біля високого бетонного паркана якийсь рух. Рука інстинктивно стисла руків’я складного ножика, який він носив із собою про всяк випадок. Сергій пришвидшив кроки. Ось і дерево. Намагаючись бігцем його промайнути, озирнувся. Біля дерева стояла та сама бабця, яку він помітив у трамваї вранці. Точно вона? Вона. Сергій не міг помилитися. Бабця уважно проводжала його поглядом, не відриваючи від нього очей, і щось шепотіла. Дивна якась. І що вона забула так пізно в цій непривітній місцині? Якраз під’їхав трамвай, і Сергій побіг, щоби встигнути. Заскочив останньої миті, і двері зачинилися. Молодик сів на сидіння ззаду, де зазвичай любив їздити, слухаючи музику. І тут знову побачив ту саму бабцю. Сиділа вона через декілька рядів попереду, але він її впізнав – повернулася на мить глянути на нього. Як вона встигла на трамвай? Сам ледве добіг і заскочив, а вона як? Сергій навіть потрусив головою, щоб скинути мару – ні, бабця на місці. Мабуть, таки перевтомився…

Бабуся вийшла за одну зупинку до Сергієвої. Стоячи у дверях, іще раз недобре зиркнула на нього. Сергій уже йшов через двір і підходив до дому, як раптом щось боляче штовхнуло його ззаду. Почувся скрегіт гальм. Від несподіванки юнак впустив на асфальт телефон, з якого слухав музику. Екран цокнув і розсипався на дрібні друзки. Сергій вилаявся. А ззаду гукнув чийсь п’яний голос:

– Куди сунеш із бананами у вухах?

Сергій озирнувся. Чорна машина зупинилася за декілька сантиметрів від нього. Кремезний чолов’яга ще вилаявся і сів за кермо. Сергій завбачливо відбіг убік, пропускаючи явно нетверезого водія. Треба зателефонувати в поліцію, але було не до цього. Від удару нила спина. Телефон розбився вщент. Запасний теж нещодавно зламався. Отже, навіть мамі не зателефонує, хіба що від сусідів або завтра з роботи.

Сергій помився і відразу ліг спати. Сни цієї ночі теж були тривожні. Знову хтось невидимий ганявся за ним і ловив його, а Сергій не міг втекти. Потім снилося, як він біжить за трамваєм, але той від’їжджає, і ззаду його хтось хапає, викручує йому руки. Хлопець повернувся, та нікого не побачив.

А потім бачив він уже зовсім дивний сон. Він сидить у якомусь приміщенні за столом. Перед ним ручка й купа паперів. Намагається прочитати текст, марно: літери розпливаються, рухаються, зникають і знову з’являються, утворюючи якісь абракадабри. Сергій підняв голову й озирнувся: приміщення незнайоме, але схоже на якийсь кабінет минулих років. Шафа з теками, старомодна лампа на столі, горщики з квітами на вікні, умивальник із дзеркалом, зачинені двері, оббиті дерматином. Сергій знову подивився на папери, але тут у двері постукали. За ними почувся глухий голос:

– Миколо Петровичу! Ви тут?

Микола Петрович? Хто це? Знайоме ім’я… Звідки…

Двері відчинилися. У кабінет увійшла жінка в бордовому жакеті, з високою зачіскою. Її обличчя чомусь здалося Сергієві дуже знайомим, але він не міг згадати, звідки саме.

– Ось звіт! – жінка кинула на стіл теку на зав’язках, розвернулася й вийшла.

Сергій заціпенів. Микола Петрович…
Це ж його дід! Але його тут нема. Кого кликала жінка? Хлопець підвівся, обійшов кабінет, посмикав двері – зачинені. Стало тривожно і спекотно. Де він? Як звідти вийти? Підійшов до умивальника, щоб освіжитися, глянув у дзеркало й отетерів: на нього дивилося обличчя діда Миколи!.. Сергій прокинувся, мокрий від поту та захеканий. Серце несамовито билося у грудях, наче хотіло вискочити з грудей від страху. Він бачив себе в тілі діда. Його кабінет… Він же був керівником… І та жінка… Де він її бачив? Знайоме обличчя й кілкий погляд…

(Далі – в наступному номері)