ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
200Історії з життя
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
– Кнопо! Кнопо! Сюди! Кнопо, до мене! – хлоп’я метушилося між авто, ущент завантаженими нашвидкуруч зібраними речами, падало навколішки, зазираючи під днища вишикуваних на дворовому майданчику машин, терло кулачками заслізнені очі, розганяючи по личку липкі прозорі соплі.
– Артемку! Мерщій у машину! – гримнув на хлопчика батько, засовуючи останню поспіхом зібрану валізу в салон авто.
– Ні! Без Кнопи не поїду! – хлопченя впало на асфальт, вкритий болотяною кашею, у яку перетворився ранковий сніжний поземок, перемелений колесами машин та людськими черевиками.
Молода жінка в розхристаному пальті підбігла до хлоп’яти, вихопила того зі снігового болота й почала стягувати забруднену мокру куртку.
– Ну що ти, як маленький! Дивися, на що схожий! Вікторе, дай осінню курточку. У тій останній валізі пошукай, – мама шарпнула з Артемка мокру одежину, кинула біля куща, що був часточкою живої огорожі прибудинкової території, і потягнула хлопчика до автомобіля, двигун якого батько вже давно запустив, аби той прогрівався.
– Кнопа… де моя руденька Кнопа… – скиглило дитя, розтираючи по щічках слізки, соплі, почуття відчаю.
– Собаки різких звуків бояться. Вони від них шаленіють і ховаються в темні кутки. Соромно зізнатися, але я й сам у такий куток сховатися не проти… – з сумом промовив батько, натискаючи на газ, рушаючи автомобілем. – Але ховатися – не вихід. Треба шукати безпечне місто.
– Ця наволоч одразу по чугуївському аеродрому вгатила. І по складах у Волинівці. Та, схоже, це ще не кінець. Адже наш район має з росією кордон. Не здивуюся, якщо вже завтра чугуївськими дорогами поїдуть танки, – мама заклацала по кнопках телефона й з острахом у голосі почала читати новини для тата.
Хлопчик сидів у дитячому кріслі позаду дорослих, ковтав сльози й напружено прислухався до розмови. Про що ті говорили, він не розумів. Тато схвильований. Мамі страшно. Але що може бути страшніше, ніж втрата його Кнопи?!
* * *
Сивоголова бабуся сиділа на ліжку й вкотре тихо бубоніла: «Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі…».
Молитву перервав незрозумілий важкий звук. Він стрімко наростав, нависав над свідомістю, бив по барабанних перетинках, розтікався нічним безлюдним містом.
Старенька зіперлася на край ліжка, важко підвелася й побрела до вікна, шибку якого ще вчора розбила звукова хвиля.
– Свят, свят, свят… – бабуся перехрестилася, не вірячи в те, що бачили її старечі очі.
Вулицею рухалися танки.
Вони не зупинялися в місті, не займали адмінбудівлі, не контактували з місцевими. У місті не було спротиву, тому колона вільно проїхала в бік Харкова.
Але все те бабусі розповіли пізніше, у черзі по плов, який варили два рідні брати й безкоштовно роздавали містянам.
Наразі ж старенька зіщулилася від холоду, потягнула ковдру і знову вмостилася у постіль, кутаючи вибілену часом голову в рушник, який все ще тримав накопичене тепло її тіла.
* * *
Що не день вибухи в місті частішали.
Ворог трощив будинки. Руйнував побут. Калічив людські долі.
Найбезпечнішим місцем для схову чугуївці вважали підвал Будинку культури. За мирного часу в підвалі розміщувалося кафе. У війну там знайшли прихисток близько двох сотень людей. Хто мав змогу покинути місто, виїхав. Залишилися старі, немічні й ті, хто за ними доглядав. Саме тому брати-кухарі зобов’язалися цих людей годувати.
Спочатку використовували обладнання кафе, у якому раніше працювали. Та за декілька днів окупації в місті зникло світло.
Брати вийшли куховарити на площу.
Під обстрілами палили вогнища, розігрівали казани, смажили з ночі приготовлені овочі й варили плов. Бо то поживна їжа. Досить один раз добре поїсти – і на добу калорій вистачить. Так стверджували брати.
Звістка мчала з одного району міста до іншого, розтікалася між бомбосховищами, збирала людей на площі біля вогнища. Згодом брати годували від півтори до трьох тисяч людей. Коли порцій на всіх стало не вистачати, дістали більше казанів. Відтак чанів стало п’ять.
За вікном починало світати.
Механічний годинник показував чверть по сьомій.
Кімнатою ширився холод.
У грудях тиснуло. Прокашлялася. Із рота вилетіла пара.
Сивокоса бабуся стягнула махрового рушника з голови. Того, який минулого Нового року їй правнучка подарувала. Та, що в Харкові вчиться. У Харкові… Це ж туди ворожі танки потягнулися…
Бабця спробувала перехреститися, але заважали ковдри, якими вкрилася поверх пальта. Трішки поборсавшись, старенька вивільнилася з постільних пут, загорнулася у поли бавовняного халата, спустила ноги на холодну підлогу й попрямувала до вікна, дірку в якому було прикрито здоровенною подушкою.
Старенька обперлася об підвіконня й спробувала зазирнути у краєчок скла, що дивом трималося над кутиком подушки. За вікном ледь помітно світало…
Дякувати сусідові: це він дірку подушкою затулив. А ще розповів, що на площі біля Будинку культури брати пловом жителів міста частують.
На згадку про плов бабусин шлунок обізвався сердитим бурчанням – від учорашнього ранку там макової росинки не було…
Що ж, потрібно рушати. Їй до площі години зо три чимчикувати. Та ще й із зупинками.
Проказавши молитву, бабця витягнула з-під ковдри зимове пальто і рушила в дорогу.
* * *
Чи то стареньку голод гнав, чи вітер у плечі підштовхував, але до Будинку культури вона значно швидше добрела. Хоча й зупинялася часто.
«Добре, що лавок у дворах депутати перед виборами понаставляли», – подумала бабуся, сама до себе всміхаючись.
На площі біля вогнища юрмилися люди. У будинках було холодно. Не було електрики. Повибивано безліч шибок.
Кожен ніс у собі власне горе, власну скорботу, але у всіх було одне спільне – надія.
Що прийдуть військові – наші.
Витурять погань ворожу.
Повернуться рідні додому.
І буде життя – як раніше…
Брати-кухарі вправно працювали черпаками.
Бабуся простягнула їм жовтеньку мисочку, яка ще із совдепії в серванті стояла. Отримала порцію жовтогарячого плову. Вклала свій скарб спочатку в паперовий пакет, потім загорнула в целофан, потім – у вафельний рушничок. Після чого опустила запаковану помаранчеву дорогоцінність у полотняну торбину й поволі побрела додому.
Ноги йти відмовлялися. Для бабусі, котра розміняла дев’ятий десяток, такі «прогулянки» були заважкими. Старенька завернула в один із дворів, очистила рукавицею сніг і безсило опустилася на лаву.
Подвір’ям лементував вітер. Він підхоплював дрібні сніжинки, закручував їх у танці, піднімав угору й жменями жбурляв на землю.
Сивокоса бабуся відчувала, як холодні іскри ковзали по її обличчю, проникали під комір, обліплювали ґудзики на пальті.
Раптом у пориви віхоли вплівся незрозумілий для бабці звук – чи то плач, чи то стогін, чи то підвивання. Бабуся важко підвелася й почала озиратися довкола. Підсліпуваті старечі очі вирізнили щось темне під кущем.
«Якась ганчірка», – подумала старенька з наміром чимчикувати далі. Цієї миті «ганчірка» ворухнулася й заскімлила. Бабуся підійшла ближче.
Прикриваючи хвостиком лапки й носик, на зашкарублій обледенілій дитячій куртці квилив жовтогарячий скоцюрблений клубочок.
Щоб розгледіти краще, бабуся нахилилася над кущем. З-під покритого снігом дражливого хвостика на неї дивилися дві горошини-вічка, які тремтіли разом із рудим кудлатим тільцем.
«Воно має колір плову», – подумала бабуся, підняла цуценя і, як отриману на площі помаранчеву дорогоцінність, дбайливо опустила в полотняну торбу.
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
58
Життєві історії
