СПОКУТУЮ, МАМО

Душа. Одухотворена серпанком ночі. Пильнує на перехресті. Та чомусь не спинилася на порозі будинку, де проживає донька. То не її садиба, не її рідна сторона. Благально очима блукає кімнатами, шукаючи зустрічі з єдиною. Блукає тінню, маревом, що зникає, тільки-но зароджується новий день.

Чужа. Як тоді зрозуміла, і її кровиночка в чужій стороні, вороття з якої немає. Інша країна, що стала ворожою. Їх розділила війна, навіть не давши зустрітися. Тієї страшної миті Ольга збагнула, що її донька, яка стільки років там проживає, ніколи не ступить на святу українську землю... І це дійсно був кінець, непередбачуваний за вісім років чекання. Повернуло матері на дев’ятий десяток, але такої порожнечі ще ніколи не відчувала. Здавалося, що ще тоді щось надірвалося в її серці. Ніби померла. Сини, які були поряд, розраджували і підтримували матір, як могли. Та Ольга розуміла, що її вже ніхто і ніщо не заспокоїть. Німе благання в отчій стороні про порятунок невинних людей. Немов чужа. Тільки сама з собою. У думках – про доньку і онуків.

Потім – лікарня, з якої так і не повернулася додому. Серце не витримало тієї наруги. Отого всього материнського болю вистачило б, певно, щоб оплакати життя. Але Ольга тепер не чужа. Не чужа у батьківській стороні. Там і знайшла спокій. Так бажала бути поруч із батьком, матір’ю, братом... Тут рідна і знайома кожна стежинка, травинка. Тепер вона зі своїм корінням, певно, навіки зріднилася. А діти нехай живуть своїм життям. Їй ніколи туди не вертати. На жаль, не повернутися туди, де вічності межа. Сини з родинами її навідують частенько, а доньку зачекає. Бо тепер вона дійсно чужа на «маминім подвір’ї», за тисячі кілометрів відстаней і відчужень. З важким зітханням, мов не своя, у злободеннім вирі з нічним чи денним вирвищем у душі. Спокутує. Невиплакані сльози так і застигли в грудях. Хоч би потримати грудочку святої землі, тієї, де спочиває її матуся, яку так бережно ненька любила...