СПОКУТУЮ, МАМО

Душа. Одухотворена серпанком ночі. Пильнує на перехресті. Та чомусь не спинилася на порозі будинку, де проживає донька. То не її садиба, не її рідна сторона. Благально очима блукає кімнатами, шукаючи зустрічі з єдиною. Блукає тінню, маревом, що зникає, тільки-но зароджується новий день.

Чужа. Як тоді зрозуміла, і її кровиночка в чужій стороні, вороття з якої немає. Інша країна, що стала ворожою. Їх розділила війна, навіть не давши зустрітися. Тієї страшної миті Ольга збагнула, що її донька, яка стільки років там проживає, ніколи не ступить на святу українську землю... І це дійсно був кінець, непередбачуваний за вісім років чекання. Повернуло матері на дев’ятий десяток, але такої порожнечі ще ніколи не відчувала. Здавалося, що ще тоді щось надірвалося в її серці. Ніби померла. Сини, які були поряд, розраджували і підтримували матір, як могли. Та Ольга розуміла, що її вже ніхто і ніщо не заспокоїть. Німе...