СПОГАДИ З ДИТИНСТВА

Бабуся боялася лихого ока, яке могло зурочити двох її улюблених онучок, а загалом, як нам здава­лося, боялася дуже мало або принаймні майстерно приховувала це, бо пережила війну й пам’ятала ті миті, коли бігла до матері пагорбом, а їй услід лунала автоматна черга. Дівчина не була певна, що цей погідний літній день не стане для неї останнім, рано втратила батька, оплакала вбитого на війні брата Петра. Була загартована бідами і зазвичай – тепер я у цьому певна – боялася більше за рідних, аніж за себе. У молодості була фатальною жінкою із залізним характером, не одному парубкові розбила серце, хоча зі старої пожовклої світлини дивиться на мене вродлива, неймовірно жіночна панна у вишиванці й ніби промовляє: «Я мусила бути сильною, бо інакше не могла, була найстаршою дитиною в багатодітній сім’ї й піклувалася не лише про себе, а й про своїх рідних».

Шкода, що я не запитала, яким було бабусине дитинство, про що вона мріяла і чи здійснилися її бажання, чи, можливо, вона мусила рано подорослішати. Бо хіба про це думаєш тоді, коли кожен день приносить тобі чимало нерозгаданих таємниць, коли земля дихає, наче жива, і ти, дитина цього світу, розумієш, скільки в тебе всього попереду, скільки тобі треба пізнати й відчути?

Бабуся була для нас із сестрою трохи чаклункою, мольфаркою: вона бачила віщі сни, інтуїтивно завжди відчувала небезпеку, зливала віск, намагаючись позбавити нас із сестрою чергового страху, знала чимало молитов і навчала їх нас із сестрою. А ще вишивала, коли сходив місяць, щоб залишити нам із сестрою у спадок рушники, сорочки, подушки, покривала, образи. Місяць освітлював усе довкола. Бабуся сиділа на лаві після важкого дня й, забуваючи про втому, мережила хрестик за хрестиком барвисті візерунки – чорними та яскравими нитками – як день за днем у її непростій жіночій долі…

Якось сестра, яка дуже любила вишивати, надихнувшись бабусиною розповіддю про те нічне вишивання, й собі вирішила спробувати. Сіла на ґанку, стиснула в руках рушник, який мала вишивати. Повний місяць освітив подвір’я, дорогу, сад… Навколо – ані живої душі, лише місяць та ніч навкруги. У тому саду раптом щось зашаруділо – сестра пополотніла, зірвалася з місця і чкурнула до хати: здалося, то привид вирішив її полякати, а вона не зуміла впоратися зі своїм страхом.

Минав час. Життя підносило нам чимало уроків та завдань, які треба було виконувати. Дитячі страхи відійшли в минуле, натомість з’явилися дорослі проб­леми. Я тепер розгадала, який був найбільший, найгостріший бабусин страх. Коли вона була вже літньою жінкою, її доньки – моя мати та тітка – запропонували їй переїхати до міста. Бабуся відмовилась. Бо, як казала вона, «не уявляла свого життя в мурах, у чотирьох стінах». «То для мене – як тюрма, я не зможу там витримати ані дня…» – казала. І, залишившись самотиною у своїй хатині, все чекала… Тоді ще не було мобільних телефонів, зі зв’язком на відстані були проблеми. Повсякчас у пам’яті виринає її зсутулена самотня постать із ціпком за рогом будинку. Більше від смерті боялася самотності й була покарана нею, бо так склалися обс­тавини, бо відстань між нею та її рідними була немалою і не щодня вдавалося її навідати, не щодня розрадити та вселити надію… На схилі віку бабуся мала невелике господарство, весь час працювала, навіть померла сидячи: усе як не в людей… І тепер, за десятки років, коли потроху пізнав життя, так хочеться погомоніти з бабусею, послухати її розповіді, адже в дитинстві все було ніколи, бо треба було кудись бігти, наздоганяючи життя, щось пізнавати, від чогось тікати…

…Достигають яблука в бабусиному саду, червоні боки вигрівають на сонці. Пожовкле листя осінь вкриває позолотою. Все так, як колись, у дитинстві, як співають у пісні, «Вже осінь прийшла у мій сад»… І тривожить душу ностальгія, і водночас зігрівають спогади – про дитинство, про близьких людей, які любили нас, яких любимо ми і бережемо у своїй пам’яті. І падають яблука в саду, і згадуєш про те, про се, віднаходячи місця сили – місця, де колись був щасливим…