Життєві історії
За вікном не випогоджувалося. Стогнало і завивало, як за покійником. Вітер з такою силою жбурляв пригорщі кілкого снігу у вікна, що вони аж дзвеніли під могутніми ударами. Гуділо в комині. Дим над ним не підіймався прямо і високо, а стелився над хатою, хилився пригнічено, ніби змучена людина під важким тягарем недолі. В таку негоду страшно на вулицю вийти, не те що перебувати десь у дорозі.
Дениско, щоправда, раз у раз вибігав з хати, але лише для того, щоб подивитися, чи не проясніло хоча б десь і чи не зійшла на небі зірка. Поява зірки в Різдвяну ніч сповіщає людей про народження маленького Ісуса Христа. Зійшла зірка на небі – народився Ісус! І тоді можна сідати до Святої вечері. Бігає Дениско, бігає, поглядає на небо, а зірка ніби в хованки з ним грається. Ніяк не хоче з’являтися…
Аж раптом блиснуло поміж хмарами. Нарешті, нарешті зійшла! Та й велика яка, яскрава! Тільки-но Денис із радісною звісткою хотів повернутися до хати, як голосно загавкав Бровко. Але дивно якось загавкав. Не так cердито, як на чужих, а розгублено, винувато. Дениско швиденько побіг туди, звідки лунав гавкіт собаки. Мудрий Бровко, побачивши Дениса, відразу замовк.
– Що трапилось, Бровку? – суворо спитав хлопчик. – Чого ти? Тебе ж нагодували!
Бровко втупився просто в очі хлопцеві, ніби щось сказати хоче, аж повискує тихенько, ніби дивується, що той нічого не бачить. Дивиться Денис, а просто біля собачої будки… жінка з дитиною на руках. Закутана в якесь дрантя, тільки очі визирають. Тремтить уся, змерзла, видно, і задубілими руками дитину до себе тулить.
Розгублений Бровко переступає з однієї лапи на іншу, тупцяє на місці й не знає, що робити. Очікувально дивиться на Дениса і повискує. Рятуй, мовляв, забирай до хати!
– Тітко, тітко, – тихенько сіпає її хлопець за плече. – Вставайте! Не сидіть тут! Замерзнете!
Дениско спробував підняти жінку, але де вже там йому самому довести її до хати? Нездужає! Вона зовсім виснажена, вибилася із сил, кроку ступити не може… Як тільки сюди дійшла – невідомо. До того ж і дитина на руках уже величенька… Ні! Треба гукати тата на допомогу.
Тато з мамою помаленьку завели незнайомку з дитиною до теплої хати. Там вони відігрілися, попоїли, бо дуже вже худими і зголоднілими виявилися несподівані гості – тітка Марія і Богданчик.
– Ми – родом із Чернігівщини, – розповідала сумно Марія. – Хата наша згоріла. Дістаємося до своїх далеких родичів у Чернівці. Пішки дістаємося, бо і грошей на проїзд у нас немає… Та дорогою завірюха розгулялася. Ледве не замерзли, у темряві збилися з дороги. Довго блукали в заметах і випадково наткнулися на ваш хутір.
– Молодець, Бровку, що знак подав! – втрутився Дениско.
Тітка Марія лагідно йому всміхнулася:
– Дякую тобі, Денисе, що до нас підійшов, допоміг нам, бо в мене вже не було сил навіть на те, щоб до хати підійти, у двері постукати.
– Як же ви дійшли сюди аж із Чернігівщини? – журливо запитала мати. – То ж неблизький світ?
– Поки по шосе йшли, підвозили добрі люди. Задарма підвозили. Не у всіх ще серця зашкарубли, – пояснила тітка Марія. – Це вже я тут заблукала.
– Ось що! – втрутився тато. – Своїх родичів уже після свят пошукаєте. А сьогодні – Святвечір, завтра – Різдво… Будьте нашими гостями. Куди вам знову з дитиною блукати? І так забрели далеко від Чернівців. Зовсім в іншу область потрапили.
– Залишайтесь, сестро! – це вже мати долучилась до чоловіка.
– Залишайтесь, тіточко! Залишаймось, мамо! – в один голос вигукнули Дениско з Богданчиком.
– Спасибі, люди добрі! Дякую вам! – низько вклонилася в пояс втішена і здивована жінка. – Як же так? – розгубилася. – Ви ж мене зовсім не знаєте, а гостювати запрошуєте…
– Хіба по людині не видно, хто вона, що вона… – знову озвалася мати. – По очах одразу видно. Очі не збрешуть.
Тітка Марія соромливо засиніла незабудками з-під довгих закручених вій.
Залишилися тоді несподівані гості, на всі свята залишилися. І вечеряли разом, і Різдво святкували! До церкви ходили і на Йордан воду посвячували. А як уже Дениско радів, що має на канікули друга!.. Вони ж на хуторі живуть, від села далеко. Всі однокласники – у селі. Влітку, звісно, щодня зустрічаються, а взимку… Сніг глибокий, мороз, віхола… До школи піти – проблема. Возить тато свого сина до школи саньми, запряженими коником. То ж до школи! А для ігрищ з товаришами, для пустощів батько возити не буде. Та й Денис не просить, розуміє… Не маленький!..
До церкви теж тато відвіз саньми. Почепив на Орлика дзвіночки. Ох і весело було їхати через ліс пухнастим сніжком під веселий передзвін маленьких дзвоників! А в зимовому лісі – казка! Ліс сонний зачарований, у пухнасті шуби закутаний. Біло-біло навколо! Так святково, урочисто. Тиша глуха, що аж вухам боляче. Ялинки важко опустили засніжені лапи на землю, черкають ними снігові замети. Поскрипують дерева від морозу, кущі волохаті від інею… Кумедні такі, мов їжачки… А небо синє, глибоке… Зовсім як очі тітки Марії. І сонце яскраво світить. Хоч по-зимовому світить, не гріє, а все ж весело. Золотить снігове покриття, і сніг від сонця виблискує, як позлітка, сліпить очі.
Зірветься снігур чи зимородок, колихне гілку – посиплеться з неї сніг просто в пухнасті білі перини. І знову тиша, і знову безгоміння…
Ввечері колядували. Яких тільки колядок не співала тітка Марія. Дениско таких і не чув. А голос у неї такий, як у солов’я! Дзвінкий та високий. У церкві не співала… Соромилася, мабуть, між чужими людьми. І так на неї всі зацікавлено поглядали. Довелось сказати, що родичі приїхала святкувати. Не розповідати ж усім людям їхню сумну історію. А в хаті колядувала багато…
– Який голос у вас чудовий! – захоплювалась Денисова мати. – Вам би співачкою бути! В консерваторію би! Гріх такий талант від людей ховати. Вас повинні слухати, насолоджуватись вашим чудовим співом!
– Де вже мені вчитись у консерваторіях? – сумно усміхнулась тітка Марія. – Мені б тепер он того неслуха вивчити, в люди вивести.
– Я, мамо, лікарем буду, – то малий Богданко подав голос. – Я тоді всіх людей вилікую.
– Вилікуєш, синку, – лагідно погладила його по голівці мати.
– Ну, що ж, – озвався тато, – випиймо ще по чарці а тоді заспіваємо перед сном! Заколядуємо ще раз! Починайте, пані Маріє! Ви колядок багато знаєте.
– Яку ж би то ще заспівати? – задумалась Марія… І раптом почала тихенько і журливо:
– Спи, Ісусе, спи, спатоньки ходи,
Ми тя будем колихати,
Пісеньками присипляти,
Люлі! Серденько, люлі!..
Всі заслухалися… Чарівний голос Марії просто дзвенів, переливався, і було відчутно, що тісно йому в хаті, що він хоче за двері, на волю. А Дениско слухав, тамуючи подих. У його грудях раптом стало тісно серцю. Воно чомусь почало рости, стало таке велике, гаряче, і хлопець злякався, що воно теж, як пісня, зараз вирветься назовні й полетить услід за нею в засніжені простори.
Особливо зворушили Дениска останні слова:
– Спи, Ісусе, спи, а серце втвори…
Не питай, що далі буде,
Що зготують тобі люди…
Люлі! Серденько, люлі!
«Що зготують?»… О! Дениско добре знав, що зготують! Він читав Євангеліє і на все життя запам’ятав і про Голгофу, і про муки Ісуса, і про жахливу смерть Божого сина на страшному хресті. Звісно, потім буде воскресіння, але поки воно настане, Ісус повинен пройти хресну дорогу. Ще зовсім малим Дениско думав, чи знав Ісус Христос про свою страшну долю. Звичайно, звичайно, знав усе наперед, інакше Він не був би Божим Сином. Але чи знав іще в дитячому віці, ще коли був зовсім малим? Таким, як Богданко, а потім – як Денис? «Можливо, не знав, – з надією думав хлопчик, і серце його просто розривалося від жалю. – Може, в дитячому віці все-таки не знав… Бо це дуже страшно – жити і знати, що ти незабаром помреш, та ще й так жахливо, на хресті!.. Як можна з цим жити і спокійно спати?».
– Спи, Ісусе, спи, очка зажмури,
Спи на рученьках Марії,
То ж вона тебе леліє,
Люлі, серденько, люлі!
Як можна любити тих, хто потім знущатиметься з тебе, тих, хто підло зрадить тебе і розіпне, присудить на довгу мученицьку смерть? Як можна цих людей любити так сильно, щоб померти за них, за те, щоб їм було прощено всі гріхи? Це ніяк не міг осягнути Денисів дитячий розум, прийняти його щире, непримиренне дитяче серце! Невинні душа і серце не визнають ніяких компромісів…
Після свят тато сам відвіз своїх гостей до станції, посадив в електричку. Вона їх мала відвезти просто до родичів, без жодних пригод… Ще потім був лист, у якому тітка Марія дякувала за сердечність, за гостинність, особливо теплі слова було написано для Дениска, якого жінка називала «своїм маленьким рятівником». І про Бровка згадала, не забула… Більше від них не отримували нічого…
А потім була війна! Довга, люта, кривава… Війна, яка все переплутала в хаосі тривог, втрат і марних очікувань…
Уже пізніше, після війни, коли хлопець виріс, якось у передачі «Для тих, хто не спить» показували концерт. І Дениско відразу впізнав знайомий голос, який колись, у далекому дитинстві, так його зворушив. На жаль, тітки Марії вже не було в живих. Концерт, як пояснили Денисові в редакції радіостанції, був записаний на плівку. Тітка Марія померла ще зовсім молодою, але голос свій, свою пісню, свою душу встигла донести до людей.
А з Богданом Денис, звісно, зустрівся. Але це вже зовсім інша історія.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії

