СПАМ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

10 січня 23:33

488

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Жіночі історії

Був один зі звичайнісіньких робочих ранків. Уляна переглядала пошту. Оскільки жінка працювала кореспондентом районної газети, їй щодня доводилось перечитувати десятки, а часом і сотні листів. Сьогодні знову те саме: запрошення до селянської спілки «Колос» на інтерв’ю з головою; звістка із села Ангелова про відкриття нової церкви; пожежа в селі Слободі. Все – як завжди. Уляна записувала щось у блокноті, позначаючи номерами: 1, 2, 3... 9... 20... Та раптом натрапила на лист «без теми». Мабуть, знову якась реклама...

Скільки вже листів перенесено до скриньки «Спам», а вони все надходять і надходять. Ну що ж, це також чиясь робота. Уляна усміхнулася. Вже майже натиснула на значок «Видалити», як раптом зупинилася. Цікаво стало, що там... У листі не було ні звернення, ні привітання:

«Мене звати Зоряна. Живу і працюю я в Італії. Хочу розповісти вам свою історію, а можливо, не лише свою. Сама я з Луганщини. До Італії приїхала давно, ще в дев’яностих, щоб трохи заробити, дітям допомогти. Так і працюю вже понад двадцять років. Діти виросли. У сина – бізнес у Севастополі. Донька вдало вийшла заміж, живе в Москві й не потребує моєї допомоги. Ніби я вже й вільна від обов’язків, але не можу їхати додому, бо в мене тепер немає помешкання.

Будинок розбомбили ще торік, на початку війни. Повертатись нікуди, а дітям я також не потрібна. Колись син до себе кликав, а тепер і знати мене не хоче. Я вірю, що десь у глибині душі він мене, певно, любить, але не може прийняти українську матір у свою російську сім’ю. Так і написав: «Мама, не обижайся, но с тем, что ты делаешь, я не согласен». Син не згідний з моєю любов’ю до рідної землі, до України. Він не згідний... А тут ще й захворіти мені випало. Онкологія. Я й не розповіла дітям, щоб не хвилювалися. Навіщо їм хвора мати вдома? Яка я їм тепер опора? Та й запізно вже лікувати – так лікарі сказали. Тут чудові лікарі, якби могли, то зробили б усе потрібне. Та тільки я не можу думати про хворобу. Не до неї тепер мені. А до смерті й поготів. Як я можу померти, не побачивши свою землю вільною? Як я можу думати про стан власного здоров’я, коли Україна щодня хоронить своїх дітей?

А нещодавно я бачила сон: у ньому був ангел, білий-білий. Він стояв біля мене мовчки, але я чула слова, які він говорив. Він сказав, що я повинна допомогти дітям. Я не розуміла тих слів, бо із заробітної плати майже нічого собі не залишала. Все й так надсилала онукам, хоч вони не просили.

Сон повторювався майже щоночі. І одного разу я все зрозуміла... Була передвеликодня субота – вихідний заробітчан. Того дня я зовсім не мала сили навіть підвестись, не те що вийти в місто. Я знала, що в українській церкві відбудеться Великодня служба, після якої святитимуть паски, і дуже шкодувала, що не можу піти. Боялась, що не дійду, що не вистою так довго. І раптом біля мене хтось з’явився. Він був невидимий, але я його відчула. Тепер я розумію, що то був чи ангел, чи, можливо, й сам Святий Дух. Не знаю... Він прошепотів мені: «Не бійся, я дам тобі сили!».

Я помалу підвелася. У мене сильно паморочилось у голові, але я спробувала піти. Перші кроки були неймовірно важкими. Свіже повітря наповнювало мої груди і ще більше ослаблювало тіло. Я, опираючись на стіни будинків, крок за кроком долала таку колись коротку відстань. Сьогодні ж вона здавалась мені нескінченною. Нарешті дійшла. Зупинилася на порозі церкви. Хор так чудово співав: «Смертю смерть подолав, Ісус ще у гробі життя дарував!». У той момент я відчула таку легкість, яку відчувала в дитинстві на руках у тата, коли він підносив мене високо. Я відчувала, наче той ХТОСЬ був поруч. Наприкінці служби священник благословив усіх, привітав з Великоднем і закликав людей до пожертви коштів на допомогу бійцям. У мене були із собою гроші, які я відклала на власні потреби. Я, не роздумуючи, дістала їх із гаманця і поклала в кошик із написом «Для синів України». Мені все стало зрозуміло. Ті діти, яким я повинна допомогти, – це вони, воїни, які захищають мою землю. Всі ці місяці я разом з іншими небайдужими людьми збираю кошти для наших синочків. Доки я допомагаю, не думаю про свою хворобу. Я живу.

Рідні діти мене давно не кличуть до себе. Коли я їм телефоную, вони просто не відповідають. Я для своїх дітей стала чужою, бандерівкою. Але я впевнена, що роблю добру справу. І ангел більше не сниться мені, хоч я вірю і знаю, що він завжди поруч. Не знаю, скільки ще мені відпущено часу, та впевнена, що українські діти тримають мене на цьому світі».

Уляна витерла сльозу, яка котилася щокою. Ось тобі маєш спам! Набрала номер редакторки:

– Олено Степанівно, маю матеріал на першу колонку.