СОРОКИ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Тетяна НОВАЦЬКА-ТІТАРЕНКО

16 липня 22:00

548

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історія з життя

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Упродовж дня Катрю не полишали роздуми про Данила… Різноманітні запитання (на які не могла навіть сама собі відповісти) відволікали від буденних справ. Спостерігала за реальністю ніби звіддаля, наче не беручи в ній участі.

Руки виконували механічну роботу: перемила посуд, замісила тісто на пиріг, зварила узвар, запарила відвар із м’яти та звіробою, а серце і душу отруювали напосідливі думки: «Як воно – бути паскудою? Гнатися за статусом, грішми, квадратними метрами, розбудовувати бізнес, носити брендовий одяг, у неділю йти до церкви (не до Бога, а щоб люди бачили, говорили, помічали) і водночас виношувати хитрі плани, обманювати рідних та підлеглих, користатися з людської доброти, порядності? Що відчуває людина, в якої на думці лише гроші? Яка за гроші може переступити через сім’ю? Невже жага до збагачення, володіння перекреслює все те людське, добре, що отримуємо від народження? Зрештою, скільки треба нулів у чековій книжці чи на рахунку в банку, аби паскуда відчув себе щасливим? Щоб зупинився, роззирнувся навколо, побачив і зрозумів, що не в грошах щастя. Точніше, не лише в них. Що власноруч давно зруйнував усе те прекрасне, що подарувало йому життя? Переступив через усіх. Розтер на порох справжні почуття. Зневажив батьків. Відгородився від дітей, дружини… Скільки? Що в гонитві за черговим заробітком, новим авто чи за заміським будинком пропустив дещо не менш важливе – дитинство дітей, їхнє дорослішання, теплі та затишні сімейні вечері, родинні свята, красу любові, яку хотіла дарувати дружина, старість батьків, у якій вони потроху ставали немічними й потребували його присутності, як ніколи раніше.

Ніколи не наважувалася прямо про це запитати в чоловіка. Десятиріччями щось стримувало. Спершу не бачила його справжнього обличчя: кохання засліплювало. Потім настав період заперечення: виправдовувала Данила, бо ж для сім’ї старається, задля її блага, майбутнього дітей. Потім саме від розмов стримували діти, мовчала заради сина та доньки. Не хотіла сімейних чварів чи розбірок. Хоча навіщо обманюється? Вона ж просто боялася. Щоразу шукала відмовки. Не наважувалася сказати вголос про все, що думає. Мовчала. Заплющувала на все очі.

Хіба вона краща за Данила? Така ж паскуда. Мовчазна співучасниця його недобрих справ, брехні, злих намірів.

– Катерино, ти ще не пішла? Підійди, будь ласка, сюди, – покликала свекруха із сусідньої кімнати.

Катерина глибоко видихнула і вдихнула, спробувала позбутися непростих думок, нав’язливих роздумів. Не вдалося. Навпаки, думки про Данила шаленими молоточками загупали у скронях. Ніби голос його матері підкинув хмизу до багаття жінчиного обурення: «Як так можна? Мати помирає, а він без докорів сумління поїхав у відрядження? Вона ж знає, що це лише чергові побрехеньки, а насправді Данило з коханкою на березі моря… Я к т а к
можна? Навіть не спромігся зателефонувати. Негідник. Як він спить уночі? Про що думає, коли випадає вільна хвилинка? Невже не розуміє, що коїть?.. Чи, навпаки, чинить свідомо і не шкодує про свої вчинки та байдужість?».

– Ніно Павлівно, я ще тут. Звісно, тут. Побуду до вечора, – Катерина процідила запашний трав’яний відвар, перелила у візерунчасте горнятко й понесла до кімнати свекрухи.

Старенька напівсидячи лежала обличчям до вікна – схудла, вимордована хворобою та старістю, виснажена життям і смутком за минулим, за єдиним сином… Така дрібненька й самотня. М а т и…

Катерина важко ковтнула, але стримала сльози. Сіла поряд із ліжком свекрухи.

Втретє чи й уп’яте за останню годину перекинулися завченими фразами:

– Телефонував Данило?

– Ні. Мабуть, має багато зустрічей… Та й різниця в часі. Але коли звільниться, неодмінно зателефонує, – Катерина казала неправду. І знала, що Ніна Павлівна добре це розуміє. Але їй так хотілося хоч чимось втішити свекруху. Нехай і солодкою брехнею, але подарувати жінці надію.

Трохи помовчали обоє. Задивилися у вікно – на гіллячі старого горіха метушилися сороки...

Ніна Павлівна стиха промовила:

– Скільки себе пам’ятаю, на цьому дереві завжди живуть сороки. Коли Данило був маленьким, він дуже любив спостерігати за життям птахів. Отак сідав біля вікна на маленьке кріселко й нічого не запитував, лише дивився. Довго так... А тоді малював сорок та їхніх дітей. Якщо пошукати в підвалі, то, мабуть, у коробках є ті дитячі малюнки. Я все зберігала – на пам’ять. Не знаю, чому сороки так вабили сина… Бо, зрештою, до іншої живності зацікавлення не виявляв.

– Хм, – вголос промовила Катерина. Припустила: – Метушливі, непосидливі, сварливі, нахабні – за такими цікаво спостерігати…

– Мабуть…

Сороки справді голосно скреготали за вікном, кудись відлітали і прилітали, цілковито зайняті своїми пташиними справами. Не звертали уваги на людські вікна і на пару зацікавлених ними очей.

Так і Данило – жив і не зважав на тих, хто поруч. Дружину зраджував. Від дітей відкуповувався грішми, аби тільки не смикали і не відволікали від справ чи від розваг, а від батьків і поготів… Віддалявся від них поступово. Коли помер батько, то взагалі маму провідував раз на місяць, а то й рідше. Хоч і жили в одному місті. Бувало, телефонував, але все поспіхом, без справжнього зацікавлення. А догляд за старенькою доручив дружині:

– І так сидиш удома, нічого не робиш. Припильнуй маму.

Данило дбав тільки про своєзбагачення. Мав погану репутацію, бо не нехтував темними схемами, використовував людей, обманював. Заробляв на чужих ідеях і, переступаючи через людей, розбудовував власний бізнес. Ніколи не брав до уваги інших і не прислухався до чиєїсь думки. Навіть рідних людей… Свої інтереси – понад усе, чужі – неважливі.

Тому всі клопоти були на Катерининих плечах: лікарі, обстеження, лікування Ніни Павлівни. Усе пильнувала. І провідувала свекруху щодня. Їсти їй приносила, прибирала в помешканні (хоча Данило міг легко оплатити послуги клінінгової компанії), але Катерина не погодилась: мати ж потребує не лише чистоти і порядку, а й спілкування, доброго слова та близьких людей поруч.

А оскільки й онуки були зайняті хто чим: син навчався і працював, донька – студентка теж, спортсменка, на місці не сиділа – змагання, турніри, то й Катерина повністю присвятила себе догляду за свекрухою.

Не могла зрозуміти, як у тихій, скромній сім’ї (батько Данила колись працював звичайним інженером на заводі, мати – у відділі статистики) виріс такий байдужий син-паскуда. Ось уже тридцять років, як її чоловік…

Катерина дивилась на Ніну Павлівну і чомусь бачила себе в майбутньому: кому вона буде потрібна, коли зістариться? Точно не Данилові. Він хіба після одруження рік чи два побув зразковим сім’янином, а коли почав заробляти чималі гроші, миттєво віддалився. А ще боялася, що й донька та син підуть вдачею в Данила.

Тому, доглядаючи Ніну Павлівну, ніби й трохи доглядала себе майбутню – покинуту й нікому не потрібну жінку.

А може, щодня йшла до свекрухи, в її невеличку двокімнатну квартиру (Данило чомусь не вважав за потрібне подбати про добробут своєї мами, навіть ремонт у батьківському помешканні зробив найдешевший, і то багато років тому, лиш раз), бо не могла перебувати в їхньому великому особняку. Гарному, з дорогими меблями та технікою, але холодному й самотньому, тихому, де нема з ким і словом перемовитися. У будинку, в який ніхто ніколи не поспішає.

То колись, іще як діти були маленькими, Катерині вдавалося створити затишок: спершу – в орендованій квартирі, потім – у їхньому першому власному будинку за містом. Та навіть у цьому – найновішому – на початках Катря старалася створити теплу атмосферу (незважаючи на майже постійну відсутність Данила), але, врешті-решт, усе виявилося марним. З’ясувалося, що сім’ї як такої вже давно немає. Та й чи була колись?.. Були хіба гроші. На першому місці – вони. І їх чоловікові завжди було мало. Мало грошей, мало статусу, мало коханок, мало розваг, мало машин…

Катерина перевела погляд від вікна та сорок і поглянула на свекруху.

– Ніно Павлівно, про що ви найбільше шкодуєте в житті? – запитала несподівано.

Свекруха, не вагаючись, ніби й чекала цього запитання, відповіла:

– Що дозволила синові так ставитися до тебе, до нас із покійним Петром. Жалкую, що мовчала…

– І я…

Звісно, Катерина розуміла, що, якби свого часу спробувала поговорити з Данилом, відмовити його від брудних грошей, ця розмова нічого б не змінила. Радше за все, Данило не послухав би її. Але якби Катерина не мовчала, то зараз би не почувалася тихою співучасницею його не завжди чесного збагачення, його зневаги до людей, які подарували йому життя, його байдужості до дітей, яких вони привели в цей світ.

– Він ріс таким чудовим хлопчиком. Трохи відлюдькуватим, замкнутим, але цікавим до нових знань. Сумлінно навчався, з відзнакою закінчив університет… Удома в усьому допомагав. Любив відпочивати в лісі, ходив із Петром по гриби. Влітку рибалили часто. Потім тебе зустрів, закохався так щиро й серйозно вперше… Спершу Ростик народився, потім Лідуся… І Данила як підмінили… Де ж я як мати схибила? Коли? У чому? На якому етапі? Чому Данило став таким? – роздумувала вголос Ніна Павлівна, а щоками Катерини таки потекли сльози, які вона старанно щоразу стримувала, коли приходила до свекрухи і вони розмовляли про Данила.

– Ніно Павлівно, не треба, не картайте себе. Ви ні в чому не винні. Ви завжди були доброю мамою для свого сина… Просто Данило не впорався з грішми, новими можливостями, привілеями, які прийшли в його життя у великій кількості. Вони скотилися на нього, як лавина. Апетит з’явився під час уживання їжі… Гроші псують людей.

– Це не виправдовує Данила, Катерино. Аж ніяк не виправдовує того способу життя, який веде мій син. Як ставить себе на перше місце, а інших має ні за що… Не всіх гроші псують. Ой, не всіх… Подивись, як багато людей уміють поєднувати власний добробут зі щастям своїх сімей. А як багато заробляє, щоб допомогти іншим. Данило ж усе тягне собі... Не має міри.

Катерині було до болю шкода всіх: свекруху, себе, дітей. Змарнованого життя. Багатого, але такого нещасливого, позбавленого сенсу, добра, любові життя.

Тільки Данила насправді не жаліла. Він обрав гроші.

Минали дні. Все залишалося без змін, тільки Ніна Павлівна слабшала, боротися з хворобою в неї не було сил. Якогось ранку Катерина прийшла до свекрухи, щоб приготувати їй їсти і прибрати у квартирі, але на ліжку застала охололе, зблідле тіло, стиснуте в долоні простирадло та застиглий погляд Ніни Павлівни, спрямований у вікно.

А за ним, як завжди, галасували сороки…

Після похорону Данило наказав своїм працівникам усе вивезти з батьківської квартири, прибрати в підвалі. Хотів виставити квартиру на продаж. Свіжі гроші, нехай невеликі, але ж можна заробити.

За декілька днів приїхав перевірити виконану роботу. Без емоцій зайшов у порожню квартиру, жоден м’яз на його обличчі не здригнувся. Данило обійшов кімнати. У колишній маминій зупинився на мить, поглянув у вікно, за яким скрекотали сороки. Одна з них підлетіла на підвіконня, тричі стукнула дзьобом у вікно. Здалося, що Данила потривожив якийсь скороминущий спогад. Але то була лише мить.

Чоловік нервово махнув рукою, зачинив стулку вікна, сполохана сорока відлетіла. Данило вилаявся:

– Жах, як шумлять! Паскуди…

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.