СОН У РУКУ

Кірі наснилося, що вона перетворилася на змію. Слизько-холодна, в’юнка, повзла споришевим килимом, відчуваючи, як він м’яко прогинається під нею, ласкаво горнеться до її боків. Було враження, ніби купається в зеленому озері серед ніжно-лоскотливих водоростей. Прокинувшись, лежала деякий час незворушно: чомусь, незважаючи на жахливе сновидіння, не хотілося розривати крихкий зв’язок з нереальністю, в якій почувалася і якось бридко, і водночас… несподівано приємно. Так-так, приємно – саме так можна описати пережиті у сні почуття. Молода жінка вигнулася в ліжку своїм пещеним тілом. Пробуджене напруження, перебігаючи всіма клітиночками молодої плоті, змусило відгукнутися до життя кожен м’яз, кожен нерв.

– Це ж треба такому приверзтись! – остаточно змахнула із себе залишки сну, встала з ліжка і поквапилася у ванну кімнату.

Повернувшись звідти, відчинила вікно у спальні. За ним буяла різнобарв’ям квіткова клумба. Сонце купало у своєму теплі кожну пелюсточку красунь, висушувало на них останні краплі роси, які вони не встигли випити. Опершись на підвіконня, Кіра вдихала аромати літа, грілася, як ті квіти, в сонячних променях – насолоджувалася повнотою життя.

Вона вміла це робити – брати від нього, життя, все найкраще, що воно може дати. Мала улюблений девіз, якого дотримувалася: «Найкращий спосіб позбутися спокуси – поступитися їй». Висловом відомого ірландця Кіра виправдовувала і надмірну любов до дорогих прикрас та одягу, на які витрачала чимало коштів, і свої вишукані гастрономічні вподобання, які задовольняла в недешевих ресторанах. А ще не проти була відпочити на закордонних курортах. Звідки такі можливості? Якщо хтось скаже, що у двадцять сім років усього цього можна досягти самостійно, дівчина розсміється йому в обличчя. Не маючи багатеньких батьків чи впливового покровителя? Лише за допомогою власної працелюбності? Ну, отримала вона диплом психолога. І яка з нього користь? Із Кіриними зв’язками на неї чекало місце у школі чи в дитячому садочку, а там зарплатня знаєте яка? Та до кінця життя не бачити б їй усіх тих благ, якими хочеться насолоджуватися, коли ти ще молода, гарна і сповнена пристрасної енергії. Тому вибрала дівчина добре вторований шлях, який пройшла не одна сучасна Роксолана: спочатку стала коханкою багатенького власника ресторану, в який улаштувалася офіціанткою, ще навчаючись у виші, а потім доклала максимум зусиль, щоб зіштовхнути із сімейного трону набридлу йому дружину і без докорів сумління посісти його самій. Ось тут, можна сказати, не тільки фізіологія, а й фахові знання допомогли у боротьбі за місце під сонцем: знала, на які сердечні клапани Ігоря Леонідовича натиснути, щоб офіційно запропонував їй руку і серце.

Незабаром мине два роки, як Кіра має статус законної дружини і господині розкішної заміської вілли. От тільки однієї бажаної насолоди дівчині дуже бракує – коханець Ігор, ніде правди діти, не дуже справний: усе-таки роки своє беруть – незабаром п’ятдесят п’ять стукне. Нечасті миті кохання не задовольняють жаги її молодого тіла, тому Кіра часто дратується, зганяючи злість на хатній працівниці Оксані Петрівні чи на невинному улюбленому псові господаря.

Оксана Петрівна, не здогадуючись про причину поганого настрою своєї господині, одного разу по-дружньому порадила:

– Вам би дитятко народити, воно б вам радість в оселю принесло.

Добросердечна жінка не знала, що цим іще більше роз’ятрила Кірину душу. Не сказати, що вона дуже хотіла стати матір’ю. Навпаки, вважала, що в її роки потрібно ще пожити задля власного задоволення, але, бачачи, як Ігор сумує за донькою та сином, боялася, що він повернеться до них. Народженням їхнього спільного малюка хотіла підстрахувати свій шлюб і, власне, себе, бо, якщо навіть надумає благовірний накивати п’ятами, дитини своєї без допомоги не залишить, а біля неї й вона безбідно проживе. Але чомусь Кіра не вагітніла, хоча лікарі, до яких звернулася по консультацію, не бачили в її здоров’ї значних проблем. Коли ж заговорила з Ігорем на цю тему, він відмахнувся:

– Мені вистачить тих (мав на увазі власних дітей), що є, їх би нормально забезпечити. Саме їхнє навчання обходиться в кругленьку суму, а порахувати витрати на одяг, їжу, відпочинок... Ні-ні, навіщо ці зайві турботи?!

Кіру неприємно вразило небажання чоловіка мати з нею дитину: отже, вона потрібна йому лише як коханка та молода дружина, вродою якої можна похизуватися на урочистих прийомах. Але ж молодість скоро минає, з нею мине і врода. І що тоді триматиме Ігоря Леонідовича біля неї? Без сумніву, побіжить до своїх кровних нащадків, які на той час іще й онуків йому понароджують. Самолюбство дівчини збунтувало, але вона не наважилася протестувати відкрито: знала, що цим досягне зворотного ефекту.

– Гаразд, коханий, нехай буде по-твоєму, – пригорнулася до його плеча, а в голові вже визрівало інше рішення: «Оце вже ні, голубе! Покористуватися мною, як гарною лялечкою, а потім викинути, тобі не вдасться!».

Кіра почала влаштовувати такі «сеанси кохання» чоловікові, що він під час них буквально втрачав голову і забував про всілякі застороги. Ігор Леонідович вдячно обціловував її за отриману ейфорію, дарував нові коштовності, але, на жаль, не за нагоду стати матір’ю.

Зовсім не релігійна Кіра навіть до церкви пішла, намагаючись заручитися підтримкою небесних сил, але Бог, мабуть, не почув її «щирої» молитви, бо не благословив цей шлюб народженням дитяти.

«Нічого-нічого, ще є час, – заспокоювала себе, – однаково свого досягну. Зрештою, є ж і народні засоби, травичка якась, напої, які, як розповідають, роб­лять справжні дива, і діти народжу­ються навіть у тих пар, які давно втратили надію. Поїду до своїх у село, розпитаю матір, чи не знає вона таких знахарок».

І ось тиждень тому Кіра відвідала батьків, із якими не бачилася майже рік, хоча й жили вони не так далеко від міста, де знайшла своє «щастя» донька. До себе в гості Кіра їх не запрошувала, навпаки, дала зрозуміти, що Ігор Леонідович не радітиме їхнім відвідинам.

Ця поїздка ще більше рознервувала дівчину. Причиною була зустріч зі шкільною приятелькою Мар’яною. Востаннє бачились із нею років п’ять тому. І ось знову несподівано зійшлися їхні шляхи. Мар’яна майже не змінилася: та ж сама зачіска-коса, як і в школі, скромний одяг, неяскравий макіяж, але очі – її очі сяяли від щастя! І те сяйво робило дів­чину неймовірно вродливою, хоча насправді вона не належала до модельних красунь.

– Познайомся, це мій Андрій, – відрекомендувала статного молодого чоловіка, який стояв поруч із нею. – Ми одружилися рік тому. Весілля не влаштовували: не хотіли, щоб батьки витрачали гроші, а самі ще не зібрали потрібної суми. Думали, що організуємо святкування пізніше, але все перепланувала наша донечка. Тепер-от плануємо хрестини.

– То у вас уже є дитина? Які ви молодці! Не побоялися відразу ж узяти на себе такий тягар, – ніби із захопленням промовила Кіра, а в самої заздрість гострими кігтиками зашкребла по серцю (чому комусь так легко дісталося те, за що їй доводиться боротися?).