СНОВИДА

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

10 травня 10:58

495

Джерело:

Історія з життя

Густе чорне волосся зміїлося на плечах, вітер розкошував у ньому, біг назирці, спіймавшись у тенета. Очі, великі та трохи розкосі, пропікали наскрізь. Усмішка, хижа, зухвала, ні на мить не сходила з обличчя. Промчала на вороному, здійнявши куряву, а чоловік стояв, як у землю вкопаний, не в змозі відірвати погляд від жіночої постаті, що віддалялася. Злидні з усіх боків обсіли, а вона живе так, ніби Бога за бороду схопила.

– Ух, бестія… – казав Степан, витираючи піт із чола. Поїдав Варку поглядом, дивувався, що вона досі живе зі своїм невдахою-чоловіком, який тиняється світами, намагаючись заробити на шматок хліба. Не раз казав їй, аби залишила все і стала його: – Я розлучусь. Діти вже дорослі, мене нічого в сім’ї більше не тримає…

Згадав свою дружину – розповнілу, незграбну, яка повсякчас товчеться якщо не біля каструль, то в городі. Як міг стільки років на це не зважати? Щоправда, замолоду Ліда була гарною, але щоденна праця, народження дітей та невблаганний час стерли сліди колишньої вроди. От і сьогодні Степан, щойно побачив Варку, забув про свій шостий десяток років, адже недарма кажуть: «Сивина в бороду – біс у ребро». Степан би заради такої зірку з неба дістав, на руках би її носив, бо ж то не жінка – королева… І за що тільки Варка кохає свого благовірного? Вона була гарною. Статна, з ніжною смаглявою шкірою (дарма що мало не щодня обпікали її пекучі промені сонця), з темними циганськими очима, з пухкими вустами. Казали, що в жилах цієї жінки тече циганська кров, бо чи то прадід, чи прабаба жили в циганському таборі. Достеменно ніхто не знає історії Варчиного роду, бо ця жінка приїхала сюди здалеку.

Було в тій історії все: кохання, зрада, фатальна приреченість, відчай. Будинок, який придбала Варчина родина, стояв на околиці села. Мешкала жінка в ньому разом із мамою та молодшим братом, працювала в сільській крамниці, де Степан уперше її побачив. І відтоді не міг знайти спокою.

А коли Варка вийшла заміж, ревнощі, як іржа, почали роз’їдати його душу. Здавалося, Степан труївся ними зсередини, отруював цими почуттями все навколо, бо щоденні скандали, претензії стали частиною його подружнього життя. Та коли Микола – Варчин чоловік – поїхав на заробітки за кордон, Степан вирішив, що вона неодмінно буде його.

Минав час. Коштовні прикраси, улесливі слова, палкі освідчення в коханні, інколи погрози – до яких тільки способів не вдавався Степан, щоб завоювати норовливу красуню. І хоча на початку та й оком не повела на нього, згодом усе змінилося. Хоча Степан був не першої молодості чоловік, але моложавий, доволі впливовий та заможний, до того ж умів подобатися жінкам. Щоправда, він не знав, що саме остаточно змусило Варку забути про свого чоловіка і стати його коханкою.

А річ була ось у чому: вже декілька місяців поспіль Варка не отримувала від Миколи ні листів, ані жодних інших звісток. Приятель її чоловіка написав, що той зустрів іншу жінку, не знає, як повідомити про це дружині. Варка довго не могла отямитися від зради, бо довіряла Миколі, а потім вирішила, що й вона забуде про нього – так, як її чоловік про неї…

Не зупинили Варку ані докори матері та брата, ані осуд людей… Степан наче помолодшав, крутився, як міг, аби забезпечити свою молоду пасію. Мріяв одружитися з нею, але, допоки Варка не отримає розлучення, це було неможливо зробити. Ревнував кохану до кожного чоловіка, адже Варчина врода не залишала нікого байдужим. Правильні риси обличчя, довге чорне волосся, голос, який заворожував, – справжня довершеність, яка лише може існувати у природі. Степан мріяв мати з Варкою нащадків: уважав, що тоді остаточно прив’яже до себе жінку, однак Господь не давав їм дітей.

– Усе через те, що ваше кохання грішне, що через нього розпалося дві сім’ї… – шепотіли за спиною сільські жінки, які не могли пробачити Варці ані вроди, ані її щастя. Хоча чи була жінка щасливою, невідомо… А потім повернувся Варчин чоловік – скалічений, худий, неначе привид. Розповів, що за кордоном утрапив у справжню пастку: його звинуватили у вбивстві земляка, тривалий час Микола перебував у в’язниці, тож не міг про себе сповістити, аж доки тамтешні слідчі з’ясували правду.

Чому Миколин приятель написав Варці неправду? Усе очевидно: заздрість. Як у приказці, «дружина мого друга мені не дружина, проте, якщо вона вродлива, він мені не товариш»…

Колись були закохані у Варку обоє, жінка обрала Миколу, тож затаєна роками образа врешті-решт отруїла життя щасливої сім’ї. Дізнавшись правду про Варку та Степана, Микола одразу ж подав заяву на розлучення, згодом виїхав із села. Нарешті Степан і Варка могли одружитися…

…Темної ночі Степан прокинувся від якогось шурхоту – поглянув на ліжко, але Варки там не було. Його тілом пробіг колючий холод. Куди могла зникнути його дружина? Він накинув халат, вийшов надвір. Було темно, хоч око виколи. Чоловік увімкнув світло на ґанку й почав оглядати подвір’я.

– Варко! Варко! – гукнув у темряву ночі.

Жінка стояла біля огорожі, в білій нічній сорочці, нерухома, як кам’яна статуя. Степан підійшов до неї, торкнувся її холодної, як лід, руки:

– Варко, ти куди зібралась?

Тільки за якусь мить Степан збагнув, що дружина його не чує: вона спала із розплющеними очима.

Наступного ранку чоловік розповів Варці про нічну пригоду, але вона нічого не могла пригадати. Навіть спершу не повірила Степанові. Та наступної ночі історія повторилася, однак цього разу жінка стояла на даху будинку, дивлячись безтямним поглядом на місяць. Якби ступила пів кроку, то трагедія була б неминучою…

А якось Степан розшукав дружину біля стрімкої кручі, внизу якої вирувала вода. Він почав хвилюватися за Варку і водночас боятися її.

– А що, якщо моя дружина відьма? – поділився таємницею з братом. Не міг знайти пояснення такій Варчиній поведінці.

– Облиш ці дурниці, ми не в середньовіччі живемо, щоб вірити забобонам. Очевидно, цьому є певне пояснення, брате. Можливо, Варку потрібно показати лікарям, невідомо, що з нею відбувається.

Наступного дня Степан відвіз дружину в одну з найкращих приватних клінік, власником якої був його шкільний друг. Провівши потрібні обстеження, той повідомив, що жодних проблем зі здоров’ям у жінки немає.

– Розумієш, Степане, причиною може бути що завгодно. Але найчастіше – стрес, переживання. Спробуй згадати, від якого моменту у твоєї дружини почалися проблеми, адже це може бути суттєвою деталлю загальної, так би мовити, мозаїки.

За якийсь час сивий професор, скинувши окуляри, сказав:

– Мені не хочеться завдавати тобі прикрощів, друже, але, на мій погляд, усе доволі очевидно. Ти готовий почути правду?

– Так, звісно, для цього ми сюди й приїхали… – витер спітніле обличчя Степан.

– Насправді твоя дружина не кохає тебе. І мріє бути поруч зі своїм колишнім чоловіком. Вона цього не усвідомлює, але… вночі, уві сні, Варка тікає саме до нього. Якщо ти її не відпустиш, усе може закінчитися трагедією.

– Я в це не вірю, не вірю! – вигукнув Степан, зірвавшись зі стільця. – Це якийсь абсурд! Не за це я тобі плачу такі великі гроші!..

Чоловік вибіг із кабінету, ледве стримавши гнів. Не міг отямитися після почутого. Хіба ж після всього, що він зробив задля Варки, його можна не кохати? Залишив сім’ю, пожертвувавши своєю репутацією та суспільним становищем, забезпечив жінку всім, про що тільки можна мріяти, – і така невдячність. Ні, дарма Степан звернувся до приятеля: той лише погіршив ситуацію. Зрештою, він і сам зуміє дати всьому раду.

Степан увечері міцно замикав усі замки, щоб дружина не вийшла з помешкання, інколи пантрував до самого ранку, не стуливши повік. Варка стала бранкою в його будинку. Тепер вона рідко виходила надвір, однак що не день танула, як свічка. Одного дня, повернувшись з роботи швидше, Степан побачив, що його дружини немає вдома. «Коли це нарешті припиниться?!» – прошила мозок думка, чоловік безсило сів на стілець. Але згодом, коли отямився, побачив на столі записку: «Пробач, я більше так не можу. Повертаюся до матері та брата. Забудь мене і будь щасливим. Варка».

Степан досі не міг повірити в те, що прочитав. Він піднявся на горище, взяв рушницю, якою полював на дичину. Образа та ревнощі охопили чоловіка, він не міг змиритися з тим, що втратив жінку, за яку стільки часу боровся. Варка сиділа біля столу, коли Степан увірвався в будинок. Мить – і пролунав постріл, однак чиясь дужа рука схопила рушницю.

– Чи ти зовсім збожеволів, чоловіче?! – Варчин брат вирвав зі Степанових рук зброю, повалив чоловіка на підлогу. Між ними почалася боротьба. На лемент почали збігатися сусіди й односельці, проте ніхто не насмілювався наближатися до двох дужих чоловіків, які тепер билися надворі. Варка, біліша за стіну, заламувала у відчаї руки.

– Це все ти винувата, змія! Ти отруїла всім життя! – крикнула колишня Степанова дружина, спопеляючи Варку поглядом.

– Припиніть, припиніть це! – почала благати Варка чоловіків, обличчям яких стікала кров, однак ті й далі боролися, ладні вбити одне одного. – Я не можу так більше, не можу!

Варка на якусь мить зникла, а потім вибігла надвір, тримаючи в руках наповнену каністру, яку брат залишив у гаражі. Жінка облила себе з ніг до голови бензином, піднесла до тіла запалений сірник.

– Ні, Варко, ні! – закричала мати, але жінка не вагалася ні миті. – Навіщо мені врода, якщо вона зруйнувала стільки життів, і моє також? Будь вона проклята!

Мить – і селяни побачили, як тіло Варки спалахнуло, ніби живий смолоскип. Відчайдушний крик вирвався з горла жінки…

Варку виходжували майже рік. На ній не було живого місця. Виходжували мати, брат і Микола, який ні на крок не відходив від недужої. Можливо, саме завдяки його турботі й любові вона повернулася до життя, адже медики не давали Варці жодного шансу.

Степан виїхав із села, а за якийсь час повернувся до своєї колишньої дружини. Він не кохав Люди, але вирішив зійтися з нею заради їхніх спільних дітей. А ще, щоб припинити пересуди, які довелося терпіти його рідним. Та інколи, бачачи здалеку тендітну жіночу постать, схожу радше на тінь, аніж на його колишню Варку, ловив себе на думці, що й досі заради цієї понівеченої вогнем жінки ладен на все. Шкода, що вона цього не зрозуміла.

– Яка ж ти дурна, Варко! Яка ж дурна… – шепотів він їй услід, намагаючись стишити биття серця, серця, що досі не розучилося кохати…