СНОВИДА

Густе чорне волосся зміїлося на плечах, вітер розкошував у ньому, біг назирці, спіймавшись у тенета. Очі, великі та трохи розкосі, пропікали наскрізь. Усмішка, хижа, зухвала, ні на мить не сходила з обличчя. Промчала на вороному, здійнявши куряву, а чоловік стояв, як у землю вкопаний, не в змозі відірвати погляд від жіночої постаті, що віддалялася. Злидні з усіх боків обсіли, а вона живе так, ніби Бога за бороду схопила.

– Ух, бестія… – казав Степан, витираючи піт із чола. Поїдав Варку поглядом, дивувався, що вона досі живе зі своїм невдахою-чоловіком, який тиняється світами, намагаючись заробити на шматок хліба. Не раз казав їй, аби залишила все і стала його: – Я розлучусь. Діти вже дорослі, мене нічого в сім’ї більше не тримає…

Згадав свою дружину – розпов­нілу, незграбну, яка повсякчас товчеться якщо не біля каструль, то в городі. Як міг стільки років на це не зважати?...