СНІЖИНКА

***

Яскраве сонячне світло заливало маленьку лікарняну палату. Дівчина розплющила очі, занадто багато світла – заплющила. Хотіла спробувати ще раз, коли відчула на своїй руці приємне тепло чиєїсь долоні. Не могла пригадати, коли хтось востаннє до неї торкався так просто і водночас так ніжно.

– Я засунув штори, сонце вам не заважатиме, – почула низький привітний голос.

Розплющила очі й поглядом зустрілася з глибокими синіми очима.

– Вітаю, як почуваєтесь? Ми тут усі чекали вашого пробудження – схвилювали ви нас, – почав Роман, досі тримаючи її маленьку долоньку у своїй.

Вона чула його слова, але вдивлялася в нескінченну, бездонну синь його очей. І раптом усвідомила, що їй... добре. Добре... Як це можливо? Їй добре?

Але їй справді було добре – тихо, затишно, доторк його руки дарував їй спокій, спокій був і в його очах.

– Я... я... все добре, – нарешті видушила вона із себе.

– Я Роман Анатолійович – ваш лікар.

– Сніжана, – відповіла вона, а Роман знову згадав той дивний сон.

«Вона – та магічна сніжинка», – подумалось йому.

***

Дні пролітали за вікном лапатим пухким снігом і танцювальними викрутасами грудневого вітру. Сніжана одужувала. Щодня їй ставало краще, з’явився апетит. Їй навіть захотілося подивитися на себе в люстерко, про що вона попросила медсестру Лілю, а тоді відразу ж захотілося помити збите в безформну кучму волосся.

Роман Анатолійович заходив щодня. Завжди викроював декілька хвилин, щоб посидіти біля неї. Часто накривав її маленьку долоньку своєю, і їй це подобалося.

Сніжана не могла пояснити для себе, як і чому це все відбувається. Єдине пояснення, що звучало в її голові: це як магія, справжня передноворічна магія.

***

Невисокі підбори завзято цокали бруківкою, раз у раз розбризкуючи довкола брудні березневі калюжі. Він чекав її у кав’ярні на розі. З вулиці побачила на столику перед ним букет перших весняних пролісків. Усміхнулася. Як же це все-таки чудово знову усміхатися! Роман помітив її, швидко підвівся й попрямував до дверей. Увійшла досередини і пригорнулася до нього. Відчула, як б’ється його серце, і знову усміхнулася. Підвела великі карі очі й укотре втонула в бездонній синяві його погляду.

– Сніжинко моя, – чи то прошепотів, чи то просто видихнув Роман.

Вони сиділи за столиком, її долоньки – в його руках. Просто мовчали. Сьогодні був один із таких днів. І їм обом було добре.

***

Довгий блакитний сарафан легко обіймав її струнку фігурку. Блискуче каштанове волосся спадало на спину, переливаючись янтарно-рудими вогниками. Вона ступала босоніж по траві, і це було чудово. Відчувала себе по-справжньому щасливою.

Яке все ж таки непередбачуване життя. Може неочікувано початися, коли тобі здається, що насправді воно закінчилося. Сніжана підняла обличчя до неба і тихо промовила: «Дякую». А коли знову глянула вниз, ледь не зомліла: Роман опустився на одне коліно, просто тут, на лісовій галявині, на траві, й, ніжно торкнувшись її руки, як тоді вперше, в лікарняній палаті, сказав:

– Сніжинко моя, я шукав тебе у своїх снах, а знайшов наяву. І я не хочу проґавити свій шанс. Ти згодна стати моєю дружиною?

Серце, здавалося, хотіло вискочити з грудей, сльозинка непрохано покотилася щокою. Сніжана опустилася на траву біля Романа, поцілувала його і чи то прошепотіла, чи просто видихнула:

– Згодна.

***

Тепле вересневе сонце м’яко котилося до заходу, огортаючи їх останніми хвилями золотавого світла, вона міцніше пригорнулася до його грудей, усе ще шепочучи заповітне «Я згодна».