СЛІПА ЛЮБОВ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Лідія ПІДВИСОЦЬКА

29 січня 19:58

545

Джерело: Газета «Життя. Історії»

Життєві історії

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Щось трапилося з серцем… Щось дивне і незрозуміле… Хотілося бути весь час поряд з ним, весь час його бачити, чути його тихий, мелодійний голос, такий несхожий до різких крикливих голосів сільських хлопчаків, від яких у Катрусі лящало у вухах. Дівчина не відразу зрозуміла, не здогадалася, що до неї прийшла перша любов. Так уже дивно влаштована людина – любить і сама не знає, за що. І навіть якщо потім зрозуміє, що любила даремно, однаково любить, хоч уже не чекає від тієї любові нічого.

Але треба розповісти все за порядком…

Він приїхав у їхнє село до своєї бабусі на канікули. Його звали Вадим. Так цікаво і незвично звучало це ім’я серед місцевих Михайликів, Миколок, Петриків та Василів. Вадим… Вадик… У цьому імені була якась своєрідна мелодія. Воно звучало, як музика, як пісня, яку хотілося слухати без кінця… А ще в нього були сині очі, сині-сині, як незабудки. Були в селі, звичайно, люди із синіми очима, але такої сліпучої небесної блакиті в очах Катруся не бачила ні в кого.

Та не тільки очима хлопець привернув Катрусину увагу. З ним було цікаво, він багато знав. У сільській бібліотеці, куди дівчина привела Вадима на його прохання, байдуже перекладав книги, які пропонувала бібліотекарка: «Читав! Читав! Читав!» Створювалося враження, що він уже перечитав половину їхньої бібліотеки.

А ще хлопець багато подорожував. Його батько – науковий співробітник, супроводжував геологічні та археологічні експедиції і часто брав сина із собою. Для Катрусі, яка майже ніколи не покидала рідного села і тільки двічі була в районному центрі, розповіді Вадима про його поїздки були як занурення в зовсім інший, якийсь фантастичний, дивовижний світ.

Вона теж намагалася відкрити перед ним усі принади сільського життя. Показала в лісі найкращі грибні місця, де водилися тугенькі боровички з оксамитовими шапочками, руді лисички, підберезники та підосичники. Повела його і в ялинник з липкими маслюками, які росли так тісно, що ними була всіяна вся земля під ялинками. Показала і густі зарості малини, яка плодоносила двічі за літо. Ці всі місця відкрив їй рудий кароокий Мишко, Михайло, з яким вона сиділа за одною партою з першого класу. Відкрив як свою велику таємницю. Може, не слід було показувати їх Вадимові? Може, це було зрадою Мишка? Але дівчинка про це навіть не подумала. Тож відкрила Вадимові всі потайні Михайликові місця на річці Талці і в ставку, звідки хлопець спритно витягував прудких пліточок, линків і карасиків. Як він тоді подивився на неї, коли прийшов на своє місце на річці рибалити і застав там її з Вадимом! Як подивився! З яким докором, жалем і образою. Може, ще щось було в тих його карих очах, таких подібних до маминої святкової оксамитної сукні. Може, й було… Катруся не розібрала. Сині очі затулили собою очі карі. Вона, не вагаючись, не задумуючись, віддала їм перевагу. Всі місяці літніх канікул дівчинка проводила з Вадимом. А Михайло тільки потайки стежив за ними й сумно дивився на них своїми м’якими коричневими очима.

Наприкінці липня приїхали батьки Вадима і забрали сина на море. Здавалося, що Михайло отримав нагоду відновити дружбу з Катрусею, але він ніби не помічав дівчинки, не підходив до неї, уникав її. «Ну й нехай! – сердилась Катруся, намагаючись здаватися байдужою. – Подумаєш!» Вона жила надією на швидку зустріч з Вадимом. Саме в його школі мали проводити районну олімпіаду з математики, а Катруся як переможниця шкільної олімпіади отримала всі шанси туди потрапити. Прощаючись, Вадим обіцяв привезти їй з моря мушлі й гілочку коралового дерева. Обіцяв вручити подарунки, коли зустрінуться на олімпіаді. Він також мав брати в ній участь. Отже, Катруся жила очікуванням тієї зустрічі. Що їй там якийсь Мишко зі своїми смішними дитячими образами?..

Олімпіаду запланували на кінець серпня, саме перед початком нового навчального року. Вчителька математики Богдана Степанівна ще раз добряче поганяла Катрусю по всьому матеріалі й задоволено відмітила:

– Що ж, ти маєш усі шанси на перемогу. Тільки не поспішай. Добре думай! Спершу все розв’яжи на чернетці, а тоді переписуй начисто. Не сумніваюся, що ти повернешся з перемогою, прославиш нашу школу! Бажаю тобі успіху!

– Спасибі! – всміхнулася Катруся. – Я постараюся перемогти.

Ех, якби ж та Богдана Степанівна знала, що там ще чекає дівчину, крім перемоги! Якби вона тільки могла здогадуватися…

Для поїздки Катруся вибрала свою найкращу сукню, яку пошила місцева сільська кравчиня, заплела довге русяве волосся у дві тугі коси, покрутилася перед дзеркалом і залишилася задоволена своїм виглядом. Згадала, як Вадим захоплювався її косами, й зашарілася… То були приємні спогади… Дуже приємні. Мабуть, вона відрізнятиметься своїм ошатним виглядом серед інших дівчаток, і Вадим це, звісно, оцінить.

Всі учасники олімпіади зібралися в просторому вестибюлі школи. Вадима дівчинка побачила відразу, щойно зайшла в гостинно відчинені шкільні двері. Він стояв у гурті школярів і байдуже ковзнув по ній очима, як по цілком незнайомій людині. Це було дивно… Катруся нічого не розуміла. Не впізнав її чи що? Невже святкова сукня, якої він на ній ще не бачив, так її змінила? Звісно, і то на краще. Він теж за цей місяць, що вони не бачились, змінився. Став вищий, засмаг. На тлі коричневої шкіри його очі були такі сині, до неймовірності! Просто засліплювали! І як же йому личила новенька блакитна футболка з білою чайкою на грудях! Як красиво вона відтіняла його засмагу і підкреслювала дивовижну голубінь його очей! «Сліпець! – засміялася в душі дівчинка. – Не бачить її». Вона голосно вигукнула його ім’я і помахала до нього рукою. Весь його ескорт, як за командою, повернувся до неї. Чорнява дівчинка в брендовому сарафані, про який Катруся могла тільки мріяти, зневажливо зміряла її з ніг до голови. Вона стояла так близько коло Вадима, що майже торкалась його своїм плечем. А інша, з модною стрижкою, голосно запитала хлопця:

– Хто це, Вадику? Ти її знаєш?

– Ні! Вперше бачу! – якось розгубився і знітився Вадим. І його «ні!» прозвучало для Катрусі як ляпас, як брутальний плювок в обличчя. Вона нічого не розуміла… Невже це той самий Вадим, який у селі не відходив від неї ні на крок, клявся їй у вічній дружбі, той Вадим, якому вона влітку віддала своє серце, якому кинула під ноги всі найзапашніші лілеї своєї душі? Невже це він?

– Заходимо! Швидко заходимо! Хто на олімпіаду, заходимо! – раптом пролунало, і всі, хто був у вестибюлі, прудким струмочком потекли в клас. Там учасників розсадили по одному за стіл. На чорній блискучій дошці чітким почерком вже було виведене завдання. Катруся тупо дивилася на дошку і не бачила нічого, не могла розібрати жодної цифри, жодної літери… Перед нею синіли незабудки знайомих очей, важко падали додолу стиглі темно-червоні ягоди малини, наповнюючи собою корзини. Злітала на вудочці форель, сріблом виблискуючи на сонці. Тоді в малиннику Вадим її обняв. Катрусі здавалося, що її плече досі зберігає тепло його руки. А як обережно пестливо він доторкався до її кіс. А сьогодні в коридорі не відривав очей від тієї стриженої…

Шумів ліс… Шалено голосно стукало серце в грудях, а в Катрусиних вухах відлунням звучали його жорстокі слова: «Ні! Вперше бачу!» І хоч їх зараз ніхто, крім неї, не чув, дівчинці здалось, що вони звучать голосно, на цілу школу, на ціле місто, на цілий світ…

Вона так і не зуміла зібратися з думками, зосередитись і подала свій аркуш паперу абсолютно чистим, без жодного напису. Додому поверталася не з тріумфом, а з ганьбою.

Вчителька математики Богдана Степанівна кинулась було до дівчинки з докорами, із запитаннями, але, побачивши згаслі, якісь байдужі очі своєї найкращої учениці, її бліде, аж синювате лице, нічого не питала. Вона була мудрим педагогом… Тому не розпитувала… Та й що могла розповісти їй Катруся? Хіба можливо було розказати цій добрій жінці про жорстоке криве дзеркало життя, потворність якого вона сьогодні побачила вперше?

Згодом дівчина довідалася, що перше місце в районній математичній олімпіаді здобув Вадим Коваленко і він як переможець поїде на обласну олімпіаду, яка відбудеться в період осінніх канікул. Але то було вже щось таке далеке, відсторонене, що не мало до неї ніякого стосунку… З рідних ніхто, ні батько, ні мама, ні бабуся, наче змовники, нічого про олімпіаду не розпитували. І дівчинка за це була їм неймовірно вдячна…

Минуло літо.

Катруся стояла біля темного нерухомого ставка, покритого жовтим опалим листям, і їй здавалося, що вона зараз сама-самісінька на всьому білому світі. Їй не хотілося нікого бачити, не було ніяких бажань. Навіть жити…

Щось м’яко зашуміло в небі, над самою головою. Дівчина підняла голову вверх – над нею летіла зграя диких качок. В їхніх розпачливих криках вчувалося щось сумне, прощальне і невідворотне.

– Качки, качки, каченята! Візьміть мене не крилята! – мимоволі вирвалося благання з Катрусиних уст. Якби ж то вона могла перевтілися в пташку! Як було б радісно, весело летіти разом з ними, перегукуватися, разом радіти скупому осінньому сонечку! Катруся була б така, як вони – крилата, добра, весела. Була б кривенькою качечкою з української казки чи Нільсом – зі шведської. І ніхто б не відвертався від неї, не соромився, що дружив з нею, простою сільською дівчиною, впродовж усього літа.

Але дикі качки так само повільно махали крилами, відлітали все далі й далі… Все глухіше звучали їхні крики в синьому осінньому небі. «Синьому!» – ще відгукнулось тупим болем у серці… Зойкнуло востаннє і відпустило… Відболіло…

Ось качки вже пролетіли над скошеним полем… Ось уже зовсім розчинились у холодній небесній синяві… Тиша залягла навколо. Тільки жорсткий очерет шарудів під вітром і старий клен скидав лапате листя в стоячу темну воду.

Катруся, понуривши голову, повільно брела стернею…

Чийсь знайомий голос долинав до неї з далекого краю поля, хтось кричав, гукав, аукав… Хто кричить? Кого звуть? Катруся не прислухалася – хіба її хтось буде кликати? Навіщо?

Але раптом зупинилась… Полем майнула строката сорочка – це Михайло біжить, це його строката сорочка і руда, як вогонь, голова…

– Катрусю-ю! Ау-у!

– Куди він, – прошептала Катруся, – до кого?

Михайло біг до неї.

– Ну чого ти?! – накинувся на неї хлопець, ледве переводячи дух. – Кричу-кричу! Ти глуха чи що?

Катруся мовчки дивилася на нього широкими затуманеними очима.

– А ти чого за мною біжиш? – запитала непривітно.

– Я нічого, – зніяковів хлопець, і очі його в той момент були цілком такими, як коричневий оксамит маминої святкової сукні. Сонце просвічувало крізь його руду чуприну й утворило на хлоп’ячій скуйовдженій голові cправжню пожежу. – Я нічого, – повторив квапливо. – Я тільки хотів тебе запитати, чи ти знову сидітимеш зі мною в новому навчальному році за однією партою?

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!