СЛІПА

Ішов, тримаючи дівча за руку. Вдова нічого й не мовила, ошелешена стояла біля тину, дивлячись їм услід. Вона ж як думала: кому таке нещастя потрібне, смерті їй зичила, бо, мовляв, через неї не може її життя скластися.

– Іване, куди ти мене тягнеш? – спитала дівчина.

– Як ти мене знаєш, ти ж…

– Сліпа?.. Та не дурна, за голосом упізнала відразу. Хоч і живу відлюдьком, чую і бачу «по­своєму».

Іван глянув здивовано. Подумав: дивне дитя, що там і казати. Але вирішив, що з цієї дороги не зійде, хоч що б не сталося.

– Як хоч тебе звуть? – поцікавився парубок.

Дівчина усміхнулася гірко:

– Тітка по­різному звала, а колись давно матуся кликала Настусею.

– Настуся… гарно.

Іван усміхнувся, знаючи, що його чекає вдома, але сміливо крокував далі, бо тепер знав, що це дівча – його доля. А вона дріботіла босими ноженятами, вперше дихаючи на повні груди, бо, коли він тримав її за руку, вона нікого не боялася. Звісно, щойно Іван повідав матері та сестрам, що до чого, як здійнялася хмара, не те що прийняти з миром невістку, навіть дивитися на неї не хотіли. Чи було Насті боляче? Не було, до тепла вона не звик­ла, як і до світла… Усе її життя було мов у холодній ямі. Але вона все ж не припиняла вірити, що одного дня буде тепло, бо ж, як кажуть, добро добра шукає. Іван геть уваги не звернув на жіночий лемент, повів Настуню до себе і сказав, що віднині це її помешкання. Мати із сестрами замовкли, бо знали: коли піде єдиний чоловік з дому, то без годувальника пропадуть. Благо, що дівчина не бачила поглядів, якими її не раз били.

Не боялася нічого. От як буває – одна малесенька людина може докорінно змінити життя іншої лише своєю присутністю, ось так, без слів, просто тримаючи за руку. Горе, розділене на двох, здається удвічі меншим.

Якось так тихо­мирно або, ліпше сказати, мовчки жили певний час. Іван щиро покохав цю сліпу дівчину, не з жалості, а за її велике серце, за її таку безмежну відданість. Вона стала для Івана маленьким скарбом, який він боявся втратити.

Катерина, як почула, сказилася, не повірила, заметушилася… думала, як повернути хлопця. І до його сестер бігала, і за ним ходила, а йому як відрізало: не бачить її, уваги на неї не звертає, лиш Настуня в думках.

Так у спокої чи не у спокої жила родина. Тихо ненавидячи, відкрито кохаючи, жила. Та одного дня повіяв холодний вітер й Івана забрали до війська. Він намагався здаватись веселим, прощаючись із дружиною, та серце боліло не стільки від довгої розлуки, скільки від того, що полишає це беззахисне дівча на своїх рідних. От така іронія: часом чуже віддасть останній кусень хліба, а своє рідне кілок у серце може забити.

Але не так сталось, як гадалось… Ані мати, ані сестри не ображали невістки, спокійно жили, навіть кликали до столу, а то й допомагали. Хоча на той час Нас­тя вже призвичаїлася до нового місця, допомагала в господарстві, чим могла. Навіть якось так їй дивно було, що їхні серця пом’якшали до неї. Настя швидко забула все недобре, спокійно чекала свого Іванка.

Так минуло трохи часу, настала осінь. Уже й не було багато роботи біля оселі, дівчата попросилися в матері піти в ліс по гриби. Чом ні, все ж якась розвага. Прийшла і Катерина та все припрошує Настю йти з ними до лісу. Мати не хотіла відпускати, бо ж, не дай Боже, загуби­ться, сама не вибереться.

– Настю, не треба тобі йти, – мовила стиха мати. Дівчині стало так тепло, що жінка про неї піклується.

– Мамо, якщо дівчата зі мною будуть, то нічого не станеться.

У сестер від того «мамо» аж обличчя перекосилися. Звісно, дівчата разом із Катериною все продумали вже давно і здавалися такими добрими, щоб, як то кажуть, приспати пильність. Хоча яка там пильність та обережність, коли це дитя жило одним серцем і часом Настя не бачила не лише очима, а й душею, всім своїм єством залишалася незрячою, бо дуже хотілося вірити в добре. І цього разу не відчула Настуня небезпеки. Тільки коли стало тихо навкруги й ніхто не озвався, коли вона кликала­кликала. зрозуміла, що її залишили навмисне в лісі.

Сестри повернулися пізно. Мати, побачивши, що вони без невістки, сплеснула в долоні й схопилася за серце:

– Що ж ви накоїли?! Ой, лихо мені, я ж відчувала… Ви ж два життя погубили!

Заголосила, а дівки полякалися, не могли подумати, що Настя може дитя чекати. Вони все сприймали її як щось непотрібне, залякували, наче малу дитину. Ніяк не вдавалося прийняти те, що їхній брат, такий вродливий парубок, може покохати не таку, як усі. Полякалися ще більше, коли геть потемніло, бо ж ліс густий, не вийде сама.

– Мамо, що робити? – запитала менша.

Мати нічого не мовила, пішла собі до хати, біла, як стіна. Дівчата кинулись до Катерини, мовляв, вона винна, нехай рятує. Та лиш посміялася з них. У ліс іти сестри не наважилися, бо ніч незабаром, дикі звірі там завжди водилися, а ще болота, непрохідні хащі. Коли прийшли додому, біля хати натовп зібрався. Мати зібрала сусідів, щоб допомогли з пошуками. Люди не те що були здивовані, як то можна пустити сліпе дівча до лісу, вони відразу запідозрили жінок у злих намірах. Шукали Настю до ранку, та не могли знайти навіть і її сліду.

Коли Іван повернувся, Настуні не застав.

Добрі люди все розказали, бо ж хіба таємницю можна приховати? Не зміг пробачити сестрам, матері… пішов із дому. Більше його ніколи ніхто не бачив у селі. А дівчата залишилися самі біля матері, ніхто не сватав, бо ж погана слава – самі знаєте. Дуже часто люди, маючи очі та серце, залишаються сліпими й черствими.