СЛІПА

Іван повертався додому понурий. Думав, скільки Катерина може з ним гратися: то твоя, то й не подивлюсь на тебе. Він уже і матері сказав, що свататиме, а та радісінька, бо дівчина з гарної сім’ї. А вона: «Гарбузів удосталь, приходь, любчику!». Ще й сміється. Роби, що хочеш…

Саме проходив повз бідну хижу, що стояла на краю села. Там жила вдова зі сліпою небогою. Жінка саме виштовхувала бідолашне дівча з хатини, проклинаючи на чому світ стоїть. Іванові було дивно, що сліпа не плакала, не благала ні про що. Не зміг не заступитися.

– Тітко, змилуйтесь, залиште небогу!

– Звідки такий розумний узявся? Іди, куди йшов. Заступничок! – кричала жінка, не випускаючи дівча, шарпала та скубла її все дужче і дужче.

Коли хлопець придивився, то аж очі запекло: сліпа була така побита, в такому дранті, що не видно крізь те все, хто вона і яка. Іван ухопив її за руку, сказав, що забирає із соб...