СЛАВНІ ІМЕНИНИ

Дивний був тоді час… Дивний і парадоксальний… Руйнували церкви і храми, знімали з них хрести і дзвони, ламали віковічні звичаї і традиції, водночас спустошувались душі, вихолоджувались серця. Але жила пам’ять! Та клята пам’ять була живуча, як кішка, і ніяк не хотіла вмирати. Вона змушувала пригадувати все звикле з дитинства, все, чим колись втішався народ, чим він жив, чим дихав, і ніяк не хотіла заспокоюватися. Хто ж, як не та пам’ять, а ще совість, що теж лукаво прикинулась сплячою, – саме вони вдвох підступно нагадали Наталії Петрівні про Святвечір. Тс-с-с! Мовчіть, тільки, мовчіть! Я вам нічого не казала, а ви нічого такого від мене не чули…

То був вечір, увесь зітканий із таємничості й загадковості. То був вечір, коли у повітрі зависало щось важке і незрозуміле, коли явно було відчутно пульсацію якоїсь невидимої енергії. То був вечір, коли хтось темний і похмурий випускав на волю сірі тіні, які розліталися навсібіч, щосили кваплячись виконати своє лиховісне призначення.

Кілька таких «тіней» поспішали щодуху до похмурого старовинного будинку, який колись належав чи то князю, чи то графу, а тоді був «комуналкою» – одним із чудернацьких «великих» досягнень радянської дійс­ності…

Комуналка!.. Воістину «геніальне» розв’язання житлового питання від «геніальної» влади! Для кожного жильця – кімнатка-клітка, де ледве вміщається вузьке солдатське ліжко, що більше скидається на нари, ніж на предмет нічного відпочинку, крихітний стіл, стілець і низенька, вузька, мов пенал, шафка, бозна на який одяг призначена.

Кухня – спільна, з двома газовими плитками на чотири конфорки, кількома столами та грубими неоковирними табуретками. У тій кухні прибирають жильці по черзі. Ванна і туалет – теж спільні. Тут також графік прибирання… Такий «шикарний, парадоксальний сервіс» інколи збирає біля зазначених приміщень чималу чергу нетерплячих страждальців, особ­ливо вранці або пізно ввечері. Інколи це стає причиною сварок, скандалів, навіть бійок, що вносить певне пожвавлення та різноманітність у буденне нецікаве життя «щасливців», яким поталанило пліч-о-пліч проживати в комуналці.

Щоправда, як знак найвищого комфорту в спільному коридорі інколи бувають телефони, що поважно, бундючно висять на покритій темно-зеленою масляною фарбою стіні… Але це вже – розкіш!.. Телефони «положено» не всім, а тільки вибраним, тобто чиновникам, лікарям та артистам, робота яких пов’язана з терміновими викликами на роботу.

У такому «вишуканому» помешканні й проживала вчителька Наталя Петрівна разом зі своєю матір’ю Євгенією Павлівною, теж учителькою, вже колишньою.

Отже, сірі тіні, опинившись перед дверима їхнього помешкання, раптом стали плоттю і задзвонили тричі згідно з написаною на стіні вказівкою. Дзвінок боляче вдарив по оголених нервах людей, що були за тими дверима.

Cам директор школи, завуч і секретар парторганізації відвідали Наталю Петрівну. А до неї в той час посходилися приятелі, такі самі вчителі, як вона, щоб крадькома відсвяткувати Святвечір. Позносили хто що міг дістати, бо час був не лише дивний і парадоксальний, а ще й голод­ний. Подруга Наталі Клавдія Степанівна, вчителька математики, принесла мисочку квашеної капусти, якою її наділила вдячна мати найдурнішого і найтупішого учня, який дивився на алгебру, як баран на нові ворота, хоч у всьому іншому був чемною і слухняною дитиною. Ще одна (вона жила у сусідстві з Наталею Петрівною), фізичка Ольга Василівна, принесла кілька грибів, з яких зварили запашну юшку. Вчитель географії Богдан Орестович – пляшку домашнього вина і дрібку меду.

Та найбільше всіх, і власну дочку також, здивувала мама господині, Євгенія Павлівна, якій нещодавно виповнилося 75 літ. Вона, змовницьки усміхаючись до присутніх, принесла зі свого кутка, відгородженого ширмою, що мало символізувати окремі апартаменти, поливану чималу макітру з вареною пшеницею, тобто кутею. Так-так, то була справжнісінька кутя, така, як у далекому, здавалось, давно забутому минулому. Навіть з горішками та маком і пахла цілком так, як пахне дитинство.

– Мамо, – ахнула Наталя, – звідкіля ви взяли це диво?

– Мені нині на базарі за мою пухову хустку виміняли пригорщу пшениці, кілька горіхів і два цукрові буряки, – пояснила всім присутнім щаслива Євгенія Павлівна.

– Ура! Ура! Ура! – тричі прокричав хрип­лий, якийсь нелюдський голос.

– Господи! – жахнулася Ольга Василівна, яка в Наталії Петрівни не була частим гостем, тому той голос добряче налякав її.

– Не бійтеся! То мій папуга, – засміялася Євгенія Павлівна, в душі радіючи, що крик птаха відвернув увагу доньки від її необачного вчинку на базарі. Річ у тому, що іншої хустки старенька не мала, і втрата єдиної теплої речі дорівнювала катастрофі, бо прирікала її взимку на безвилазне сидіння в помешканні. Наталя тільки докірливо похитала головою до матері.

Та що означав той докір порівняно зі здивуванням та щастям, якими засяяли очі всіх присутніх? Євгенію Павлівну разом із макітрою взяли в коло. Усі дивилися на неї вдячно і приязно, нахилялися низько над макітрою, гладили блискучі опуклі боки посудини, захоплено розглядали, майже нюхали її вміст. Кожен радів, просто по-дитячому, ледь не підстрибував. Хіба це все не вартувало хустки?..

Тільки повсідалися, тільки налаштувалися святкувати, як пролунав той несподіваний дзвінок у двері, що всіх так перелякав…

– Більше нікого не чекаєш? – запитала злякано Клавдія.

– Ні. – Наталя Петрівна налякалась не менше.