СКРИПКА ГРАЄ, ПЛАЧЕ ГІРКО…

Він зустрівся з нею аж у квітні, коли вкотре їздив у справах до міста. Дівчина йшла обережно тротуаром, несучи в одній руці валізку, а іншою підтримуючи великий живіт. Роман завмер від несподіваної зустрічі та від побаченого. Відразу здогадався, чиє дитя носить Віра. Розум наказував хлопцеві, щоб їхав далі, ніби нічого не сталося, а, здавалося б, глибоко поховане сумління раптом заволало: «Будь нарешті людиною, а не егоїстичною падлюкою, яка скалічила життя не одній дівчині».

Чи то жалість, чи то сумління нарешті заговорило у хлопцеві, але він несподівано для самого себе зупинив авто і дочекався, поки Віра порівняється з ним.

– Сідай! Обговоримо цю справу, – запропонував, кивнувши на її живіт.

Ох, ті вимушені одруження через те, що дівчина «залетіла»… Буває, що в молодят усе складається якнайкраще, а буває й по-іншому. Це був той випадок, коли нічого доброго з того не вийшло. Спочатку Роман стримував своє роздратування на некохану дружину, але після того, як вона народила донечку, а не бажаного сина, почав періодично влаштовувати сеанси психологічної тиранії.

– Навіть на це ти не здатна! – дорікав Вірі за кожної нагоди. – І в ліжку ні риба ні м’ясо, і господиня з тебе ніяка. Якби не бабуся, борщу путнього не з’їв би.

Бабуся… Це був теплий вогник, який зігрівав молоду жінку в холодних сімейних стосунках. Якби не старенька, чи витерпіла б Віра зневагу чоловіка?

Бабуся, на яку донька залишила сина, ростила його змалечку. Батька ж малий узагалі не знав: той зник ще до його народження.

– Повіявся зі своїми, – відповіла бабуся на розпитування Романа, коли він підріс. – Перемогла циганська кров, хоча пів року тримався біля нас. Навіть господарював непогано. Потім зник. Мати намагалася його розшукати, але безуспішно. Незабаром зв’язалася з поганими людьми, почала випивати. А там і крадіжки. Загриміла до в’язниці, де і вгробила здоров’я остаточно. Там, на тюремному кладовищі, і поховали твою маму. Мені дали знати про її смерть майже за місяць. Болить мені серце за тим, що не випросила в Бога для своєї донечки щасливої долі, плачу щоночі за нею, жалкую, що не можу навіть на могилку її прийти, але не було коштів на перепоховання, бо потрібно було тебе ставити на ноги: одягнути, нагодувати, дати освіту.

Роман пам’ятав свою матір, але спогади ті були дуже бідними, бо жінка, яка його народила, майже не відводила йому уваги. З’являлася раз на декілька місяців, привозила якийсь дешевенький одяг, грамів двісті цукерок-смоктунців і знову зникала надовго. Потім і ці візити припинилися. Пізніше Роман дізнається про причину, але ще раніше почує щодо себе гірке «байстрюк тієї зечки».

Коли Роман перейшов до п’ятого класу, бабуся вирішила переїхати в сусідню область, де жив її старший брат. Жінка розуміла, що погана слава матері може зіпсувати долю хлопцеві. На новому місці все склалося непогано, от тільки відсутність материнської любові все-таки залишила в душі Романа свої болісні сліди. Ріс він доволі замкнутим, недовірливим та озлобленим.

– Будь, дитино, добрішим до людей, приязнішим, тоді й вони тобі платитимуть тим самим, – радила Романові бабуся, яка все це бачила.

– Вони не заслуговують на це, – огризався. – Кожен тільки й чекає, щоб ти впав, аби позловтішатися із чужої біди.

Зітхала бабуся, шкодувала онука, якому довелося так рано пізнати сирітство. «Пусте, подорослішає, дасть Бог, зустріне на своєму шляху щирих людей, то й сам подобрішає», – міркувала.

Віра, почувши від бабуні цю історію, пройнялася жалістю до чоловіка, адже справді, нелегко жити, не маючи батьківської підтримки. Віра відчула це на власній, як кажуть, шкурі. Того дня, коли зустрілася з Романом, ішла до подруги. Її, здавалося б,
добрий татусь, дізнавшись про вагітність, так дошкуляв їй щоденними докорами, що Віра не витримала: вирішила шукати прихистку в чужих людей. Не знала, як житиме далі, навіть про самогубство в неї з’являлися думки, але залишатися в рідному помешканні не мала сил. Мати сердито мовчала, не захищала Віру від уїдливих батькових слів, з яких розпочинався і якими закінчувався кожен день. Однак після народження онучки ненька пом’якшала, почала зрідка приїздити в село, де осіли молодята.

– Батько все ще гнівається на тебе, – казала, коли Віра запитувала про нього. – Мала б розуміти: тато не лише викладач, а й заступник директора з виховної роботи в технікумі, а його донька виявилася ось такою…

Мати остерігалася образливого слова, але Віра чудово розуміла, що та мала на увазі.

Бабуся, в якої жила молода сім’я, не раз слугувала громовідводом від нападів злості свого онука, спрямованих на Віру. Старенька сварила його:

– Май сором, Романе! Навіщо гризеш дружину? Чи в тебе сорочка брудна, чи їсти тобі не зварено? Чи дитя в тебе не доглянуте? А подивися, які грядки чисті! Навіть сусіди заздрять.

Роман супився, чорні очі бухали злим вогнем.

– Віра знає, за що отримує, – огризався, але мусив у присутності бабусі гасити свій гнів.

Коли Роман ішов на роботу, старенька розраджувала Віру:

– Перебіситься! То ще молода кров ніяк не вгамується. Та й гени даються взнаки.

Але інколи радила:

– Дивися, дитино, сама. Якщо вже дуже гнобитиме тебе Роман, то не терпи, бо то не життя, а мука.

А Віра носила під серцем уже друге дитятко, тож розуміла, що це ще більше ускладнює її повернення додому, до татуся, який таки не пробачив їй падіння.

Після народження ще однієї донечки Роман уже не стримував
своєї зневаги до Віри. До всього ще й бабуся захворіла. За три місяці тихо відійшла в інший світ, розв’язавши руки Романові. У прямому значенні, бо він почав простягати їх до Віри. Нечасто, але з такою злою силою, що навіть серед літа жінка мусила носити кофтини з довгими рукавами і з високими комірцями. То йому не сподобалася страва, і він сунув її кулаком у груди, що Віра аж до стіни відлетіла, то подивилася на нього не надто приязно, то недостатньо палко відповіла на його любощі. А Віра ж кохала Романа! До самозабуття, до самозречення! То було в перші роки подружнього життя. Незважаючи на постійне невдоволення, на оті косі та зневажливі погляди, на те, що брав дружину силоміць, часто не зважаючи на її погане самопочуття.

– Ти жінка, і твоє завдання приносити чоловікові задоволення! – вичитував Вірі, коли вона скаржилася на втому.

А ще він хотів сина, тому після народження другої донечки жінка наважилася на третю дитину. Але народилася Яночка, і розчарований Роман геть припинив зважати на Віру. Міг повернутися додому аж над ранок або й зовсім заночувати в якоїсь коханки, а на докірливий погляд дружини зверхньо відповісти:

– Так, був у тієї, хто, можливо, народить мені сина, а не чергову дівку!

Коли відчула Віра, що може й учетверте стати матір’ю, благала Господа, аби змилувався над нею і подарував їй сина. І вищі сили зглянулися над бідолашною жінкою! Роман улаштував справжнє свято з нагоди народження сина і навіть пом’якшав до Віри. Не міг натішитися Сергійком, майже не звертаючи уваги на доньок. Однак народження бажаного спадкоємця ненадовго привернуло чоловіка до сім’ї. За якийсь час селом знову почали поширюватися чутки про його походеньки. Вірі було соромно перед односельцями, перед колегами за зрадливого чоловіка, але куди їй було дітися з чотирма малолітніми дітками? Батьки не запрошували Віру до себе, мовляв, сама вибрала собі таку долю, тож тепер терпи.

– Навіщо народжувала стільки? – докоряла нерідко мати у відповідь на її скарги. – А тепер куди подінешся з дітьми? Сама знаєш, у нас тісно, лише дві невеличкі кімнатки. Батькові потрібен спокій, а не оцей гамір.

Ніби й любила жінка своїх онуків, привозила їм на свята подарунки, зрідка допомагала Вірі коштами, але водночас боялася розгнівити чоловіка, який так і не пробачив доньці свого сорому, тож навіть розмови з ним не заводила про її нелегке становище.

А тим часом Вірине кохання почало згасати, аж поки зовсім не перетворилося на дрібку попелу. День у день, рік у рік Романова зневага топтала Вірину душу, сіючи в ній лише образу та біль.

– Та хіба ж тепер середньовіччя, коли жінка не мала жодних прав? – обурювалися ті, хто дізнавався від сусідів про справжні стосунки в сім’ї. – Навіщо терпіти такі приниження?

А Віра не бачила виходу із цієї ситуації. Перші шість років тільки Роман і забезпечував сім’ю, бо вона з одного декрету переходила в інший. Потім вийшла на роботу, але хіба могла сама ростити чотирьох діток за той мізер, який отримувала? Аліменти на дітей? Скільки їх там було б
із невеличкої зарплатні слюсаря? А де жити? Власних коштів, аби прид­бати будинок, Віра не мала, а цей, у який уже вкладено багато і її праці, довелося б залишити.

– Не сподівайся, що тут залишишся, якщо подаси на розлучення, – пригрозив Роман. – Сюди я приведу свою коханку.

Спливали роки, сповнені гіркоти. Віра майже змирилася зі своєю долею. Тягнула на собі всю домашню роботу, боячись зайве слово промовити, аби не накликати на себе Романів гнів. Лише подумки відважувалася сперечатися із чоловіком та зі своєю долею.

От за що їй така кара? Кого образила, що тепер ллє сльози? Як далі жити? І терпіти чоловікову тиранію втомилася, але й на рішучий крок наважитися нелегко. Навіть коли діти виросли, Віра побоялася піти в нікуди. У доньок своїх турбот вистачає. Дві на заробітки поїхали: Таїса – в Польщу, Люда аж у Канаді опинилася, а Яночка в столиці офіціанткою працює, живе із чоловіком в орендованій квартирі. Не до них же проситися? Сергійко також не має власного житла.

– От зароблю на квартиру і заберу тебе із цього пекла, – розраджує він її. – Потерпи ще трішки, матусю!

А що їй залишається? Терпить. Хоча щоразу дедалі важче Вірі це дається. Жінка зраділа б, якби Роман назавжди пішов до когось зі своїх колишніх коханок. Раніше плакала, здогадуючись, чому не прийшов ночувати додому, а тепер хоче цього. От тільки не потрібен Роман жодній із жінок, які колись утішалися його палкими обіймами. Минулося. Роки забрали те, чим вабив до себе жіноцтво. Хіба що ота скрипка… Заграє Роман – ніби в молодість повертається своїми трепетними мелодіями.

Скрипка з’явилася в його житті, коли вони переїхали в сусідню область до родичів. Разом із бабусею вони прийшли в універмаг (так тоді називали аналоги сучасних супермаркетів) купувати речі для навчання. У відділі, що був поряд із канцтоварами, продавали музичні інструменти. Саме батьки вибирали своїй доньці скрипку. Дівчинка провела смичком по струнах – і чарівні звуки полинули над торгівельними стелажами, змусили завмерти на якусь мить людей, заклопотаних буденними справами. Щось світле, величне влилося в Романову душу, визволило його з тісняви людського натовпу і перенесло в неозорий степ, де зеленим килимом стелиться під ноги шовкова трава, де небо високе і волошково-синє, як очі в тієї дівчинки, яка припала до скрипки.

– Бабусю, я теж хочу…

Роман побачив насторожене здивування в очах старенької:

– Навіщо воно тобі?

– Будь ласка!

Вони тоді витратили всі заощадження на той інструмент. Роман два місяці їздив у районне містечко, де брав приватні уроки в учителя музики, а потім повідомив бабусі:

– Набридли мені ті нотні стани, сольфеджіо. Це якась нудьга! Я й без них зіграю те, що захочу.

І грав! Мав чудовий музикальний слух і міг легко повторити почуте. А згодом почав створювати щось своє, неповторне. Вірі здавалося, що щоразу то були різні мелодії, хіба що подібні за настроєм. Коли жінка їх слухала, на якусь мить забувала про свої образи, і їй уявлявся зовсім інший Роман – не жорстокий та грубий, а ніжний, чутливий і ласкавий, з поглядом, сповненим кохання. Але припиняла звучати мелодія, і Віра поверталася в жорстоку реальність. Ось і тепер чарівні звуки стихли. Натомість сердито брязнули двері.

«Чому Роман такий? – вкотре подумала Віра. – Може, тому, що не отримав материнської любові, в якій з малих років має рости кожна дитина? Але хіба в тому є моя провина?».

Не має відповіді жінка. Знає лише одне – прожила, не зазнавши щастя. Можливо, ще усміхнеться воно їй? От тільки Сергійко назбирає грошей на квартиру. Залишилося потерпіти зовсім трішки.