СИЛIКОНОВI ДУШI

– Тоді навіщо вона так старається його одружити на собі? – не розуміла я.

Віра Олексіївна стенула плечима.

– Статус! Бути утриманкою все-таки принизливо. До того ж їй хочеться у вищий світ, бо де похизується тими цяцьками, що накупила, а її як коханку туди не запрошують. Мусить крутитися між такими, як сама, а гонор спокою не дає, мучить, тож і намагається всіляко переманити чоловіка.

Олег Вікторович інколи не приїжджав на ніч у заміську резиденцію, і Ельвіра такими вечорами шаленіла від ревнощів, вочевидь, здогадуючись про справ­жню причину його від­сутності. Міряла кроками роз­люченої тигриці одну кімнату за іншою, шукала нагоду випустити на когось роздратування та злість, чіпляючись до кожної пилинки на дорогих меблях чи маленької плями на безцінних столових наборах. Здавалося, якби дихнула в такі хвилини на квіти, ті відразу зів’яли б від отрути, що наповнювала жінку.

– Так їй і треба, – не жаліла зневаженої Віра Олексіївна. – Нехай не думає, що вона в нього єдина. Таких ельвір – сотня на копійку! Не виправдовую Олега Ві­к­торовича, бо мені жаль Катерину Сте­панівну (перша дру­жина) – вона жінка непогана, інте­лігентна, розумна, не рівняти з цією хижачкою, але тут я на його боці: таке пустоголів'я будь-кому набридне.

Проте Ельвіра була не такою вже й недалекою, бо мала вищу освіту, яку, зда­ється, отримала заочно, але, коли про це якось ненароком зайшлося, і я запитала про її спеціальність, вона від­повіла розпливчасто, що це пов’язано з педагогікою. Я ще подумала, навіщо ж винаймати няню, ко­ли є нагода застосувати фахові знання до власного малюка, але промовчала, розу­міючи, що давати поради таким, як моя господиня, – собі на шкоду.

Працюючи впродовж року в цій сім’ї, я не раз ставала свідком розмов про вартість брендових речей, якими хворобливо захоплювалися Ельвіра та її подруги. Таких, найближчих, у неї було дві. Щоправда, дружба ця мені здавалася не надто щирою. Вони рідко зустрічалися втрьох, бо, виявляється, приятельки гос­подині не терпіли одна одної. Причина банальна – були вихідцями з дуже різних родин. Щоправда, в обох діди і бабусі були пролетарями, а от татусі по-різному зорієнтувалися в пострадянському хаосі. Батько Тіни так і залишився звичайним водієм, а Світланин зумів роз­багатіти на перепродажі зерна, яке селяни змушені були віддавати за безцінь, згодом створив власний автомобільний парк, придбав сільськогосподарську техніку, яку здавав в оренду, прикупив земельки, – не одну сотню гектарів, якої нібито не продають, – і пішло-поїхало… Точніше, посипало зе­лененькими спочатку в домашні кишені, а згодом на банківські рахунки. Ланочка отримала змогу здобути освіту за кордоном, а Тіна пробивалася на манливий Олімп власними зусиллями. Закінчила еко­номічний, працювала бухгал­тером, рахувала зароблені не­легкою працею копійки і мріяла про принца, який перенесе її на чотириколісному коні в без­проблемне царство.

Із Тіною Ельвіру єднали шкільні роки, а з Ланою звело випадкове знайомство під час походу елітними бутиками. Дівчата зустрілися втрьох декілька разів, критично оцінили одна одну, надалі ж намагалися уникати зустрічей.

Світланині силіконові губи зневажливо кривилися, коли навіть випадково згадувала про зарозумілу плебейку.

– Кого вона із себе корчить? Ти бачила той секонд, який вона натягнула на себе? У мого Лорика (цуценя, яке вона тягала всюди за собою) нашийник коштує більше, ніж весь її прикид!

Тіна ж не оминала нагоди нагадати, що «без татусевих грошенят зарозумілій Ланочці не бачити б ні закордонної освіти, ні того модного шмаття, яким обвішує себе, як новорічна ялинка».

Ельвіра не могла відмовитися від спілкування з жодною із дівчат, бо з однією вона відводила душу, обговорюючи незаслужені статки іншої, а завдяки знайомству з тією ін­шою сподівалася потрапити до «вищого світу».

Але головні теми розмов по­друг були однакові – світові бренди і вдале заміжжя. Не лише діаманти, а всілякі там гуччі, діори, армані, віттони, здавалося, були найкращими друзями дівчат, бо говорили вони про них з таким захопленням, з такою відданістю, що розбуди їх посеред ночі і поклич на розпродажі – помчать не роздумуючи.

Ніяк не могла зрозуміти і ставлення Ельвіри до сина. Ніби і любила вона його, однак гидливо відстороняла, якщо випадково торкався до неї забрудненими їжею рученятами. Таке траплялося дуже рідко, бо ж я пильнувала за цим, але дитина є дитина – за всім не вгледиш. Коли поділилася цим спостереженням із Вірою Олексіївною, вона, як завжди, позловтішалася:

– А чого хотіти від таких матусь? Вона йому жодного разу підгузок не змінила – все няня робила. І не годувала сама, адже боялася, щоб груди не втратили форми. Хіба вона знає, що таке материнство? Ох, якби ці чоловіки думали головою, а не іншим органом, то б ніколи не кидалися на таких!

– А дружина Олега Вік­торовича знає про його по­ходеньки? – поцікавилася я од­­ного разу в управительки домашнім господарством.

– Чого ж не знає, – зітхнула вона зі співчуттям до Ельвіриної попередниці. – Хіба таке при­ховаєш? Тільки що вона може зробити? Мусить перетерпіти. Поки з дітьми в Англії. Того року ще приїздили влітку на місяць сюди відпочивати, а наступного, здається, в Італію поїдуть грітися на сонечку. Чула, як говорив про це Олег Вікторович Ельвірі, коли вона запитувала, де вона перебуде літо з Альбертиком, якщо сюди приїде його законне сімейство. Ця інтриганка і сама не проти поїхати на середземноморські пляжі, але наразі їй зась.

Якщо з особистим життям Світлани все було визначено (на неї чекав шлюб із таким, як вона, забезпеченим чоловіком), то Тіна перебувала у стадії ак­тивного пошуку. Останнім ча­сом у неї почастішали напади паніки, бо юність катастрофічно скорочувала свій термін, а вона все ще не бачила перед собою омріяного об’єкта.

– Господи, де вони, ті нормальні чоловіки? – піднімала очі і руки до стелі чи до неба, залежно від свого місця перебування.

Траплялися залицяльники, які пропо­нували їй серйозні стосунки, але Тіна не бачила в них «гідних». Яке життя могли забезпечити їй чоловіки зі скромною зарп­латнею? На­віть якщо вони мали власну малогабаритну квартиру? Ні-ні, на менше, ніж має її подруга, вона не згодна! Дів­чина вва­жала, що Ельвіра виграла джек­пот, і наполегливо шукала свій.

– Ти така щаслива! – обводила заздрісним поглядом розкішні апартаменти подруги.

Та поблажливо приймала за­хоплення, не зізнаючись, що це не її законна територія. Сві­т­­­­лана ж любила вставляти ан­г­лійські слівця у розмові, повсякчас цим акцентуючи на тому, що тривалий час жила в англомовному середовищі. Це, зрештою, так зачепило Ельвіру, що самолюбство взяло гору над лінню, і вона попросила Олега Вікторовича оплатити їй заняття з репетитором.

Ще стосовно освіти. Я от думаю, де застосовують ті син­ки і донечки наших олігархів отримані в елітних закордонних вишах знання, особливо в еко­номічній, фінансовій галу­зях? Там же, мабуть, не вчать, як обдурювати державу і найманих працівників, а в нас вони тільки це і роблять, коли вливаються в бізнеси своїх татусів.

Але думати таким, як я, шкідливо. Про це мені сказала Ельвіра, коли я порадила їй, як можна заспокоїти Альбертика, який влаштував істерику, не отримавши бажаного.

– Вас взяли сюда попу ребёнку вытирать, а не советы раздавать! – заявила зверхньо і по-ко­ролівському велично вий­шла з кімнати, гепнувши перед тим заплаканого малюка в ліжечко.

До речі, мова спілкування у більшості таких родин – російська. Мені зробили за­ува­ження, коли зверталася до дитини українською:

– Если он будет нуждаться в ней, выучит, а пока не калечьте ребёнку речь, – так пояснили свою позицію.

Здогадуюся, що саме з таких альбертиків згодом фор­му­ва­ти­­меться українська елі­та, яка наводитиме лад у кра­їні. А може, вони все-таки залишаться в успішній Європі чи ситій Америці, куди поїдуть навчатися за награбовані кошти? Ой, знову почала міркувати, а потрібно ж пам’ятати про своє місце в цьому «вищому світі».

Вищий світ, еліта, патриції і… плебеї… Невже нічого не змі­нюється? Так, ви скажете, що права нині всі люди мають однакові, на відміну від Давнього Риму. А можливості? Скільки талановитих дітей так і не змог­ли себе реалізувати, адже часто батьки не мають достатньо кош­тів, щоб оплатити гурткові, студійні чи ще якісь додаткові заняття…

Олег Вікторович, чую, планує висувати свою кандидатуру на депутата до міської ради. Згодом, звичайно, покрокує ви­ще, потягнувши за собою і своїх спадкоємців – фінансові можливості дають змогу це зробити. Цікаво, яку роль гратиме в його майбутньому позашлюбна сім’я? Все-таки такі речі свідчать не на користь тих, хто претендує на елітність (elite у перекладі з фран. – найкращий).

Віра Олексіївна вкотре вис­міяла мене:

– У якому світі ти живеш? Невже не чуєш з телебачення, що багато тих обраних покинули своїх пристарілих дружин і по­купували собі молоденьких модельок? Наша Ельвірочка саме з таких: засвітилася на яко­мусь маленькому показі й дала зрозуміти, що за гідну ціну може продатися.

– Якось негарно все це… Люди, які обіймають такі від­повідальні посади, від яких залежить доля сотень і навіть мільйонів інших людей, не по­винні бути такими амо­ральними, бездуховними…

– Не повинні, – зітхнула Віра Олексіївна, – але наші думки щодо цього їх не цікавлять. Ми для них лише прислуга, челядь – люди другого сорту...

Що не день мені ставало все неприємніше працювати в цій сім’ї. Маленькою відрадою бу­ло безневинне дитя, яке щиро відповідало на ласку, не вміло фальшивити, прикидатися. У нього поки все було справжнім, на відміну від його батьків, у яких навіть душі давно стали силіконовими, не здатними реагувати на істинні людські цінності.