СИЛА ЖИТИ

– Чого ж ти мовчав? Я зберу тітоньці Клаві гостинців, а то в них на хуторі й магазину немає, – кинулася складати сумку бабуся Галя.

Я пам’ятаю, як декілька років тому їздив у гості до прабабусі Клави, але ті дитячі спогади були розмиті, невиразні. Польовими дорогами, а потім через ліс ми їхали до хутора, про який усі забули. Зупинилися біля одного із дворів. Пліт з верболозу, перелаз замість хвіртки, двір споришем поріс, хатинка вкрита солом’яними сніпками, а вікна з віконницями. Під вікнами цвіли квіти, а за хатою простягнувся густий вишневий садок. Усе як у музеї в Пирогові, куди нас зі школи возили на екскурсію.

На гавкіт собаки із хати вийшла ба­буся. Ми привіталися, вона впізнала нас і підбігла до воріт.

– Заходьте, хлопчики, заходьте. Мурко мій увесь вечір вмивався. Попере­джав про гостей. Сергійку, як добре, що ти приїхав, щей маленького Сергійчика привіз у гості. Яке свято в мене сьогодні! Зараз будемо снідати, – защебетала бабуся.

– Тітонько, немає часу на сніданок. Галя ось усе приготувала, Сергійка погодуєте, а я ввечері повернуся, – сказав дідусь і рушив швиденько ґрунтовою дорогою.

Ми попили ароматного трав’яного чаю і поїли смачних пирогів. Бабуся цікавилася, як мені живеться з батьками в новій квартирі, з ким я товаришую у школі, що робить баба Галя. Потім бабуся Клавдія взяла відро та й каже:

– Ходімо, Сергійку, на город. Спробуємо напорпати молодої картоплі, а заодно глянемо, як там зелень росте після дощу.

Напорпали картоплі, нарвали молоденької цибулі, часнику і кропу. Бабуся почала готувати обід. Я допомагав їй шкребти картоплю. Потім підкладав дрова в кабицю. Це така глиняна плита надворі, на якій улітку готують їжу. Отак за спільною працею я почав розпитувати бабусю про її рідню, про село. Бабуся краєм фартуха витерла сльози, що виступили на її очах через їдкий дим, і подивилася кудись у далечінь, можливо, в минуле.

– Мені моя мати розказувала, що село колись було велике, людей у ньому багато жило. В кожній сім’ї восьмеро, а то й десятеро дітей народжувалося. Щоправда, не всі виживали. Нас у батьків було восьмеро, але дві мої сестрички й року не прожили – померли тридцять третього. Дві світові війни, громадянська та ще два голодомори, колективізація – от і вимерло село. Почали міста розвиватися, то потягнулася молодь туди. Закрили школу, дитсадок, клуб. Залишилися тільки такі каліки, як я. Магазин на колесах теж припинив приїжджати. Це тепер, останніми роками, а голодомор штучно був влаштований. 1933-го активісти вимели все зерно з хат. Багато селян ховало хліб, але комсомольці ходили з довгими шпичками і шукали такі місця. Торік у мене за городом верба стара впала, а під нею було заховано дві пляшки із пшоном, яке могло врятувати життя не одній людині. Померлих підводою звозили до великої ями на кладовищі, а дехто приходив туди сам, щоб померти. А керівники району звітували про виконання плану із заготівлі зерна. Були такі випадки, що сусіди доносили на селян, які не віддали всього хліба. Таких у товарних вагонах відправляли в колонії сибірські, хоча не всі ту дорогу перенесли.

Бабуся ще довго розповідала про ті страшні часи, а я думав про наш народ. Де ж у нього сили бралися виживати і боротися, відроджуватися, як птиця Фенікс? Мені потрібно обов’язково почуту інформацію донести до однокласників, до мешканців мого міста, до всієї країни, а то і світу. Щоб увесь світ знав про трагедію українців. Пережили люди те пекло, дітей виростили, освіту їм дали, байдуже, що доводилося ходити пішки в сусіднє село до школи з полотняною сумкою через плече. І у свято, і в час біди люди співали пісні. Співали під час проводів до війська чи на весіллі. Дожидалися і народжували. Кохали і втрачали. Але завжди, завжди знаходили сили ЖИТИ.