СИЛА ЖИТИ

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Дмитро Миколайович, наш вчитель історії та керівник гуртка юних туристів-краєзнавців, проводячи заключне заняття перед літніми канікулами, сказав: «Діти, не лінуйтеся вести щоденники. Записуйте в них усе, що з вами відбуватиметься, записуйте почуті цікаві історії. А комусь, можливо, пощастить потрапити в село і поспілкуватися із живими свідками й учасниками творення нашої історії. Також записуйте легенди, прислів’я, приказки. Потім найцікавіші зібрані матеріали надрукуємо у шкільному альманасі. До речі, можете записувати навіть на диктофон у телефоні».

Ще зо два тижні я тинявся містом, гуляв у парку, відвідував зоопарк та ходив у кінотеатр. Згодом друзі роз’їхалися на відпочинок до моря чи в Карпати. Мене ж чекала поїздка в село Тополівка до дідуся з бабусею. Дідусь мій, теж Сергій, працює інженером у фермерському господарстві, тому вдома буває вкрай рідко, особливо в жнива. Не їздить, а літає у справах усім районом. Доведеться мені знову самому мопед ремонтувати і на риболовлю ходити.

Бабуся Галя, яка все життя пропрацювала вчителькою молодших класів, уже другий рік перебуває на заслуженому відпочинку. Влітку в неї дві турботи: город доглянути і якомога більше закруток до зими заготовити. Завдання нашого вчителя я не зможу виконати в Тополівці. Село газифіковане, проведено водогін, заасфальтовані вулиці, великий будинок культури, школа триповерхова. Нічим не гірше за наше місто. Ну які тут легенди і старожитності? От у минулому столітті легко було працювати. Приїхав в одне село, в інше, пішов від хати до хати і назбирав на десятитомник матеріалу. За вечерею я про все розповів дідусеві та бабусі.

– Я думаю, що зможу тобі допомогти. Матеріалу назбираєш на дисертацію. У хуторі Вакулівці проживає моя рідна тітка Клавдія. Їй уже під дев’яносто років, але всю роботу вона виконує сама, ще й на велосипеді їздить. У хуторі електрика з’явилася лише декілька років тому. Його й на карті немає, а люди там живуть так, як колись. Я завтра вирушаю у відрядження, то поїду польовими дорогами і завезу тебе до тітки, – відразу владнав усі проблеми дідусь.

– Чого ж ти мовчав? Я зберу тітоньці Клаві гостинців, а то в них на хуторі й магазину немає, – кинулася складати сумку бабуся Галя.

Я пам’ятаю, як декілька років тому їздив у гості до прабабусі Клави, але ті дитячі спогади були розмиті, невиразні. Польовими дорогами, а потім через ліс ми їхали до хутора, про який усі забули. Зупинилися біля одного із дворів. Пліт з верболозу, перелаз замість хвіртки, двір споришем поріс, хатинка вкрита солом’яними сніпками, а вікна з віконницями. Під вікнами цвіли квіти, а за хатою простягнувся густий вишневий садок. Усе як у музеї в Пирогові, куди нас зі школи возили на екскурсію.

На гавкіт собаки із хати вийшла ба­буся. Ми привіталися, вона впізнала нас і підбігла до воріт.

– Заходьте, хлопчики, заходьте. Мурко мій увесь вечір вмивався. Попере­джав про гостей. Сергійку, як добре, що ти приїхав, щей маленького Сергійчика привіз у гості. Яке свято в мене сьогодні! Зараз будемо снідати, – защебетала бабуся.

– Тітонько, немає часу на сніданок. Галя ось усе приготувала, Сергійка погодуєте, а я ввечері повернуся, – сказав дідусь і рушив швиденько ґрунтовою дорогою.

Ми попили ароматного трав’яного чаю і поїли смачних пирогів. Бабуся цікавилася, як мені живеться з батьками в новій квартирі, з ким я товариш...

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.