ШУКАЄМО ЛЮБОВ, ЯК ЗОЛОТО В РІЦІ

Довго чи недовго це потривало, я вже й не пригадаю. І те, що Іван не поспішав освідчуватись Калині, не залишався на ніч, не ходив із нею разом вулицями, її якось зовсім не бентежило. Вона тішилась, що змогла знайти те «золото любові», ті крупинки у ріці життя.

Ще кілька слів про саму Калину та її тата. Вона досі має до нього жаль за емоційну холодність і постійні нарікання. Змалку, відколи себе пам’ятає, Калина була гарною і здоровою дитиною, яка доволі швидко виросла в симпатичну юнку. Так, вона була низенька та дрібненька, і на це часто чула від тата, що вона «курдупель», що їй треба «краще харчуватись, аби вирости». Після цих прикрих слів Калина підходила до люстерка і бачила там цілком гарну дівчину, але тато цього ніколи в ній не бачив. Мама просила не слухати татових «порад», бо то він не про неї таке говорить, а про себе. Тато виріс у бідній родині, був дев’ятою дитиною, тинявся сиротинцями.

– Доцю, він же не винен у тому, що залишився сиротою і життя його так понівечило, – виправдовувала його мама.

– Мамцю, але ж і я не винна в тому, що насправді нормальна, а він постійно шукає в мені якийсь ґандж, – уже як цілком доросла відповідала Калина.

– А ти не слухай! Роби своє! От виростеш, поїдеш вчитися у велике місто і все забудеш! – мама думала, що це так легко забути. А це забути не-мож-ли-во.

Так, Калина вже давно відокремилась від батьків, оселилася у квартирі, яку їй залишила самотня тітка, облаштувала там своє гніздечко. От лиш бракувало в тому гніздечку когось до пари. А випадкових стосунків Калина дуже боялась і несерйозних хлопців відшивала відразу. Іван же не такий! Він шукав шлях до її серця поволі, крок за кроком! Він статечний і сердечний! Він каже їй такі компліменти, яких вона ніколи в житті не чула ні від тата, ні від своїх юних кавалерів!

Те, що Іван поводився обережно й навіть іноді якось боязко, її анітрохи не хвилювало. Навіть не дивувало. Адже Іван працює з нею на одній роботі, та й не хоче зайвих розмов чи приводів для пліток.

До Івана дівчина вже звикла. Гроші з кредитки йшли так легко і просто, як діти до школи. Вона не встигала їх туди повертати. Єдиною залишалася надія на наступні гастролі, після яких з’являлося на картці трішки більше грошей, аніж зазвичай.

Колектив знову готувався до серйозного турне. Репетиції вимотували музикантів не на жарт. Диригент дозволяв невеличкі перекури – і знову до роботи. Калина пішла попити кави на спільну кухоньку. Там уже сидів «її Іван», щось активно цикаючи в телефоні. Тільки-но дівчина підійшла, Іван рвучко перевернув телефон екраном до стільниці й запропонував зробити каву на двох. Але запропонував якось так по-дружньому, зовсім не так емоційно, як він це завжди робив, коли залишався в Калини вдома. Що ж, дякую за каву. А тут якраз прийшла колежанка, тримаючи в руці термос. Вона підсіла до Калини й Івана, почала щось щебетати. Іван перепросився і кудись вийшов, дівчата-колежанки залишились наодинці.

– Гарний він чоловік, цей Іван! – якось так із неприхованим захопленням випалила Калина.

– Авжеж, гарний… – по-філософськи підтримала колежанка.

І далі – мовчок! Калина розцінила це як культурне невтручання в їхні стосунки. Вона ж не настільки «глупа» (це словечко її мами), щоб не розуміти: у колективі уже давно помітили їхній зв’язок. Але мовчати якось не хотілось, тому Калина спитала:

– А в тебе зараз є хтось?

– Поки що в мене римські канікули в цьому питанні. Волію бути сама, ніж аби з ким. Та й часу не маю на все це і сил. Репетиції мене дуже вимотують. Приходжу додому «без задніх ніг».

– У житті варто мати когось! Бо отак самій можна прожити, і що потім?

– Погоджуюсь, варто мати, але це має бути взаємно. І цього в сучасному світі так мало. Або дуже короткі стосунки, або фальшиві. Є гарна фраза з вірша Юрія Андруховича: «Шукаємо любов, як золото в ріці». А скільки там того золота? Кілька крупинок!

День, коли оркестр зібрався на гастролі, нарешті настав. І от великий комфортабельний автобус гонорово під’їхав на обумовлене місце. Валізи були попаковані, місця розписані, але залишалося ще трішки часу на перекур і для технічних потреб. Калина сиділа в тому ряду, де видно двері. Її місце виявилось відразу за другими дверима. Тобто дівчина чудово бачила, хто заходив в автобус і виходив з автобуса. Іван якось так енергійно вистрибнув з автобуса, і йому назустріч йшла невисока жінка з пакетом у руках. Він взяв у неї з рук цей пакет, поцілував її, торкнувся її плеча, обійняв, мило усміхнувся і…

– Ой, а хто це Івана відпроваджає? – емоційно і вголос промовила Калина.

– Ну як хто? Іванова дружина! – відповіла колежанка.

– Е-е-е, а Іван, виявляється, одружений? – Калина почервоніла, не стримавши напливу емоцій.

– Та давно вже… – якось безпристрасно відповіла колежанка.

Знову Калина їхала мовчки і, замість споглядати чудові краєвиди за вікном, вона прокручувала в голові те, що відбувалося в неї з Іваном за цей час. Калина була зла не на нього, а на себе, дурну, що так легко піддалась на спокусу, так наївно повелась на красиві слова… «Шукаємо любов, як золото в ріці»… а то ж виявилось зовсім не золото, а медичний сплав, який не має такої цінності. Ну так – блищить, як золото, але то просто жовтий метал, якого повно в кожній крамниці…

На першій же зупинці Калина скористалась нагодою, поки Іван залишиться сам, аби запитати в нього, чому він так учинив з нею.

– Іване, у тебе не було обручки на пальці. А чому ти не сказав мені, що одружений?

– Ну, ти ж мене про це не питала ніколи, – якось так просто і буденно пояснив Іван.

Про що ще було говорити з тим брехуном та егоїстом? Так, чудовим музикантом і привабливим чоловіком, але непорядним, який увесь цей час дурив обох: і її, і власну дружину. Певна річ, Калина не влаштовуватиме скандалів, бо хто вона йому? А він їй – хто?

На цих гастролях Калина ніяк не могла зосередитись, грала погано, а одного разу навіть залишилась у готелі з температурою. Та нічого, це вона переживе, бо любов буває, а життя триває! І музика вічна! Варто тільки потрапити у правильну тональність! Та й кредитку вона закриє, бо навіщо витрачати гроші, якщо їх і так завжди мало?! Як того золота в ріці…