Життєві історії
-А я кажу, аби було вісілє в селі! Бо шо то місто? Конвеєр. На таку-то годину шлюб, бо за двайціть мінут вже другі чекают під порогом. Піп щось скоромовкою сказав і йдіт собі. Шо в загсі, шо в церкві – чужі люди. А село – то є село: йдут з музúков, там пес гавкне, там баби з-за паркану визирают, там дітлахи чекают під церквов, коли молода буде розкидати цукерки. В селі є своє кафе, сидіт, гості, зо два дни, ніхто ни віжене. А в місті кажут відразу: до третої години, а там – платіт. Та й дешевше в селі! – стара Козариха вкотре переконувала невістку Марію.
Жінка згоджувалась, бо свекруха мала рацію. Але... Але одне їй не давало спокою – знала, що з десяток хат не відчинять її синові дверей, коли запрошуватиме на весілля. А ще, не дай боже, чула таке, чимось пересиплять дорогу, як молоді будуть іти до шлюбу. Чи й та кривенька качка приїде. Мала би совість – не їхала б. Або воно має совість? Як то так – дівці цілих 25 років, а вона причепилась до її 23-річного сина!
Стара дівка надумала обкрутити молоденького. Два роки не давала йому спокою. Поки Марія добре не вибила її. Ох, била в клубі, ой як била! Якось Марія поверталася пізно з гостей, дорога повз клуб, то й звернули з чоловіком на танці. А там вона, качка, з її Михайликом танцює. Як піймала Марія дівку за патли, мало не обскубла. Михайлик її став як вкопаний, замалим не задерев’янів з несподіванки, качка вирвалась, втекла, на Марію накинувся завклубу, чоловік і ще пів села молоді. За що? За те, що хоче своєму єдиному синові щастя? Навіщо йому старшої, та ще й кривої жінки? Щоби все життя мучився? Колись подякує, що мама вберегла від необдуманого кроку. Покомизився тоді Михайлик, пів року не показувався в село, винаймав ліжко у свого друга. Нічого, вернувся. Куди дінеться? А качка за той час кудись виїхала, казали, що до якоїсь родички аж у Латвію. Відтоді й забули про неї.
Михайликові вже до тридцяти доходило, а пари так і не знайшов. Марія і просила, і раяла, і сварилися – ні і все. Аж поки до них у село не переїхала родина з Донбасу, там якраз почалося недобре. Гарна родина, три донечки як на підбір. Марія запримітила найстаршу – таку б їй невістку! Серцем відчувала, що Михайлові щось казати – марно, то підійшла до своєї мети з іншого боку. Якогось дня попросила сина й чоловіка піти до переселенців і допомогти нарубати дров.
– Їхній батько служить в АТО, хто їм допоможе?
Узяли чоловіки пилу, сокири, рукавиці та й пішли. Пізно ввечері старий повернувся сам, ще й добряче напідпитку.
– Михайло??? Де Михайло?? – Марія аж руками сплеснула.
– Т-т-там-м з-з-залиш-шивс-ся. Спит-т-ть, – пробелькотів.
Марія ще раз сплеснула руками – ти глянь, як усе добре складається. Хотіла спершу їх бодай познайомити, а то вже аж так обернулось! Добре, ду-у-уже добре! Краще, ніж сподівалася.
За три місяці Михайло повідомив, що має намір одружитися з Дашкою, Дариною по-нашому.
– Чекає від мене дитину, – пояснив сухо й без радості.
Зате Марію радість аж розпирала: «Нарешті! Й Галину забув, і батьком стане!»
Ще за місяць організували весілля. Ну що ж, у селі, то й у селі.
Розписалися в сільраді, а тепер до храму Божого. Під церквою людно, Марія кинула оком, чи нема нікого з Галининої родини. Нема! То й добре. Всі свої, ну хіба що якийсь хлопець у військовій формі. Хто б ото? Може, відпустили кого у відпустку, з села пішло чимало добровольців. Підходять до східців храму, і Марія відчуває, що ноги її не слухаються – отой хлопець надто подібний до Галини! Невже?
Сичить гадиною до свекрухи:
– І нащо я вас послухала? Було би в місті без ніяких проблем!
– Ти думаєш, що вона не знає дороги до міста? – стара Козариха й собі переходить на сичання.
– Там зо двадцять церков і зо двісті пар, де б вона шукала? – Марія аж побіліла.
– Якби хотіла, то би і в Києві знайшла, – стара закопилила губу.
Михайло чув дивний шепіт мами й баби, але не второпав, про що мова. Тому майже перед входом у церкву обернувся до рідних, аби хоч глянути, з якої причини веремія. Та замість матері очі зупинились на людині у військовій формі. Їхні погляди перетнулись тієї миті, коли старенький священник тихо запитав:
– Чи не присягав ти іншій? Чи не обманув її, чи не залишив?
Михайло онімів. Наречена стискала його руку, ззаду шарпала мама, а ще позаду галасали дітлахи, тому гості й не зауважили пікантної ситуації.
– Чи не присягав ти, сину, іншій? – священник мовив якомога тихіше.
– Так! – на всі груди Михайло. Все церковне подвір’я завмерло.
– Чи із власної волі ти береш шлюб із Дарією?
– Ні! – Михайло твердо.
Хтось позаду шикнув на дітей. Стало тихо, аж дзвінко.
– А ти що скажеш, невісто? – священник красномовно глянув на живіт під білою сукнею.
– Михайле, опам’ятайся! Крива качка щось таки підсипала! – скрикнула Марія.
– Вибачте, але чин шлюбу я не можу провести, – священник перехрестив молодих і повернувся у храм.
– Ти ідіот? – наречена зблідла до кольору своєї сукні. А Михайло стояв мов укопаний, як тоді, років з десять тому, в клубі. Його мовби паралізувало.
– Як знаєш, але дитина твоя, а ви, свати, віддайте нам гроші, які ми затратили, – мама Дарини.
– Та що це таке? Які гроші? Весілля ніхто не скасовував. А священник за своє відповість, йдемо, гості дорогі, веселитися! – Марія щосили вдавала спокійну й веселу, а очі метали блискавиці.
– Прилізла… У формі. Краще б її вбили в тій зоні АТО, – Марія не тямила себе від люті.
Весілля скидалося на поминки: ні співу, ні танців. Гості привітали молодих не знаходячи слів, сяк-так перекусили та й посунулись додому.
– Як ти смів так мене принизити? – Дарина схлипувала.
Михайлові стало її жаль. Дійсно жаль як людину, як матір його майбутньої дитини, але не більше. Пригадав, як він зранку прокинувся в чужому домі, в чужому ліжку й з чужою дівчиною. Чужа, навіть тіло не таке, як у його Галинки, пахне не так, лінії не такі, слова не щирі... Як порядний чоловік не міг відштовхнути дівчини, але й покохати не зміг. Думав, що звикнеться. Може, так би і сталось, якби біля церкви не побачив ту, якою марив усі роки. Зрозумів, у яку халепу втрапив.
А за тиждень після дивного весілля пішов у військкомат.
Приїхав тоді, коли народилася донечка. Схилився над ліжечком зі словами: «Доню, вибач, вибач і прости. Я тебе ніколи не залишу, але й ніколи не зможу жити з твоєю мамою!»
Розлучили їх заочно. Дарина довго плакала, не дозволяла Михайлові приходити до дитини, Марію ненавиділа лютою ненавистю. Згодом поїхала невідомо куди, залишивши малу своїм батькам, які незабаром теж виїхали із села в невідомому напрямку. Це сталося тоді, коли Михайло був на заробітках у Німеччині.
Повернувся додому, зібрав свій наплічник і – знову у військкомат.
А невдовзі селом покотилась чутка: там, на війні, Михайло таки знайшов Галину...
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії

