ЩО З’ЄДНАНО НА НЕБІ, НЕХАЙ НЕ БУДЕ РОЗ’ЄДНАНО НА ЗЕМЛІ

-А я кажу, аби було вісілє в селі! Бо шо то місто? Конвеєр. На таку-то годину шлюб, бо за двайціть мінут вже другі чекают під порогом. Піп щось скоромовкою сказав і йдіт собі. Шо в загсі, шо в церкві – чужі люди. А село – то є село: йдут з музúков, там пес гавкне, там баби з-за паркану визирают, там дітлахи чекают під церквов, коли молода буде розкидати цукерки. В селі є своє кафе, сидіт, гості, зо два дни, ніхто ни віжене. А в місті кажут відразу: до третої години, а там – платіт. Та й дешевше в селі! – стара Козариха вкотре переконувала невістку Марію.

Жінка згоджувалась, бо свекруха мала рацію. Але... Але одне їй не давало спокою – знала, що з десяток хат не відчинять її синові дверей, коли запрошуватиме на весілля. А ще, не дай боже, чула таке, чимось пересиплять дорогу, як молоді будуть іти до шлюбу. Чи й та кривенька качка приїде. Мала би совість – не їхала б. Або воно має совість? Як то так – дівці цілих 25 років, а вона причепилась до її 23-річного сина!

Стара дівка надумала обкрутити молоденького. Два роки не давала йому спокою. Поки Марія добре не вибила її. Ох, била в клубі, ой як била! Якось Марія поверталася пізно з гостей, дорога повз клуб, то й звернули з чоловіком на танці. А там вона, качка, з її Михайликом танцює. Як піймала Марія дівку за патли, мало не обскубла. Михайлик її став як вкопаний, замалим не задерев’янів з несподіванки, качка вирвалась, втекла, на Марію накинувся завклубу, чоловік і ще пів села молоді. За що? За те, що хоче своєму єдиному синові щастя? Навіщо йому старшої, та ще й кривої жінки? Щоби все життя мучився? Колись подякує, що мама вберегла від необ­думаного кроку. Покомизився тоді Михайлик, пів року не показувався в село, винаймав ліжко у свого друга. Нічого, вернувся. Куди дінеться? А качка за той час кудись виїхала, казали, що до якоїсь родички аж у Латвію. Відтоді й забули про неї.

Михайликові вже до тридцяти доходило, а пари так і не знайшов. Марія і просила, і раяла, і сварилися – ні і все. Аж поки до них у село не переїхала родина з Донбасу, там якраз почалося недобре. Гарна родина, три донечки як на підбір. Марія запримітила найстаршу – таку б їй невістку! Серцем відчувала, що Михайлові щось казати – марно, то підійшла до своєї мети з іншого боку. Якогось дня попросила сина й чоловіка піти до переселенців і допомогти нарубати дров.

– Їхній батько служить в АТО, хто їм допоможе?

Узяли чоловіки пилу, сокири, рукавиці та й пішли. Пізно ввечері старий повернувся сам, ще й добряче напідпитку.

– Михайло??? Де Михайло?? – Марія аж руками сплеснула.

– Т-т-там-м з-з-залиш-шивс-ся. Спит-т-ть, – пробелькотів.

Марія ще раз сплеснула руками – ти глянь, як усе добре складається. Хотіла спершу їх бодай познайомити, а то вже аж так обернулось! Добре, ду-у-уже добре! Краще, ніж сподівалася.

За три місяці Михайло повідомив, що має намір одружитися з Дашкою, Дариною по-нашому.

– Чекає від мене дитину, – пояснив сухо й без радості.

Зате Марію радість аж розпирала: «Нарешті! Й Галину забув, і батьком стане!»

Ще за місяць організували весілля. Ну що ж, у селі, то й у селі.

Розписалися в сільраді, а тепер до храму Божого. Під церквою людно, Марія кинула оком, чи нема нікого з Галининої родини. Нема! То й добре. Всі свої, ну хіба що якийсь хлопець у військовій формі. Хто б ото? Може, відпустили кого у відпустку, з села пішло чимало добровольців. Підходять до східців храму, і Марія відчуває, що ноги її не слухаються – отой хлопець надто подібний до Галини! Невже?

Сичить гадиною до свекрухи: