ЩО ТАКЕ ЩАСТЯ?

Будували зручності, подвір’я облаштовували для себе, дітей, сад садили. Тут усе до болю рідне… Пригадалося жінці, як важко народжувала обох синів, як любила їх. З Валиком гарно виховували, модно одягали. Домашні обов’язки ділили на всіх, допомагали дітям у навчанні, професії до душі обирали.

Обов’язок батьків – любити своїх дітей, приймати їх такими, якими вони були.

А батьки… Свекор зранку поїхав в обласний центр на роботу, ніби був цілком здоровим, а в обідню пору швидка забрала до лікарні. Серцевий напад, важка хвороба. Дала про себе знати робота на ковбасному комбінаті. Хвороба прикувала чоловіка до ліжка. П’ять років мучився, і смерть забрала під своє крило. Справжній чоловік був. Він умів майструвати, і на приладах розумівся, і поговорить, і потанцює. Почуття гумору на висоті було. До кухні теж мав хист і бажання. Заходив не лише тоді, коли кликали до столу – ціни йому не було.

Життя йшло своєю чергою зі своїми дрібними щоденними радощами та проблемами. Узагалі не буває так, щоб усе склада­лося добре. Кожен несе свій хрест, у кожного він по-своєму тяжкий. Дехто вважає, що від долі ніхто ще не втік, як і від себе самого.

Свекруха почала наодинці запивати своє горе. Не стало господаря в домі… А потім і синові взялася наливати. Олеся сварила обох, совістила. Її ніхто вже не чув. З усіх сил гамувала біль, що рвався назовні. Так Валик почав заглядати в чарку. Спочатку через день, потім щодня, а далі й запоями. Лікувала, кодувала. Життя в родині перетворилося на гойдалку: то добре, то погано. Стосунки із чоловіком почали псуватися. Розуміла, що це вплив свекрухи, а мріяла мати міцну, надійну сім’ю. Молилася і просила у Всевишнього, щоб чоловік прозрів і в родині знову запанувала згода й злагода.

Запекло біля серця, потекли важкі сльози з очей. Схилила голову у важкій задумі. Різні думки лізли в голову, одні прилітали, інші відлітали, наче бджоли.

В якийсь момент хотілося кинути все і піти куди очі див­ляться, вважаючи, що навіть смерть краща за таке життя. Розпалися колгоспи, роботи немає, заробітку теж. Усе, що виростила на городі, возила на базар, тягнучи важкі, непідйомні сумки. Дві корови – теж заробіток. Продавала людям молоко, сир, сметану. Копійка до копійки. Вивчила дітей. Доля помилувала її, пославши добрих людей, які допомагали, підтри­мували.

Біда все-таки прийшла, прийшла несподівано. Під час виходу із запою в лікарні помирає Валентин. Сльози текли з очей прозорими потічками, губи тремтіли. У голові нив біль. У душі – по­рожнеча.

А колись любив її, порошинки здував. Оступився в житті через кляту горілку. Та таких історій – безліч, і його не виняток. Пив, але ніколи не буянив, не кричав, не лаяв, просто лягав спати й усе. Друзі користувалися його добротою. Коли сторожував у фермера, приносили пляшку і крали зерно, а фермер вивертав за вкрадений товар із зарплати. Заробіток приносив додому мізерний. Утім, з дому нічого не виносив. Так і пішов із життя через горілку.

Горе виснажувало душу й відбирало сили в Олесі, але життя тривало і треба було підтримувати дітей. Адже якщо мати – джерело життя, то й набиратися сили і муд­рості йдуть діти до неньки. Лише вона їх поважає, розуміє, підтримує і допомагає.

Діти старалися не засмучувати неньку, закінчили виші. У кожного свій шлях, своя дорога. У когось більш терниста, у когось легка, але ті зерна, які ми посіяли, проростуть колоссям для нас уже самих. Питання в тому, що ми сіємо і що хочемо виростити. Народна мудрість каже: коли твої наміри розраховані на рік – сій жито, на десятиліття – сади дерево, на віки – виховуй дітей.

Батьки Олесі і сіяли, і садили, і будували, і ростили обох дітей.

Коли мама Марія народжувала свою донечку, ніхто не думав, що вона житиме. Народилася восьмимісячною, недоношеною. На пальчиках навіть нігтиків не було. Коли бабуся принесла в «родилку» їсти, подивилася на новонароджену, жахнулася. Гріх казати, але подумала: «Поки я дійду додому, нехай вона не мучиться, а помре». Але маля чіплялося за соломинку життя. І почалися поїздки по лікарнях. Це тепер є сучасне обладнання, а тоді притулить Марія Олесю до грудей, обгорне одіяльцем, щоб тепло було.

З лікарні породілля приїхала виснажена і бліда, дитятко хворе, сил ніяк не могло набратися. Молилися і просили Бога, щоб наділив здоров’ям крихітку і маму. Звісно, ні про яку роботу вже й мови не могло бути. Випадала вільна хвилина, брала тканину і нитки й вишивала. Узори лягали на полотно. Які узори! Краса! Люди дивувалися, що мала такий талант.

Дівчинка виростала, закінчила школу, бухгалтерський технікум з червоним дипломом.

А потім народився синок, назвали Василем. Різниця у віці між ними 10 років. Ріс синочок мазунчиком. Татусь пишався своїм сином, навчався той дуже добре, багато читав, вступив до технікуму в Ірпені. Добре його закінчив. Відслужив у лавах армії, а коли повернувся, відразу одружився на дівчині, яка навчалася разом з ним. Але вона була старша за нього. Батьки були не в захваті. Відгуляли весілля, молоді поїхали жити на батьківщину молодої. Допомогли батьки купити квартиру в місті, потім ще й меблі придбати. Народилося двоє діток. Гарних діточок. Василь працював у міліції, потім дільничним інспектором. Почав прикладатися до чарки. Жінка сварилася, діти нервувалися. І пустився Василь берега. А батьки все посилали гроші: просив на лікування ніг, а тратив на горілку. Коли діти стали повнолітніми, Анна поїхала на заробітки до Польщі. Хотілося допомогти дітям вступити. А батько випивав. І ніхто не хотів тримати такого працівника в себе. Розійшлися. Квартиру залишив дітям, і поїхав синок до батьків. Ще б років три-чотири попрацювати – і мав би пільгову пенсію. А так…

Спочатку просив сто грамів до сніданку, потім став вибивати в батьків гроші. Полікувати б сина. Але він і слухати не хотів. «Я не алкоголік!» – кричав. Мовчали, соромно було від людей, що такий у них син. Але синців не сховати. Викликали поліцію. Однак Василь грамотний і знає, що сказати працівникам поліції. Вони ж просили батьків забрати заяву. І так щоразу. В батька різко почав падати зір. Щовечора Марія з Толею шукали прихисток, де б переночувати. Улітку ночували в сіннику, а восени й узимку ходили селом. Іноді просилися до родичів. Нерідко доводилося ночувати в сусідів, коли син повертався додому п’яний як чіп.

Просили Василя опам’ятатися і священник, і староста села. Обіцяв і знову пив.

Минув час, перш ніж Олеся зрозуміла: страшна хвороба брата прогресувала, руйнувала його. А батьки, як страуси, ховали голову в пісок, а потім просто не допомагали синові, мотивуючи: що хотів – те й маєш.

Сестра – далеко, але він їх зов­сім не хотів чути. Сім’я ще все хотіла зберегти «репутацію сім’ї». Але чи вартувала репутація того, коли йдеться про життя рідного сина?!

Добре, якщо пронесе повз алкоголь чи наркотики. Василя не пронесло…

Пропив усе, що було, навіть примудрився курку за «чвертку» горілки проміняти. А потім і консервацію, посуд, техніку, велосипед, зерно, вишивки… Вчителі дивувалися, який хлопець гарний був у школі, навчався добре, ніколи не порушував поведінки, вихований. А батькам було хоч крізь землю провалитися.

Жити разом виявилося неможливо, у своїй хаті місця не стало. Батько потрапив у лікарню із запаленням легень. У мами вдома стався інсульт. Надати допомогу відразу ніхто не зміг, бо не було кому. Син спав п’яний.

Олеся неодноразово просила батьків їхати до неї. Не могли вони залишати нажите за всі роки. І тільки тоді, коли Марію паралізувало, батьки опинилися в доньки. Василь дозволив забрати з хати тільки речі, які були приготовлені на смерть.

Вчинок брата мало не довів до божевілля. Вона довго і хвороб­ливо відходила від шоку. А все ж було так чудово спочатку. Але, на жаль, життя так влаштоване, що нічого змінити не можеш і часу не повернути назад.

Пролежала Марія в доньки більш ніж рік. Жорстока смерть забрала маму в засвіти. Серце краялося від болю, жалю від того, що не змогла допомогти вчасно. Хоч би скільки минуло часу, але згадується кожна мить. Пішла в темряву навіки. І не почує пташиного співу. Лише у спогадах дочка може обійняти свою маму, притулившись до плеча. Пішла у загробний світ, але залишила по собі добру пам’ять. Марія ніколи не думала, що покине рідне обійстя і поїде помирати до доньки. Сподівалася, що не назавжди поїхала, бо так хотілося в рідні стіни… І щоб поховали з рідної хати.

Не приїхав на похорон син. Купив у магазині цукерок і роздав своїм друзям, щоб пом’янули матір.

Залишився з Олесею сліпий батько, якому скоро виповниться 90 років. Донька нагодує, помиє, поголить, перевдягне, виведе погуляти, коли тепло. А батько побивається за сином. Як же він там сам? Що їсть? Де ж він візьме грошей? Навіть просив, щоб донька частину його пенсії посилала йому. Але відповідь була така: «Йому 50 років, сам себе повинен забезпечувати, ще й батькові допомагати».

Може, розум промили горілкою, а чи совість постукала? Василь пішов до військкомату. Пройшов навчання, приїхав додому, але до батька із сест­рою не навідався. Не поцікавився, як там йому живеться, як здоров’я у сліпого тата.

А потім його відправили воювати на куп’янський напрямок. Побратими сповістили, що пропав безвісти.

Донька Оксана і колишня дружина постійно телефонують Олесі, відвідали діда Толю. Ніхто не каже, що Василь пропав безвісти. Дід не може повірити, що дійсно йде війна, що наші сусіди напали на нас. Коли гупає, він майже не чує. Під час повітряної тривоги Олеся тихо молиться. Коли добряче гупає поряд, молитва переростає у прокляття. Пригортає до себе котика і собаку, які дуже налякані й горнуться до неї.

Війна. Крокували хлопці, міряли ногами фронтові дороги. Молилася. Може, вищі сили бережуть їх і повернуться з війни неушкодженими. Запах війни в’ївся в саме тіло намертво. Стояла, мов крижаною водою облита, коли прилетіло в її город. Велике таке прилетіло. Вирва страшна. Вікна відразу повилітали, дах порешетило, стіну в сараї вибило, паркан геть зняло, сад поранило. Як вона з батьком вціліла?! Як же пережити? Спочатку, наче божевільна, кричала, плакала, ковтала солоні сльози.

– Що я можу тепер сама зробити? Як мені відремонтувати це побите? Хто допоможе? Хто зігріє душу? – скрежетало від болю та жахів війни, тужила Олеся.

Тільки рідні стіни і рідні люди.

Славко днями й ночами на роботі, Владик на війні. Добре, що хоч літо надворі. Почала вигрібати скло, різний мотлох. Посипалася штукатурка скрізь діри. Прийшли люди, допомогли. Добрі справи – це хороші вчинки, які люди роблять щодня і не заради слави, а від чистого серця, щоб ставало краще, комфортніше, безпечніше.

Допомогу організувала сусідка Алла. Про таких, як вона, говорять людина із чистою душею і світлими думками. Давно повідали в селі про цю жіночку – неординарну особистість, розсудливу і небайдужу до того, що відбувалося навколо нас, приємну співрозмовницю, ввічливу, культурну.

Олеся ходить садом і зі смутком дивиться на опалі яблука, яким ще не пора валятися у траві. То теп­лінь стояла несамовита, то дощі завітали і немає їм кінця-краю. От і достигає все не впору. Та ще цей клятий приліт у город, у сад.

Сусідка Алла заглянула до двору.

– І в моєму саду дощі яблука трусять, і коли синоптики сповістять про гарну погоду…

– Ой, не кажи! Без чобіт – ні в сад, ні в город. Перевелося літо. Та й, напевно, вже й не буде. Бо скільки його залишилося? Жменя.

Через паркан показалися дві голови військових.

– Тітонько, нам би щось поїсти.

Спочатку не зрозуміла їхньої мови, але вони показали на телефон, де був написаний переклад, і стало все зрозуміло. Швиденько зібрала корзину помідорів, зірвала перцю болгарського, огірків, поклала відерце яєць, дала спечену хлібину, поклала дві пачки вермішелі. Дякували, питали, скільки все це коштує. Проводжала, казала, щоб тільки корзинку принесли. Заболіло материнське серце, почала носити хлопцям харчі. Розпитала, звідки приїхали. Виявилося, що з далекої Колумбії. У громаді поселився цілий легіон. Вони проходили навчання, захищали наші кордони.

Осіннього дня прийшов до Олесі військовий прощатися. Обійняв її, попросив разом сфотографу­ватися.

– Що ж тебе, Джеймсе, заставило приїхати до нашої країни? – питає Олеся.

– Я маю дві доньки. Мені 38 років, а мама така ж малесенька, як ви. Ми хочемо очистити вашу землю від нелюдів, щоб ви не знали горя, і у вас був мир. А у мене на батьківщині таких людей, які захищають інших, дуже цінують, поважають і працевлаштовують на престижні роботи, – пояснив Джеймс.

Прощалися, обіймалися, сльози душили горло. Олеся раділа, що жінка, яка народила такого сина, має добре і благородне серце. Повними очима сліз дивилася на Джеймса. А він сказав:

– Може, ще побачимося.

Сірий пухнастий клубочок перелякано зіщулився і жадібно нявчав. Олеся підібрала беззахисну тваринку і понесла додому. Відтепер кіт живе у неї вдома. Частенько вночі влаштовується поряд і своїм муркотінням заколисує жінку. На світанку облизує своє пухнасте тільце. Тіма терпляче чекає сніданку.

Недільний ранок. Село все кипить роботою. Бо вихідний чи свято, а господарство вимагає догляду. Звісно, фізична праця на землі важка. Вона потребує перш за все бажання, здоров’я, часу, але результат радує родину та всіх, хто проїжджає повз садибу. Улітку багато зелені, а як пташки заспівають – заслуха­єшся. Споглядаючи і відчуваючи красу, гармонію природи, хочеться своїми руками доторкнутися до її неповторності, створити на землі райський куточок, де б ти почувався щасливим. Що ж до мозолів, то вони з часом зникнуть. У сільських людей доброта живе десь у глибині душі. Вони такі прості у спілкуванні, відкриті, милосердні. Їм не притаманна байдужість, лихослів’я, пихатість. Вони на своїх плечах несуть найтяжчі тягарі, випробування, як солдати на війні. Вони, мов скелі, стоять непорушно й ні на кого не надіються. Не знає, чи багато ще років судилося жити на цій землі. Провела шорстокою долонею по обличчю. Отак би змахнула рукою всі гіркі думки, щоб і сліду не зосталося!

Про сусідку Аллу згадує зі сльозами. Їхню ніжну дружбу ніколи не можна забути, адже не всім випадає в житті саме така подружка. Кажуть, що дружбу треба заслужити, віддаючи частинку себе. Олеся віддає позитив душі рідним, близьким, друзям без обмежень. У неї непросте життя, як і у всіх людей. Були чорні і білі смуги. Проте вона не здається обставинам, не робить своє серце кам’яним, а вірить у добро, шукає позитив у всьому. Вона багата на добре слово, в неї вразливе серце, яке легко зранити.

Дружба – це одне з найбільших благословінь, яке не кожному пощастило мати. Доля їх з Аллою звела невипадково, їм завжди є про що поговорити, разом поплакати і посміятися, розрадити одна одну, допомогти, поспівчувати, поплакатися. І це все від щирого серця й від душі.

Це Аллочка організувала роботу з ремонтом. Волонтери поставили вікна. Сама замазувала дірки, шпаклювала, білила кімнати. А дах… Шифер уже придбала Олеся. Тільки перекрити дах не вистачає чоловічих рук і коштів. Попідставляла миски, тазики, каструлі, позатикала дірки.

Дасть Бог, перези­муємо.

День минав у суцільному неспокої. У грудях ширшав і розростався холодний морок. Вона досі не знала, чого ще очікувати від тих нелюдів. Цілий день літали шахеди, а рано-вранці ще й ракети свистіли. Треба брати себе в руки. На вулиці зараз добре, а добре, бо тихо… Так не хо­четься чути тих сирен. За що це нам? Кому ми погане щось зробили? Дні й тижні змінюються, дні миготять, як дерева за вікнами потяга, а ти сама мовби й не живеш, а тільки приміряєш життя. А думки обсідають голову. Ніяк Україна не очиститься від наволочі. Скільки синів і дочок поклали свої голови за її незалежність. Багатостраждальна земля України, просякнута кров’ю героїв, що впали від рук катів, залита сльозами вдів та сиріт.

Лінія фронту далеко від нас. Але ж у перші дні війни що робили нелюди в селі? Чотирьох молодих хлопців розстріляли в центрі села й не давали забрати тіла, щоб віддати їх землі. Ходили по хатах, шукали чоловіків і молодь. Сволота, іншого слова і придумати не можна.

– Господи, благослови і спаси моїх дітей, – починає свою молитву Олеся. – Вбережи їх від куль і поранень.

Щонеділі відвідує богослужіння в церкві. Їздить велосипедом у місто. Обов’язково зустрінеться з однодумцями. У церкві так гарно, так спокійно, можна звернутися до Бога, попросити Всевишнього, щоб послав скоріше мир на нашу землю, щоб її соколики знайшли свої половинки і потішили онуками…

Снігурі принесли зимоньку. Як летіли, спішили, натомили крилата. Спішили до рідного лісу. А Олеся любить ліс, який росте поряд. Прислухається до мелодійного перешіптування дубів, шурхоту гінких сосен, що торкаються верхівками небесної блакиті. А які прозорі сльозинки живиці, наповнені цілющим ароматом. Краєвид вражає досконалістю зимового пейзажу: обліплені тонкою сніжною павутинкою кущі й дерева, які пишаються у своєму вбранні, а сіре небо спостерігає за ними.