ЩИРА ДУША

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Валерія СТЕПОВА

12 вересня 22:35

466

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історія з життя

(Продовження)

Минав четвертий місяць її вагітності, і приховувати від Ігоря свій стан Людмилі ставало дедалі важче. Одного вечора молода жінка все-таки наважилася на неприємну для неї розмову.

– Я давно здогадувався, – промовив він, – але чекав, поки ти сама повідомиш.

У голосі чоловіка – щира радість. Обійняв Людмилу, поцілував. Ігор звик стримувати свої почуття до дружини, бо їй не подобалися його надмірні емоції, але зараз у його словах звучало неприховане захоплення. І вона зрозуміла, що Ігор уважає цю дитину своєю. Чи варто його передчасно розчаровувати? Крім того, діти мають здатність народжуватися не відповідно до суворо визначених термінів. Може, й цього разу якось обійдеться…

Людмила й справді переносила Ростика на цілий тиждень, і коли щасливий Ігор узяв малюка на руки в пологовому будинку, вона майже повірила в те, що саме він і є його рідним татусем.

Однак син виростав Антоновою копією. Коли Люда дивилася на нього, на душі в неї ставало щемко. Дитя постійно нагадувало жінці про коханого, що робило нестерпним життя з Ігорем. Навіть народження донечки, яка з’явилася на світ за рік після Ростика, не зблизило її з чоловіком. Людмилу дратувало в ньому майже все: і те, як їсть, і те, як ходить, і те, як говорить, навіть те, як дивиться на неї. Людмилу пригнічувала його покірність, його обожнювання, його запобігання. Така мука не могла тривати довго, і врешті-решт той насилу стримуваний вибух стався.

Коли Людмила вкотре відмовила Ігореві у близькості, він розсердився:

– Скільки маю терпіти? Знаю, що не кохаєш і ніколи не кохала мене, то могла б принаймні пошкодувати.

Вона промовчала. Що мала відповісти? Що використала його, аби уникнути сорому? Що неодноразово хотіла розлучитися з ним, але саме через жалість до нього втримувалася від рішучого кроку?

Ігор сів на ліжку:

– А мала б бути ще й вдячною за те, що годую твого сина, що не ділю дітей на своїх та чужих і жодного разу не дорікнув тобі за брехню.

Цього разу Людмила не стерпіла:

– Я не брехала!

Ігор усміхнувся зневажливо:

– Авжеж, ти просто не розповіла про вагітність, коли виходила за мене заміж. Мабуть, думала, що я не вмію рахувати. Чи ти заперечуватимеш, що Ростик – син того хлопця, який тебе покинув? То, може, зробимо ДНК? Хоча навіщо? Ось він, доказ!

Ігор підійшов до шафки, де лежали їхні документи. Люда вже здогадалася, що він робитиме. Чоловік вийняв альбом з дитячими світлинами. Зняв обкладинку, де зісподу було приклеєне невеличке фото Антона. Кинув ту річ їй в обличчя:

– Ти ще б на стіні повісила цю фотографію!

Потреба ховатися зі справжніми почуттями до чоловіка в Людмили відпала. Саме закінчився навчальний рік, і жінка разом із дітьми переїхала в село до батьків. Ігор благав не робити цього, обіцяв враховувати її умови, однак Люда не поступилася:

– Досить нам мучити одне одного. Шукай собі іншу жінку, бо я ніколи не зможу тебе покохати. Ніколи!

П’ятнадцять років минуло відтоді. Ігор декілька разів пропонував Люді забути взаємні образи і зійтися, але вона категорично не погоджувалася. Відчувала, ніби скинула зі своїх плечей непомірний вантаж. Жінка йшла тепер дорогою життя хоча й нелегко, зате вільно. Працювала, ставила дітей на ноги. Варто сказати, що колишній чоловік не став колишнім батьком. Допомагав і рідній доньці, і Ростиславові. Коли Люда їздила на курси, забирав дітей до себе, бо її батьки були вже старенькими, часто хворіли. З особистим життям в Ігоря не складалося. Чи то Люду надто кохав і все ще сподівався, що доживатимуть віку з нею в парі, чи просто не зустрів своєї долі.

Під час останніх професійних курсів відбулися події, які суттєво вплинули на Людмилине життя. Учителям, які приїжджали з інших районів, виділяли місця для проживання в тому самому студентському гуртожитку, де мешкала вона в роки навчання. У кімнаті, куди заселилася, стояло чотири ліжка. Одна з колег виявилася давньою знайомою, з якою колись разом проходили стажування. Жінки зраділи зустрічі.

– А тут також наші колеги чи з іншої спеціальності? – кивнула Людмила на ліжка.

– Наші. Пішли у справах, – відповіла їй знайома. – Ганна Максимівна із сусіднього району, а з Ларисою Вікторівною ми працюємо в одній школі. Надзвичайно добра і приємна жіночка. Завжди допоможе, нічого не пошкодує, якщо потрібно виручити людину. До церкви ходить і багато чого купує для її потреб за власні кошти. Щедра і щира душа в Лариси Вікторівни.

Людмила майже не сумнівалася в тому, що незабаром побачить подругу своєї юності. Ім’я, по батькові – все збігається! Ще не знала, як поведе себе в цій ситуації. Фактично Лариса зіпсувала їй життя, бо вона так і не зазнала жіночого щастя. Єдина радість – діти, які виросли розумними та чуйними людьми. Ростислав закінчив політехнічний виш, працює на підприємстві, Діна – викладач англійської мови в коледжі. Може, Людмилине щастя саме в материнстві? Але хотілося і того, іншого, незвіданого. За всі ці роки їхні з Антоном шляхи жодного разу не перетнулися, а її спроби дізнатися про його долю також не мали успіху. Після розлучення з Ігорем Людмила приїздила одного разу в той будинок, де він жив. Хотілося, щоб Антон усе-таки дізнався про сина. «Вони давно виїхали звідси», – почула від сусідів. Може, Лариса має про нього якісь новини?

Нарешті в коридорі почулися кроки, що наближалися до дверей їхньої кімнати. Серце Людмили шалено застукотіло в передчутті несподіваної зустрічі…

Так, це була вона, Лариса! Від колишньої вроди залишилося зовсім мало: колись витончене обличчя розпливлося, яскраві фарби на ньому ніби вилиняли від постійного сонця. Пишні груди, які так вабили чоловічі погляди, тепер здавалися аж надто великими, та й на стрункий стан, яким хизувалася юна Лариса, навіть натяку не було.

«Що робить з людьми час… – навіть зі співчуттям подумала Люда. – І я не помолодшала, але, здається, маю значно кращий вигляд за неї».

Лариса, побачивши Люду, завмерла. Розгубилася, однак швидко опанувала себе: вдавати, що вони незнайомі, було б безглуздям, тому засвітилася вимушеною усмішкою:

– Оце так зустріч! Це ж скільки часу минуло? Як ти? Де працюєш?

Обмінялися у присутності свідків лише загальною інформацією. Та розмова віч-на-віч усе ж таки відбулася.

– Ти навмисно влаштувала оте все? – запитала напрямки Людмила.

Лариса трохи знітилася:

– Даремно так думаєш! Не заперечую: Ігор декілька разів просив мене звести вас, але тоді все вийшло випадково. Здибалися ми з ним, коли я поспішала в магазин по шампанське. Коли сказала, з якої нагоди, напросився в гості.

Лариса промовчала про свої поради юнакові, про те, що посприяла, аби він залишився наодинці з безпорадною Людмилою. Навіщо тій знати про її справжню роль?

– Мені просто було шкода хлопця.

– А мене не було шкода? Навіщо розповіла Антонові про те, що сталося?

Лариса добре знала відповідь на це запитання, але Люді відкривати свою душу не мала наміру. Так, то була заздрість. Лариса вважала, що в подруги занадто добре все складається в особистому житті. Її кохають, вона кохає, вже й до весілля йде, а от у неї, такої красуні, омріяного принца навіть на горизонті не видно. Хіба це справедливо?

Лариса згадала, як намагалася щирим співчуттям підтримати зрадженого хлопця і прихилити його серце до себе. Однак ті зусилля виявилися марними. Декілька разів дівчина влаштовувала нібито випадкові зустрічі з ним, але Антон обмежувався вітанням і поспішав розминутися з нею.

Самотньою Лариса, звісно, не залишилася. Щоправда, заміж вийшла, як на той час, пізно, коли їй було близько тридцяти. Люди дивувалися: «Така вродлива і розумна дівчина, з таким добрим серцем, а Бог чомусь не дає їй пари». А Лариса просто не бачила у своєму оточенні гідної людини. Нарешті познайомилася з Кирилом, сорокарічним удівцем, який мав малолітню донечку. Коли жінка розповідала історію свого заміжжя з ним, обов’язково робила акцент на тому, що саме дитина спонукала її пристати на пропозицію чоловіка, а не його два великі меблеві магазини.

– Бідолашна дівчинка! Їй так не вистачало материнської ласки, – розчулено промовляла Лариса. – Я, звичайно, не заміню дитині рідну матусю, але хоча б трошки зігрію її своїм теплом.

Щоправда, Кирилова донечка не дуже горнулася до мачухи. Може, тому, що в неї того тепла було обмаль, бо коли Лариса народила і свою доньку, також не відчула до неї палких почуттів. Дивувалася, що деякі жінки за дітьми світу не бачили. Навіщо такі надмірності? Не потрібно забувати і про себе, бо живемо раз, до того ж недовго. Лариса любить гарний одяг, недешеві прикраси, відпочинок на дорогих курортах. На все це вона не шкодує коштів, яких має достатньо, бо отримала від батьків чималий спадок. Та й чоловік має великі прибутки. Однак коли він вирішив оплатити своєму батькові дороговартісну операцію, Лариса висловила сумнів.

– Чи не будуть ці витрати зайвими? – запитала Кирила, коли він озвучив суму. – Твоєму ж батькові за вісімдесят. Чи витримає він операційне втручання?

– І що ти пропонуєш? Дивитися на його муки?

– Існує знеболювальне.

Чоловік розсердився тоді на Ларису, докорив їй жадібністю, що було дуже образливо. Це вона жадібна? Вона, яка подарувала місцевій церкві недешеву ікону, закупила підставки для квітів та опустила в карнавку не одну сотню гривень? Яка сусідам роздаровувала одяг і взуття, які вже не носила? Ларисі не шкода було б тих грошей, якби вони принесли старому користь. А так то все одно, що викинути гроші у смітник.

Так уважала Лариса, але не ділилася цими роздумами з іншими. Раптом хтось звинуватить її у відсутності милосердя? Людям тільки дай привід.

А Людмила даремно намагається видавати себе за жертву. Не вірить Лариса, що подруга не розуміла, що з нею відбувається. Декілька келихів вина позбавили її свідомості? То не потрібно було так упиватися! Ніхто Людмилу не силував. А тепер, бачите, хоче свої гріхи перекласти на неї, Ларису. Оце така дяка за те добро, яке вона неодноразово робила для Людмили! Однак Лариса не триматиме на неї зла, бо має надзвичайно щиру і добру душу та завжди дотримується Божих заповідей, які навчають пробачати «винуватцям нашим».