ЩИРА ДУША

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

13 вересня 17:21

694

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історія з життя

Остання студентська весна в пам’яті Людмили залишила такі чіткі візерунки, що всі інші, навіть надзвичайно важливі події, які відбулися в її житті впродовж наступних років, не змогли їх затьмарити. Люда вже майже рік зустрічалася з хлопцем, якого кохала і з яким готова була поєднати долю. Декілька днів тому він заговорив про одруження, і весняні фарби стали ще яскравішими, люди навколо здавалися дівчині неймовірно доброзичливими, взагалі, весь світ – чудовим і досконалим! Кому поталанило зустріти взаємне кохання в юності, той погодиться, що в таких випадках сірі кольори припиняють існувати – все сприймаєш винятково через чарівні рожеві окуляри.

Нещодавно Антон запросив її на своє двадцятип’ятиріччя.

– Я хочу, щоб ми цю подію відсвяткували тільки удвох, – сказав, коли зустрів дівчину після лекцій. – Мої батьки мають невеличкий заміський будинок, туди й поїдемо. Я думаю, що тобі там сподобається.

Людмила погодилася. Усе було просто чудово! Вони їли святковий торт, пили іскристе шампанське, танцювали під пісні Джо Дассена і, звичайно, пристрасно цілувалися.

– Ой, я забула про подарунок, – згадала Люда. – Зачекай, я візьму в сумці.

Дівчина завчасно купила коханому гарний годинник і тепер намірилася йому його вручити.

Антон, не випускаючи Люду з обіймів, зупинив її:

– Потім! Найкращий подарунок для мене – це ти, – прошепотів голосом, сповненим безмірної ніжності та трепету.

Людмила не змогла відмовити йому в тому, що може подарувати жінка коханому чоловікові. Та ще тоді, коли він благає її про це у свій день народження.

Увесь травень був для них місяцем неймовірного щастя! Люда купалася в Антоновому коханні, відчуваючи себе найщасливішою дівчиною у світі. Вислів «опинитися на сьомому небі від щастя» вона майже буквально пізнала на собі. Те, що відбувалося в них із коханим, справді давало Люді крила, і вона літала в небесах їхньої пристрасті, не звертаючи уваги на те, що відбувалося в реальному житті.

Отямитися дівчину змусив жіночий годинник. Коли вона зрозуміла, що з ним щось не так, був кінець червня. Антон тоді перебував зі своїми батьками в Болгарії. Виявляється, там у них живуть родичі, які й запросили їхню сім’ю на відпочинок.

– Кохана, це ненадовго. Я повернуся за два тижні. Просто було б нерозумно не використати такий шанс – побачити іншу країну, безкоштовно пожити там. Обіцяю привезти тобі щось гарненьке, – хлопець виправдовувався і розраджував засмучену Люду під час останньої зустрічі.

– Повертайся якнайшвидше. Мені без тебе буде дуже самотньо.

Дівчина й думати не могла, що за відсутності коханого вона потрапить у жахливу ситуацію, яка перекреслить їхнє спільне майбутнє.

Історія банальна. Заздрість. Там, куди завітає ця особа, нічого доброго чекати не варто. Ніхто не дивується, коли бідняк заздрить багатому, немічна людина – здоровому, погануля – красуні. Перелік подібних антонімів можна продовжувати. Щоправда, існують випадки, коли той, хто має повний гаманець, із жадібністю дивиться на копійку в руці бідняка. Лариса – яскравий приклад цього.

Вона навчалася разом із Людою на одному факультеті – майбутні вчителі молодших класів. Так сталося, що й поселилися в одній кімнаті. Як на ті часи (1980-ті роки), сім’я дівчини була доволі заможною. Воно й не дивно: батько – головний агроном колгоспу, мати – завідувачка дитячого садка. Мали великий будинок, авто, мотоцикл. Щороку відпочивали біля моря.

Про те, що Лариса, їхня єдина донька, ні в чому не мала відмови, і говорити зайве. Модний дорогий одяг, золоті прикраси – це дуже виокремлювало дівчину на тлі інших студенток, багато з яких були дітьми селян чи рядових робітників. До всього дівчина ще й мала гарну зовнішність: і вродливе обличчя, і струнка постава не залишали байдужими представників сильної статі. Та й самі дівчата-однокурсниці визнавали, що з такими зовнішніми даними і матеріальними можливостями Ларисі варто було спробувати себе в більш престижній сфері.

– Ну що ви?! – скромно реагувала на компліменти Лариса, ніяковіючи. – Яка там врода? Нічим я не краща ні за Дарину, ні за Світлану, ні за Люду. А пішла сюди навчатися, бо люблю діток.

Що ж, нехай і так. Любов до діток – то святе. Щоправда, коли дійшло до навчальної практики, Лариса більшу її частину провела на лікарняному, і лише завдяки батькам їй зарахували той час. Хіба ж могла директорка школи в рідному селі дівчини, де вона практикувалася, відмовити своїм кумам? Однак про це Ларисині одногрупниці не знали. Дівчина захоплено розповідала їм, яких успіхів за короткий час досягли вихованці під її керівництвом і як хвалила її педагогічні здібності директорка школи.

Залицяльників у Лариси вистачало. Та чомусь не затримувалися хлопці біля неї. Дівчина пояснювала це своєю вимогливістю до претендентів на її руку і серце.

– Його цікавлю не я, а мої статки, – коментувала чергове розірвання стосунків. – Мені ж потрібен той, хто оцінить мою душу.

Причиною нетривалих стосунків могли бути і недостатня освіченість хлопця, і відсутність у нього культури чи якихось моральних якостей. Не любить тваринок – бездушний, не купує подарунків, отже, жадібний.

– Мені не потрібні коштовні речі (маю їх достатньо), але приємній дрібничці завжди буду рада, – пояснювала подругам, яким, до речі, й роздаровувала ті дешеві, нікому не потрібні сувеніри.

Любов до тваринок у Лариси також була своєрідною. Вона підгодовувала вуличних кішок і цуценят, яких чимало поселилося на території їхнього гуртожитку, але жодного разу не віднесла до ветеринара того, хто страждав від шкірних чи інших захворювань.

– Я дуже сприйнятлива до всіляких інфекцій. Окрім того, в мене алергія на котячу шерсть, – вибачливо усміхалася Лариса, виправдовуючись.

Справді, її організм дуже чутливо реагував на різні неприємні запахи, на пил, тому Лариса вважала за краще пригостити подруг у кімнаті гуртожитку якимись смаколиками, подарувати щось із косметики чи віддати з одягу, аби тільки вони погоджувалися відчергувати замість неї на прибиранні їхнього студентського житла.

– Подобається? – запитувала ту саму Людмилу, помітивши в її очах захоплення гарною сукенкою, яку придбала нещодавно. – Забирай! Дарую! Вона мені вже однаково набридла.

Люда не могла повірити своєму щастю, але ось вона в руках, ця неймовірно розкішна річ – шовковиста на доторк, з ніжним квітковим візерунком на напівпрозорій тканині. Дівчина уявила себе в ній на побаченні з коханим… Вдячність її не мала меж, отож коли Лариса після лекцій скаржилася на головний біль, Люда сама пропонувала прибрати замість неї в кімнаті. Хіба їй важко? І в магазин сходила на прохання подружки, і до семінару підготувала їй виступ. Це все такі дрібниці порівняно з її щедрим подарунком!

Коли Лариса отримувала передачу, для дівчат наставало справжнє свято. Не шмат сала чи навіть та сама домашня курка або ж скромна випічка на смальці – в сумці дівчини пахкотіли копчені ковбаси, відбивні, запечена риба, вивершувалися кількома коробками дорогі цукерки та дивовижні еклери. Лариса не шкодувала того багатства. Викладала все на стіл, частувала дівчат. Могла купити морозиво на всю їхню компанію і категорично відмовлялася брати за нього гроші.

– Смакуйте на здоров’я! Такі витрати для мене – дрібниці.

Морозиво після таких слів трішки гірчило, але ніхто з дівчат не відмовлявся, боячись тим образити Ларису. Авжеж, вони розуміли, що вона, маючи немалі матеріальні статки, може собі дозволити такі витрати, але чи варто було на цьому наголошувати? Однак, незважаючи на все, вони вважали, що їхня одногрупниця все-таки неймовірно щедра і щира людина. Нема в її душі лукавства, вміє Лариса і порадіти за когось, і підтримати когось, якщо виникнуть неприємності. Посварилася дівчина з хлопцем – Лариса наведе мости миру, проблеми з іспитом – допоможе налагодити контакт з викладачем, не вистачає коштів на придбання вкрай потрібної речі – одразу ж запропонує позичку. Ні, таки добра вона людина!

Людмила народилася наприкінці червня. Не планувала влаштовувати святкування без Антона, однак дівчата таки купили їй подарунок, отож вважала за потрібне віддячити їм. Оскільки наступного дня мав бути ще один випускний іспит, вирішили скромно відсвяткувати подію в гуртожитській кімнаті й одразу ж сісти за підручники.

– Та куди це годиться? – запротестувала Лариса, коли Люда з Надією, яка проживала з ними разом, оголосили меню. – День народження без шампанського? Так, ви готуйте бутерброди, а я – у крамницю!

Незабаром повернулася не лише з пузатенькими пляшками, а й з Ігорем, який також закінчував останній курс їхнього вишу, але іншого факультету – географічного. Хлопець прийшов з розкішним букетом рожевих троянд. Невміло тримав його в руках, гублячись від загальної уваги. Почувався зніченим іще й тому, що бачив на обличчі іменинниці неприховане невдоволення.

Ігор давно був закоханий у Людмилу. Помітив її на одній зі студентських дискотек, довго не наважувався запросити дівчину на танець, а коли нарешті зробив це, отримав відмову.

– Я втомилася, хочу трохи посидіти, – почув у відповідь.

Люда справді просиділа декілька танців, а потім не пропускала жодного, але Ігор не насмілився повторити свою спробу. Нерішучість хлопця можна було зрозуміти: повнуватий, ніс-бараболька на рожевощокому обличчі, невиразного кольору ріденький чубчик та маленькі пригасло-блакитні очі під незвично вузенькими, як для чоловіка, бровами – зовнішність далеко не голлівудська. Хоча й не бридка. Звичайнісінька, яка не впадає у вічі. За манерами хлопець також був не мачо. Але коханню до всіх отих чинників геть байдуже. Воно з’явилося в серці хлопця несподівано, однак поселилося впевнено і вкоренилося міцно. І навіть зробило Ігоря сміливішим та наполегливішим. Декілька разів юнак намагався залицятися до Людмили, але отримував від неї абсолютну байдужість. І от з’явився власною персоною, та ще й такого дня, ніби навмисне, щоб зіпсувати дівчині настрій!

– Дівчатка, ви ж не проти прийняти в нашу дівочу компанію хоча б одного джентльмена, – примирливо защебетала Лариса, побачивши гнів в очах Люди, – бо хто ж нам відкоркує шампанське?

Лариса знала про невдале залицяння Ігоря до Людмили. Звісно, було їй відомо і про її стосунки з Антоном, і про те, настільки далеко вони зайшли.

От тільки про вагітність Люда поки що нікому не розповідала: вирішила дочекатися коханого – нехай він першим про це дізнається. Чомусь не мала сумніву, що він зрадіє і пришвидшить дату їхнього одруження. Чому б і ні? Він уже працює (інженер на заводі), отже, може забезпечити їх із дитиною. Поживуть спочатку в його батьків, а там і на власне житло зберуть гроші. Її тато з матір’ю також допоможуть. Вони хоч і не багатії, але люди працьовиті: якусь копійчину зібрали. Усе це складалося у приємні для дівчини пазли, тому Люда мала впевненість у майбутньому. І ось ця зустріч з Ігорем, несподівана і небажана.

Правила гостинності змусили Люду змиритися з його присутністю.

На веселий святковий галас незабаром завітали хлопці із сусідньої кімнати. Шампанського виявилося замало, тож хтось із них збігав до магазину, доповнивши частування новими пляшками з вином. Іменинницю вмовили випити один келих, другий… Усі були такими привітними та щедрими на побажання, що гарний настрій повернувся до дівчини, і навіть Ігор її вже не дратував, а здавався доволі привабливим та милим.

Наступного ранку Людмила прокинулася в його обіймах… Усвідомлення цього факту було подібне до того, ніби вона опинилася в кип’яченій воді. Здавалося, що кожну клітиночку, кожен нерв її тіла пройняло вогняною рідиною. Лариса хотіла закричати з переляку, але її вуста оніміли. Інстинкт самозбереження змусив дівчину блискавично залишити ліжко. Її різкий рух розбудив хлопця. Він поглянув на дівчину щасливими очима:

– Людочко, я навіть не уявляв…

– Замовкни!

Їй хотілося закричати, вдарити його по задоволеній гладкій пиці, але страх бути почутою в інших кімнатах змусив Ларису зціпити вуста.

– Замовкни! І геть звідси! Негайно! – прошипіла з люттю.

Ігор мовчки зібрав свої речі й попрямував до виходу. І саме в цю мить відчинилися двері, в яких з’явилися Лариса і Надія. Люда квапливо застібала ґудзики на халатику. Її пальці тремтіли, не слухалися. Від сорому дівчина не бачила нічого навколо себе, тому не помітила, яким вдячним поглядом, залишаючи кімнату, подивився Ігор на Ларису.

– Людочко, з тобою все гаразд?

У голосі Лариси – турбота і співчуття.

– Ти вчора трошки перебрала…

– Чому Ігор залишився ночувати в нашій кімнаті?!

Люді хотілося плакати від розпачу і безпорадності, але вона намагалася себе стримати: «Може, не здогадаються? Нехай думають, що ми просто заснули в одному ліжку».

Надія мовчала, уникаючи прямих поглядів, а Лариса почала виправдовуватися:

– Ігор також випив зайвого, ліг і заснув. Ми вирішили його не будити: прокинеться – сам піде. Вийшли в кухню, а там – Алка. Запропонувала переночувати в неї, бо залишилася на весь блок самісінька, тож їй було боязко.

Подруга дивилася на неї такими чистими, чесними очима, що Люда не змогла запідозрити її в якомусь підступі. Не бачила підстав для цього. Ще якби Ларисі подобався Антон, то можна було б подумати… Але ні, вона неодноразово казала, що він «не герой її роману».

Насправді хлопець Ларисі подобався, навіть дуже. А от він був абсолютно до неї байдужим, і це зачіпало її самолюбство. Інколи Антон приходив до Люди в гуртожиток, мило жартував з дівчатами, але не більше. На Люду, навпаки, дивився такими очима… А чим вона краща за неї? Симпатична, але не красуня. В очі чоловікам не впадає. Ларису ж вони увагою не оминали! От тільки цей Антон корчить із себе відданого закоханого. Аякже, так вона й повірила! Нехай тільки з’явиться нагода опинитися з ним на самоті, тоді й стане зрозуміло, настільки міцна його вірність.

Вийшовши з гуртожитку по шампанське і зустрівши Ігоря, з яким була добре знайома, запропонувала йому долучитися до їхнього товариства.

– У твоєї симпатії сьогодні день народження. Будь наполегливішим! Не втрачай шансу завоювати дівчину, – переконувала, бачачи його нерішучість.

– Вона ж ніби зустрічається з хлопцем… – усе-таки вагався Ігор.

Лариса не відступала:

– Ну і що? Хіба мало буває так, що зустрічаються з одним, а заміж виходять за іншого? Перемогу здобувають ті, хто не здається! Біжи по подарунок! І не розмінюйся на дрібниці, а щось суттєве купуй.

Ігор вирішив придбати Люді золотий ланцюжок, на який витратив усю стипендію і переказ від батьків. Та на які жертви не підеш заради коханої дівчини?

Він зрадів, коли побачив, що незабаром Людмила свій гнів змінила на милість. Вона вже не косувала на нього, а після кількох келихів шампанського і вина взагалі полагіднішала. Ланцюжок, щоправда, категорично відмовилася прийняти, вважаючи, що таких дорогих речей не дарують просто знайомим дівчатам, а квіти взяла. Як сталося, що він залишився з нею наодинці? Люда, не звикла до спиртного, поскаржилася на запаморочення в голові й на те, що земля втікає в неї з-під ніг.

– То краще ляж, бо ще впадеш, – порадили їй.

Незабаром дівчина заснула. Трохи згодом хтось покликав хлопців, потім Лариса потягнула за собою Надію, підморгнувши Ігореві, мовляв, не будь тюхтієм, дій!

Тепер, дивлячись на пригнічену Люду, Лариса відчула легкі докори сумління, але одразу ж заспокоїла себе: «А хто їй винен, що дозволила хлопцеві зайве? Ніхто ж Люду не примушував до того».

До приїзду Антона залишалося декілька днів. Людмила, замість очікуваної радості, відчувала жах. Вона не вміла кривити душею, вважала, що брехня у стосунках між закоханими неприйнятна, але навіть думки не допускала про те, щоб зізнатися у своїй зраді. Це стане вироком для неї! От тільки б дівчата не розповіли нікому про побачене. У Надії була більш упевнена, бо знала, що та не любила пліток і вміла зберігати чужі таємниці. А от Лариса… Та мала багато приятельок, із якими могла поділитися пікантною новиною. Однак просити дівчину, аби тримала язик за зубами, Люді не дозволяла гордість. За якихось два-три тижні вони отримають дипломи, і їхні шляхи розійдуться, то, можливо, все якось обійдеться.

Усі ці гризоти вимучували Людмилу, непокоїли її навіть уночі, і дівчина годинами лежала без сну, картаючи себе за неприпустиму легковажність.

«Навіть до рота не візьму ні вина, ні будь-якого іншого алкоголю, поки житиму!» – присяглася собі.

Антон мав повернутися в суботу, але ні цього дня, ні наступних він до Люди не прийшов. Вона не знала, що й думати. Дізнався про її зраду? Так швидко? Як? Люда не хотіла нікого підозрювати і вишукувала інші причини відсутності хлопця. Однак ніщо суттєве не спадало їй на думку. Наважилася відвідати його сама. З батьками Антона ще не була знайома, а от його адресу знала.

– Антона немає вдома, – повідомила жінка, яка відчинила двері. – А ви хто? Щось йому переказати?

– Я Людмила. Перекажіть, що я дуже чекаю на нього.

Після цих слів дівчина сподівалася почути запрошення зайти, адже вірила, що хлопець розповів про неї своїм батькам. Те, що бачила перед собою Антонову матір, не породжувало сумніву, бо були вони неймовірно схожі. Однак у відповідь пролунало байдуже «Гаразд, я скажу йому», після цього двері одразу ж зачинилися.

Однак і після цих відвідин Антон не з’явився. Незабаром випускникам вручили дипломи, і вони роз’їхалися домівками. Люда попросила коменданта гуртожитку, щоб дозволив їй затриматися на декілька днів, бо має ще деякі справи, і все-таки впантрувала хлопця, коли він повертався з роботи.

Краще б вона цього не робила! Антон зупинив Люду на половині слова:

– Я не маю нічого спільного з повіями. Забудь мене і забудь сюди дорогу!

У погляді коханого було стільки виразної зневаги і гидливості, що Людмилі вистачило на все життя. Навіть на схилі віку, коли вона згадувала свою молодість, безжалісні очі Антона пропікали її серце.

Повернувшись у гуртожиток, Люда почала збирати речі. Додому! Якнайдалі від міста, де зазнала такого нестерпного приниження і болю! Раптом нудота підступила до горла, змусивши сісти на ліжко. Господи, що з нею тепер буде? Повернутися до батьків самій, без нареченого? Вони давно знають про Антона і його пропозицію. Люда попередила батьків, що відразу після отримання диплома привезе його знайомитися і визначатися з датою весілля. Мабуть, чутки про її недалеке заміжжя вже поширилися селом. Який сором очікує тепер на неї! Обличчя дівчини стало гаряче, в її скронях молоточками застукала кров. І раптом Людмила усвідомила: вихід є! Завтра вона піде в лікарню і позбудеться вагітності. Дівчині стало трохи легше на душі, яка вже знемагала від постійної тривоги.

Люду попередили про ризики.

– Може так статися, що ти більше не матимеш дітей, – не церемонилася з нею похилого віку лікарка. – Останнім часом такі випадки почастішали. Потім приходять до нас, просять допомогти, а ми що, Бог? Він давав шанс стати матір’ю, а через дурість у голові ви ним знехтували. Покинув хлопець? Ну і що? У війну жінки залишалися вдовами з трьома-п’ятьма дітьми і ставили їх на ноги, а ти одного не виростиш? Зрештою, батьки допоможуть тобі. Маєш батьків?

Люда кивнула головою.

– Маю. Тільки вони мене з дому виженуть.

– Посварять і пробачать, а потім іще й радітимуть онукові чи онучці, – намагалась усе ж таки переконати Люду лікарка, але та затялася:

– Ні! Не хочу. Зробіть якнайшвидше аборт.

Людмилі сказали прийти за два дні. Йшла в гуртожиток, сподіваючись, що незабаром позбудеться своєї проблеми.

Було дуже спекотно, а тут іще ця нудота. Люді захотілося чогось прохолодного. Вона купила мінеральної води і сіла у скверику біля гуртожитку перепочити. Коли в кінці алеї побачила Ігоря, вирішила, що то знак долі. Не зраділа хлопцеві, ні, але подумала, що він може стати її рятівною соломинкою, бо слова лікарки все ж таки посіяли в її душі сумніви. А раптом насправді вона ніколи не зможе порадіти власній дитинці? Знала бездітну пару зі свого села. Усього там було достатньо: великий будинок з гарним ремонтом, дорога автівка, їздили на відпочинок декілька разів на рік, а от дітками їх Бог обділив. Не допомагали ні лікарі, ні народні зцілителі.

– Я все віддала б за щастя бути матір’ю, – скаржилася на свою біду сорокарічна Тамара.

– То візьміть маля з дитячого будинку, – радили їй. – Там стільки сиріток, ощасливте хоча б одне.

– Можливо, й візьмемо, – погоджувалася Тамара, – але чоловік сумнівається, чи зможе полюбити чужу дитину. І мені хочеться пригорнути до грудей рідненьку кровинку, а не ту, яку народила інша жінка. Зрозуміти мене може тільки той, хто опинився в такій самій ситуації.

Ігор наближався, а в Людмилиній душі визрівало рішення: нехай тепер рятує її з тієї халепи, в яку потрапила через нього.

Юнак не пройшов повз. Спробував перепросити дівчину. Людмила розплакалася і розповіла про те, що її покинув хлопець.

– А вдома вже всі готуються до весілля, – поскаржилася йому. – Як приїду в село? Соромно мені буде пройти вулицею.

Ігор мовчав, і Людмила вже злякалася, що не почує бажаної пропозиції. Тоді не оминути їй болісної та ризикованої процедури. Сльози ще рясніше потекли Людмилиним обличчям.

– Ти, мабуть, не захочеш… – Ігор не наважувався продовжити заповітні слова, адже був упевнений, що тільки розсердить ними дівчину. Якби ж він знав, як вона їх зараз чекає!

– А все через тебе! – дорікнула йому Людмила.

– То, може, я спробую спокутувати свою провину?

Люда зраділа почутому, але навіть виду не подала. Не хотіла, щоб уважав себе благодійником – ні, він винуватець її біди! Про вагітність вирішила поки змовчати: потім якось усе владнає.

Весілля відбулося, і молодята влаштувалися на роботу в районному центрі. Місцева школа саме мала потребу в таких фахівцях. Окрім того, ще й поталанило із житлом: місцева влада збудувала для вчителів будинок на чотири квартири, одну з яких виділили новоприбулій сім’ї.

Ігор виявився неймовірно турботливим чоловіком. Сам готував сніданки, аби дружина поспала довше, прибирав у квартирі й навіть допомагав їй виготовляти роздатковий матеріал для першачків, яких доручили молодій учительці. Ігор не набридав Людмилі вночі, відчувши, що його любощі не дуже приємні їй. Мабуть, сподівався, що згодом своєю відданістю й увагою завоює її серце.

А воно рвалося до іншого і боліло від завданої образи. «Повія…». Навіщо він так? Хіба ж вона із власної волі? Що не день Людмила дедалі більше схилялася до думки, що то Лариса доклала рук до її нещастя. Прикидалася добренькою, а сама лиш чекала нагоди, аби зруйнувати її стосунки з Антоном. «Не здивуюся, якщо виявиться, що вона ще й одружить його із собою», – подумала, зовсім розчарована тією, кого вважала найкращою подругою.

(Далі буде)