ЩЕ НЕ ЧАС

– Бабусю, я так скучила... – обіймала свою бабуню Ксеню.

– Я теж, дитино, я теж.

– Ти на мене гнівалася чомусь...

– Ні, Оленко, не гнівалася. Просто знала, що так буде.

– Як це?

– Старі люди інколи відчувають. Я не на тебе гнівалася, а від розуміння, яка доля тобі випала тяжка. То неважливо. Головне, що ти повернулася.

– Ні, бабусю... я лише в гості, поїду за кілька днів. Не знаю, чи правильно роблю. Але на мене чекають.

– Може, й на краще... – приголубила онуку. – Знайдеш своє місце під сонцем.

Дивне відчуття, коли твій дім більше не твій дім. І наче ось твоя кімната, стіл, де ти вчила уроки, ліжко з улюбленим ведмедем, речі в шафі. Але все ніби з іншого життя. Тепер як ніколи дівчина розуміла, що за кожен свій вчинок доведеться відповідати, рано чи пізно. Необдумані рішення юності часом змінюють долі людей. Олена багато думала про долю тітки, яка ніби заручниця власних мрій. Про Аркадія, якого життя било правдою. І ось вона сама... Хіба може почува­тися так, як її однолітки, весело й безтурботно, коли доля спершу подарувала, а потім забрала дитину?.. Рідні очікують від неї, що вона стане, як колись, їхньою юною дівчинкою. Суспільство хоче бачити драму, щоб було що пересудити. А сама Олена стоїть на карті свого життя і навіть не знає, в якому напрямку рухатись. Усе на паузі. Плани, пов’язані з дитиною, більше не плани, плани колишньої випускниці школи – дитячі й порожні.

Аркадій зустрів дівчину на приміському вокзалі Києва з розкішним букетом троянд. Ще ніхто ніколи не дарував дівчині таких квітів.

– Я скучила... – засоромилася власних слів.

– Моя дівчинко, я теж, – від почутого в Аркадія ніби крила виросли за спиною.

Почався новий виток у житті дівчини. Чоловік обожнював і боготворив Олену. Для нього вона була його принцесою, подарунком долі. Втім, не порушував питання дітей у родині, що дуже тішило Олену. Вона насолоджувалася роллю молодої дружини. А подружжям вони стали вже на весні. Без весільної сукні та білої фати, як колись мріяла Олена. Та вона була щаслива. Їй приємно було готувати чоловікові сніданок, чекати його з роботи. Вона не мала більше з ким спілкуватись, окрім власного чоловіка, але їй це до вподоби. Зрідка заходила до тітки з візитом. Катерина Юріївна казала, що все в житті потрібно пережити. І частково Олена своїм безтурботним життям завдячує саме тітці.

Аркадій знайшов дружині роботу – адміністратором у приватній клініці.

– Ти у мене найкращий. Хоч знаєш про це? – цілувала скроні чоловіка. – Я без тебе не зможу прожити й дня.

– А ніхто й не збирається помирати, – сміявся Аркадій. – Як же я можу залишити тебе?

Робота Олені більш ніж подобалася, вона розчинилася в ній. Їй приємні були пацієнти, кожен окремо і всі разом. І вона мріяла, що одного разу буде на місці лікаря, надаватиме допомогу.

– Я обов’язково стану ветлікарем, от побачиш. Ти ще пишатимешся мною, – казала чоловікові.

– Я й так тобою неймовірно пишаюся. Ти в мене стійкий олов’яний солдатик.

* * *

– Знаєш, мені вже декілька днів зле, – поскаржилася Олена. – У голові паморочиться і нудить.

– Може, з’їла щось не те? Але краще поїхати до лікаря, – зауважив чоловік.

Сонячне проміння заливало простір клініки, аж засліплювало. Олена сиділа в холі, очікувала на результати аналізів. Аркадій бігав із кутка в куток, чим дратував кохану. Взагалі, останнім часом її багато що легко виводило з рівноваги, чого раніше ніколи не було.

– Аркадію, сядь, будь ласка, вже в очах рябить від твоєї біганини.

– Вибач, люба. Просто мені здається, а чи ми таки дуже довго чекаємо?..

Лікар запросив до кабінету хвилин за тридцять. На обличчі Аркадія переляк.

– Що ж, я можу вас не тільки заспокоїти, а навіть потішити, – почав лікар. – Олена не лише фізично здорова, а ще в ній б’ється серце нового життя. Вітаю, незабаром ви станете батьками.

У кабінеті запала така тиша, що Олені здалося, наче всі присутні чують стукіт її серця. Вона боялася подивитися на чоловіка. Господи, а якщо він подумає, що вона зраджувала його... Натомість Аркадій дивився на дружину ніби на ікону, очима, повними сліз.

– І так, Аркадію Семеновичу, інколи навіть лікарі помиляються.

Та чоловік не чув ескулапа, він хотів схопити дружину на руки й кружляти від радості, яку вона йому подарувала.

– Ти знаєш, як сильно я тебе кохаю? – питав у дружини мало не щогодини.

– Знаю, – сміялася Олена.

Чоловік прикладав вухо до помітно заокругленого животика дружини.

– Там моя донька. І вона каже, що голодна. Тому мерщій сідай до столу, я щось смачненьке приготую своїм дівчаткам.

– От невгомонний, звідки тобі знати, що там дівчинка? – сміялася зі слів чоловіка Олена.

– Бо я знаю. У мене духовний зв’язок з нею, – без жартів відповів Аркадій. – І ще хотів сказати, Оленко, мені потрібно поїхати у відрядження на тиждень.

– Але ж ти мені обіцяв, що будеш увесь час поруч. Мені страшно залишатися самій.

– Я знаю, моя люба, тому відвезу тебе на ці дні до Катерини Юріївни. Так буде і тобі, й мені спокійніше.

Олена погодилася. Але підступна тривога підкрадалася до молодої матері. Вона відразу згадувала, як втратила дитину.

– Все буде добре. Я вас дуже сильно люблю, – цілував Аркадій.

Олена бачила сни, багряні, яскраві. Все ніби залите сонячним світлом, розпечене, палюче. Й ніде сховатися від нього. Воно зазирало в кожну шпаринку, ніби німий спостерігач. Сни­лося село, та ніби й не її. Вона там чужа. Снилася пташка, маленька така. І Олена чітко розуміла, що то її втрачене дитя. Снився випускний і бабуся Ксеня у сльозах. Дівчині було бентежно від цих снів. Ніби щось мало трапитися. Ще й Аркадій говорив якось відсторонено ці останні кілька днів. Їй хотілося якомога швидше повернутися до своєї квартири. Але тітка заборонила, й весь час була поруч.

– Щось з Аркадієм не те... я відчуваю, – повторювала весь час.

– Та годі тобі. Все з ним добре. Робота, сама розумієш, – заспокоювала тітка.

– У нього завжди робота була. Але останні кілька відряджень ніби сили його забирають. Він повертається і кілька днів просто лежить. Може, в нього інша з’явилася?

– Ти божевільна чи тільки вагітна? Довго думала? Ну яка інша?! Він у тобі розчинився. Жити без тебе не може. Ти його зробила щасливим, – заспокоювала Катерина Юріївна небогу.

– Я теж... Не можу без нього. Тітко... я так його кохаю.

Катерина Юріївна усміхнулася.

– Бачиш, як у житті буває... Інколи ми самі не знаємо, де наше справжнє щастя.

Аркадій повернувся з відрядження хворий, його лихоманило, він часто блював. Олена не знаходила собі місця від тривоги.

– Поїдьмо до лікаря. Може, це щось серйозне?

– Не турбуйся, Оленко, завтра буду як новий. От побачиш.

Дружина дивилася на змарнілого чоловіка, який дуже схуд за ці місяці, шкіра стала сіра, але ніби прозора. Руки наче й не його зовсім, пальці загострені й аж занадто худорляві. Як же вона раніше не помічала?

– Аркадію, скажи мені правду. Що відбувається?

Чоловік лежав на ліжку, очі були глибокі й наче скляні. Він так боявся не встигнути... побачити народження доньки.

– Вибач. Тільки не хвилюйся... пообіцяй мені.

Олена кивнула головою, хоч серцем розуміла, що за цим стоїть.

– У мене саркома... пробач. Я не хотів, щоб ти знала.

Олені наче хтось подих перекрив, вона навіть не поворух­нулася.

– Я не відпущу тебе. Ми не відпустимо тебе, – сказала через силу. – Не зараз.

Скрутилася калачиком поруч з чоловіком.

– Хтось же має дбати про нас...

Аркадій обійняв дружину.

– І цей хтось ти. Ти маєш вести вперше доньку до садочку, шукати каштани їй на поробку, вчити їздити на велосипеді... ти маєш відвести її в зоопарк і на каток, купити перший портфелик... прогнати перших залицяльників... У тебе ще стільки справ. Не час... не час...

Олена повернулася і побачила, що чоловік мирно спав.

– Ми ще поборемося. Ще не час...

* * *

З пологового Олену з донькою зустрічали батьки й тітка. Аркадію лікар заборонив виходити з квартири. Донечку назвали Вік­торією.

– Наша перемога, – казав Аркадій, коли дружина сповістила про народження.

– Так, перемога. Вона буде за нами, – казала Олена.

Аркадій згасав на очах, наче через невидимі канали тіло залишала душа.

– Ще не час. Ми не відпускаємо, – казала Олена.

– Добре, – погоджувався Аркадій, так, ніби від нього щось залежало.

Коли ж дружина вперше показала доньку, він попросив залишити його з нею наодинці.

– Мені багато треба їй сказати.

Олена поклала Вікторію на ліжко поруч з татом і пішла до ванної, де зачинилася й дала волю сльозам.

Аркадій дивився на доньку наче на диво. Маленькі пальчики тримали його руку, так міцно і впевнено.

– Моя доню. Ти така красуня. Якби ти знала, як довго я чекав на твою появу в моєму житті. Так довго, що постарів... – зрадлива сльоза скотилася щокою чоловіка. – Я дякую Богу за зустріч з тобою. І... вибач, що залишаю тебе так рано. Мені й самому не хочеться... Бережи маму. Вона в тебе найкраща... Сподіваюся, ти станеш щасливою.

* * *

Олена сиділа бліда, в чорній хустині на грубій лаві на подвір’ї батьків. Світло залило простір неймовірним багрянцем. Жінка згадала свої сни.

– Мамо, а баба казала, що вже можна чорну хустку зняти. Чого ти не знімаєш? – запитала донька.

– Так, Віко, зараз зніму, – погодилася Олена. – А дідусь казав, що, коли ти була така ж маленька, як зараз я, то не слухалася бабусі Ксені. Це правда?

– То дідусь вигадує, – погладила доньку по волоссю.

Віка підбігла й почала знімати траурну хустку з матері.

– Так значно краще. Ти в мене красуня, – підсумувала дівчинка.

Олена подивилася з ніжністю на доньку: очі геть як в Аркадія, і ходить як він, і їсть як він, і навіть спить так, як він. Треба ж було такою копією народитися.

– Іди збирай речі, скоро тато по нас приїде.

– Ура, ура. Тато! Бабусю, по нас приїде тато, – побігла до хати.

Олена ще раз оглянула подвір’я, з важкістю видихнула. Колись вона так міряла жити в селі, працювати з тваринами. Згадала, як кружляла у випускній сукні перед дзеркалом, як плакала бабуся Ксеня. Сльози годі було стримувати. Вже дев’ять днів минуло, як пішла у засвіти її бабуся, а відпускати не хо­четься. Як багато було пройдено за ці роки, втрачено і знайдено. Скільки сліз було виплакано й розтоптано надій. Тепер жінка знала, що не завжди юнацькі мрії повинні здійснюватися. Так навіть краще. А ще знала напевне: треба боротися до кінця, хай би що то було – мета, ідея чи навіть фантазія. Навіть коли лікарі говорять ні, завжди може бути так... Завжди є місце диву. Вона особисто знає два такі випадки. І від того безмежно щаслива.

– Аркадію, ти де? Вже під’їжджаєш? Що сказав лікар?

– Щоб поцілував своїх дівчат. І що в мене стадія ремісії, – почула у відповідь.

– Добре. Чекаємо тебе. Скучили дуже.

Олена поклала телефон до кишені.

– Ще не час, – повторила як мантру. – Ми ще повоюємо...