ЩЕ НЕ ЧАС

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

У місті все було інакше: відчуття, звуки, аромати. Дівчина стояла перед скляними вітражами магазинів і їй дух перехоплювало. Так, вона бувала в районному центрі не один раз, але у столиці вперше. Та й районний центр нагадував радше велике село, де найвищі будинки – на п’ять поверхів. А тут стіни зі скла, розмальовані, яскраві, великі рекламні щити, навіть назви яких не знала. Всюди машини, трамваї, метушня. Люди – наче бджоли у вулику. Спершу Олені закрутилося в голові від такого руху, та вона міцніше стисла в руці сумку з речами й твердо рушила в місто у пошуках нового життя.

* * *

Сільська дівчина ніколи не бажала жити в шумному мегаполісі. Звикла до рідного села, знайомих людей, працювати на своїй землі. Дуже любила зустрічати світанок, коли горизонт наливається багрянцем, наче стигле яблуко, або ріже обрій теплим променем. Жоден ранок був неповтореним, кожен наступний день дарував нові надії, плани на майбутнє. А мріяла дів­чина не про казкове життя та принца, хотіла здобути освіту ветлікаря і працювати в рідному селі за фахом. Коли мало не всі дівчата з її оточення жадали ви­рватися в місто, Олені це здавалося цілковитим безглуздям. Велика частина мрійниць поверталися за рік-два з повними кишенями розчарувань. Були й такі, яким вдавалося закріпитися в місті, здобувши освіту, знайти гарну роботу чи просто вдало вийти заміж. Натомість Олені хоті­лося, щоб молодь поверталася в село, відроджувала його. Коли постало питання про навчання після школи, дівчина не вага­лася з вибором професії, твердо вирішила подавати документи до ветеринарного училища. Допомога тваринам здавалася гарною професією, навіть благородною. Та все змінилося буквально за кілька місяців.

Іспити у школі позаду, колишні учні пурхають, ніби метелики. Ще не дорослі, та вже й не діти, в передчутті чогось незвіданого очікують випускного вечора й початку самостійного життя. Олена крутилася біля дзеркала у святковій сукні, всміхаючись, – сама собі подобалася. Бабуся Ксеня сиділа на дивані, посеред подушок, що їх вишила власними дбайливими руками, й стиха витирала зрадливу сльозу.

– Бабусю, ну годі! Ти чого? – Дів­чина сіла до старенької та улесливо пригорнулася.

– Моя рідненька. Ти така красуня в нас! Щиро дякую Богу, що змогла дожити до цього дня, щоб побачити тебе такою.

– Це ще що?! Я ж колись заміж зберуся. Що тоді робитимеш? У потоці сліз потонеш? – усміхнулась.

– Моя ж ти хороша. От доживеш до моїх років і побачиш, чи плакатимеш. Я стара, сльози – то мої прожиті дні, щасливі й не дуже, а ти – моє дзеркало. Дивлюся на тебе і бачу себе молоду, твою маму... – зітхнула.

– Ще й донечку мою побачиш.

Баба Ксеня всміхнулася кутиками рота, наче наперед знаючи, що обов’язково так і буде.

На випускний Оленка йшла під руку з татом, поруч мама і молодший брат. Шкільним подвір’ям бігав фотограф, робив пам’ятні світлини, не пропускаючи жодного цікавого кадру. Свято було в розпалі, трішки сп’янілі випуск­ники кружляли розчервонілих дівчат у бальних сукнях, веселощі й сміх. Олена знала, що після цього більшість однокласників розле­титься, одиниці залишаться в рідному селі, здебільшого діти, чиї батьки не в змозі фінансово забезпечити життя в місті. Від того дівчині було трішки боляче і сумно. Згодом зійшлося багато людей, які не мали жодного стосунку до випускного, але хотіли повеселитися. На повільний танець Олену запросив зовсім не знайомий їй хлопець. Від несподіванки дівчина розгубилася, але юнак відрекомендувався, назвав себе Артуром і швидко сказав, що приїхав на літо до дідуся з бабусею, чиї імена Олена добре знала. Молодик помітно відрізнявся від місцевих парубків: одягнений зі смаком, гарна зачіска, неймовірні парфуми. Шкіряна байкерська куртка створили образ актора з американських фільмів, що їх так любили дівчата. Однокласники Олени були немов недозрілі пташенята на його фоні, зі смішними чубчиками на лобі, в блискучих сріблястих костюмах і гостроносих, та ще й завеликих туфлях, куплених на виріст. Дівчина не могла дивитися на «актора» під час танцю, соромлячись, тільки крадькома розглядала, наче боялася, що її спіймають на гарячому.

– Може, скажеш, як тебе звати? – озвався хлопець.

– Шо? – перепитала Олена.

Хлопець зайшовся сміхом.

– Яка смішна мова. Та тобі навіть личить. То як тебе звати?

– А!.. Я Олена. Й шокають у нашому селі всі. Це діалектом зветься. – Зібралася з думкою дів­чина.

– Я помітив це. Ти вродлива, Олено, навіть дуже, як стигла черешня. І сукня в тебе гарна, – сказав якось загадково.

Олені ще ніколи ніхто не говорив таких відвертих компліментів, від слів про вроду дівчина зашарілася.

– Та не буксуй, мала! – хлопець підійняв на руки дівчину, наче іграшку, й закружляв. – Звикай чути компліменти і вчися їх приймати, знай собі ціну.

Той танок став ніби перепусткою в інший світ. З випускного Олена повернулася з дивними відчуттями, в животі щось переверталося, а серце стукало з такою силою, що вуха закладало. Додому потрапила зі сходом сонця, як і належить випускниці, втомлена, однак заснути так і не змог­ла. Згадувала, танцювала у мріях, кружляла і кружляла.

Артур знайшов Олену за кілька днів після випускного вечора. Дів­чина сподівалася на зустріч, та від хвилювання личко палало й руки тремтіли.

– Мала, не бійся мене! Не в моїх планах, щоб ти страшилася мене щоразу. Не бійся, не скривджу. Якщо хочеш, ми можемо ходити на дискотеку в сільський клуб разом. Зайти сьогодні по тебе?

Дівчина почала втрачати голову від міського красеня. Романтичні зустрічі, вечірні прогулянки під зорями, танці в будинку культури, обійми, перші поцілунки – почуття переливалися через вінця, заполонивши розум закоханих.

Першою, хто збагнув, що щось не те відбувається з Оленою, була уважна баба Ксеня. Онука почала їсти ніби за трьох, плакати на порожньому місці й засинати на ходу. Боячись підтвердження своїх здогадок, бабця викликала дівчину на відверту розмову. Добігав серпень... Олена тішила себе думкою, що Артур забере її із собою до міста. Адже інакше й бути не могло, закохані й дня одне без одного не проводили. Та спершу потрібно зізнатися батькам, що вони невдовзі стануть дідусем і бабусею. Дівчина не боялася, що ті сваритимуть, більше хвилювалася за бабцю, яка, тільки-но довідалася про вагітність онуки, весь час шепотіла молитви й стала чомусь похмура. Краще б сварила, повчала, лиш би не відмовчувалася. Олена спробувала було пожартувати, що скоро наро­диться ще одна дівчинка, як про те й мріяла бабця Ксеня, але старенька тільки зиркнула недобре, ніби полум’ям обпалила. Більше дівчина цієї теми не порушувала.

Батьки не очікували від зав­жди розсудливої доньки такого, м’яко кажучи, були шоковані. Але не сварили, не звинувачували. У родині було заведено не криками, а розмовами знаходити вихід зі складних ситуацій. Батько обійняв Олену зі словами: «Нічого, донечко, ми ще молоді, допоможемо з онуком. А за рік-два зможеш вступити до училища. Все життя попереду – впора­ємося». Мама давала жіночі настанови, витираючи сльози, і постійно запитувала доньку, чи вона чогось хоче. Тільки бабуся після сімейних дебатів мовчки вийшла з кімнати. Олені чомусь стало неприємно, так, наче їй ляпаса дали.

Очікувала реакції Артура, уява малювала закохані очі, повні сліз щастя, навіть пропозицію одруження уявляла. Хоча вони такі молоді. Та хіба дитина завадить коханню? Навпаки, з’єднає в одне ціле. Але не так сталося, як гада­лося. Юнак, щойно довідався про стан дівчини, відразу повідомив, що в місті на нього чекає наречена, і ніяких дітей у його планах не було. Запропонував гроші на аборт. І зник, так само швидко, як і з’явився.

Що відчувала тоді Олена, неможливо описати словами – суміш зради та зневіри, розчарування і пекучий біль. Так, їй боліло. Адже вона вірила словам про кохання, про любов з першого погляду. Вона повірила, що може бути центром уваги. Зрада – це зав­жди боляче, особливо коли розумієш, що тобою користувалися. За таку хитку довіру мали доступ до твоїх думок, мрій, серця й тіла. Плакала, багато і часто, звинувачувала себе в нерозсудливості. У той час, коли її однолітки збирали речі до студентських гуртожитків і щасливі копали картоплю на батьківських городах, розуміючи, що скоро поїдуть до міста, Олена читала книги про материнство. Дівчину страшенно нудило, весь час і від усього. Та найгірше докучало відчуття непотрібності. Навіть ба­буся віддалилася від онуки. А хіба цього Олена хотіла? Звісно, що ні. І підтримка бабусі їй була над­важливою.

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!