Життєві історії
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
Тоня вмирала від цікавості. Від ранньої весни не було такого дня, щоб вона не зазирала через шпаринку в паркані на сусідній двір.
– То вже вийди на вулицю та роздивись. Чого стоїш раком під парканом? – злостився чоловік Антоніни.
– Мені й звідси добре видно, – відповідала жінка, не відриваючись від споглядання.
– Чи тобі не байдуже, що там відбувається? – дивувався Валерій.
– Іди до дідька! – сердито гаркала Тоня. – Не заважай!
Гримнувши дверима, Валерій ішов у дім. Навіть не озирнувшись на той знак невдоволення, його дружина далі спостерігала й дивувалась. А дивуватись було чому. Сусідня оселя двадцять п’ять років стояла пусткою.
Убога хатина світила розбитими вікнами, двір і город заростали бур’янами. Тоня припинала в тих бур’янах худобину, пасла там гусей та качок. Тишком-нишком розбирали вони з Валерієм дерев’яні сараї і штахети, перетягували до себе у двір – на дрова. Хатні двері теж «перекочували» до них, тепер красувались на корівнику. Багато чого з немудрого начиння покійних сусідів знайшло притулок на обійсті Тоні й Валерія. А чого було чекати? Як не вони, то хтось інший прибрав би все це до рук. Усі в селі вважали, що хата покійної Гальки Задрипанки так і стоятиме пусткою, допоки не розвалиться.
Задрипанкою Гальку дражнили не дарма. Покійниця була такою ледаркою, що годі й казати. Не варила, не пекла, не прибирала в хаті, не прала, не садила городу, не ходила в колгосп на роботу. Все лежала на дивані та читала романи. По ті книжки посилала до бібліотеки чоловіка Петра, бо самій іти було ліньки. Петро й на роботу ходив, і в господарстві порався. Але що то за хазяїн із чоловіка, який любить чарчину перехилити? Та саме завдяки йому сім’я сяк-так трималась на плаву.
Коли в них народилась Руся, то Петро сам доглядав доню. Прав пелюшки, як умів. Заталапані до сірого, розвішував на штахетах і кущах. Уночі вставав до малої, підкладав її Гальці до грудей, бо та хропла на всю хату й навіть не чула, що донька плаче від голоду. Сам Петро ходив у засмальцьованому одязі, неголений, немитий, часто-густо добряче п’яний. Коли Руся ледь зіп’ялась на ноги, залишив сім’ю. Не витримав такого життя. Поїхав із села, і більше про нього ніхто нічого не знав. Ніби у воду впав.
Сумувала через це Галька чи ні, невідомо. Вона ні з ким не спілкувалась, жила сама собою. Та все ж почала частіше виходити з хати. Ходила до бібліотеки по книжки і до крамниці по харчі. Петро надсилав аліменти, за них і жила. Зовсім маленька Руся зростала недоглянутою. До темної ночі блукала вулицею, брудна, голодна, засоплена до такої міри, що під носом вавки не загоювались. Так би дівча й пропало, якби керівництво колгоспу не вирішило забрати Русю до дитячого садочка. Там дівчинку вимили, підлікували, там їй прали одежину, яку приносили співчутливі мамки. Чорноволоса й блакитноока Русланка на добрих харчах набрала у вазі, на її щічках заграв рум’янець. Дівчинка стала гарненькою, мов лялечка. Галька відмовилась водити доню до садочка й забирати звідти.
– Мені ніколи, – сказала Галька завідувачці.
Звісно, жінці було ніколи, бо вона то спала, то читала романи. Завідувачка прохала Тоню, щоб та приводила до садочка та забирала малу сусідку разом зі своєю донькою Ларисою. Чванлива Антоніна теж відмовилась:
– Чого це я маю опікуватись тією малою задрипанкою, поки її мати боки собі відлежує? У мене своїх клопотів вистачає.
Тож працівниці дитячого садочка почергово водились із Русланою. Маленьке довірливе дівча тяглося до ласки, мов сонях до сонечка. У садочку Русланка отримувала те, чого не мала вдома: турботу, любов, піклування. Зростала звичайною пустотливою, грайливою дитиною і вважала себе такою, як усі. Та коли трохи підросла, збагнула, що має зовсім інший соціальний статус. Надто швидко зрозуміла це завдяки Тоні. Сусідка ставилась до дівчинки зневажливо, забороняла своїй доньці бавитися з Русланою, не пускала її до себе у двір.
– Чого припхалась сюди? – виштовхувала малу за ворота. – Бався з такими, як сама. Ще, крий Боже, моя Лариса від тебе вошей набереться. Йди звідси, задрипанко.
Руся намагалась довести, що не має вошей, але тітка Тоня не слухала її. Антоніна вважала себе жінкою вищого кола, бо її чоловік працював головним механіком у колгоспі. Негоже її доньці товаришувати з такою голотою, як Руслана. Антоніна була не єдиною людиною в селі, яка ставилась до дівчинки зневажливо. Ще в молодших класах Руся зрозуміла, що в її житті все не так, як у всіх, не так, як має бути: мама не така, гірша, хата гірша, одяг гірший і сама вона гірша від усіх. Дівчинка почала комплексувати. Зростала невпевненою, несміливою, замкненою в собі дитиною. Вона не була лінивою, навчалась добре. Ледь підросла, то сама виконувала хатню роботу, як уміла. Садила город, прибирала у дворі, прала, готувала, доглядала маму, навіть хату навчилась білити. Невідомо чому така працьовитість дівчинки дратувала Антоніну.
– Ото вже хату побілила, мов курка лапою. Не буде з тебе господині, дівко. Задрипанка ти, як і твоя мати, – ганьбила, визираючи через паркан. Не зважала на те, що «дівці» на той час ледь виповнилось десять рочків. Завдяки Антоніні оте «задрипанка» міцно приклеїлось до Руслани. Та все ж Тоня намагалась удавати із себе милосердну. Одного разу зібрала у вузол Ларисині недоноски, які найгірші, та й понесла до Русі.
– На, носи, задрипанко, – промовила, ставлячи вузол на поріг. Пішла не озираючись. Дівчинка якусь мить мовчки дивилась на той вузол, потім узяла його й віднесла назад до сусідки. Мовчки подала його Тоні й пішла з двору. Зарозуміла сусідка навіть не спромоглась на відповідь. Роззявивши рота, дивилась услід Руслані. Потім у крамниці обурено розповідала односельцям:
– Я до неї як до людини, а вона ще й характер демонструє. Ходить із голим задом, а гонору хоч відбавляй.
Відтоді неприязнь Антоніни до Руслани зросла ще більше. Її обурювало те, що вбога «задрипанка» зростає значно вродливішою від її Лариси. У чотирнадцять років Руся почала працювати прибиральницею в колгоспній їдальні. Вечорами, після шкільних занять. Маючи свою копійчину, вже могла купувати собі одяг. Як усякій дівчинці, їй дуже хотілось гарного вбрання. Співчутлива завідувачка часом викладала їй у торбу наїдки. Тож Руся і сама не ходила голодною, і матір годувала. Галька померла, коли дівчинці ледь виповнилось п’ятнадцять. І не хворіла, і не скаржилась на погане самопочуття – заснула й не прокинулась. Поховали її за колгоспний кошт. Це так обурювало Тоньку, що в неї мало піна з рота не йшла.
– Жодного дня не працювала, а її, мов панію, за наші гроші схоронили. Чи є та правда на світі?
– Чоловік її працював, донька змалку працює. Чого ти пінишся? – говорили селяни. Але Тонька не могла заспокоїтись. Замовкла, лише коли чоловік на неї гримнув:
– Чого плетеш своїм дурним язиком? Дійде до голови колгоспу, то отримаємо і я, і ти на горіхи.
Тонька вмовкла. Не хотіла псувати стосунків з головою. Руся часто плакала за мамою. Нехай та не піклувалась про неї, навіть навпаки – додавала їй клопоту, але дівчинка любила матір. Тепер залишилась одним-одна і в хаті, і в усьому світі. Молоденькій, гарненькій дівчинці зостатись без захисту, а ще й у селі, де всі про це знають, то дуже небезпечно. Не раз і не два п’яні молодики стукали у вікна, горланили, роблячи сороміцькі пропозиції. Забившись у куток, Руся плакала від страху. Вона не ходила до клубу: боялась, що вчепиться якийсь залицяльник. Після роботи хутко бігла додому і замикалась у хаті.
Руслана навчалася, працювала і, як кожна юна дівчина, мріяла про велике світле кохання. У пропозиціях, які їй робили деякі молодики, про кохання не йшлося. Від цих пропозицій у Русі посилювалось відчуття неповноцінності. Зрештою їй довелось написати скаргу дільничному інспекторові на хлопців, які турбували її ночами. Юнаків викликали до сільської ради й, попередивши, оштрафували. Відтоді Руся могла спати спокійно. Зате Тонька мала собі однодумців в особі покараних юнаків та їхніх батьків:
– Чомусь до інших дівчат не стукають у вікна. Сама провокувала. Бісики пускала. Мабуть, котрогось і під ковдру пустила, а тепер ще й скаргу написала. Нехай би приводу не давала. Мало того, що задрипанка, то ще й хвойда.
Час плинув непомітно. Руслана навчалась у випускному класі. Стала справжньою красунею. Струнка, блакитноока, з довгим чорним волоссям, дівчина вражала своєю вродою, яку псували заляканий вираз обличчя, понурість, невпевненість. Юнка ніби щомиті чекала, що її образять, принизять. Руся не мала подруг, почувалась дуже самотньою, завжди винуватою, людиною нижчого ґатунку. Така низька самооцінка виробилася завдяки сусідці Тоньці та її однодумцям.
На Новий рік у село приїхав син голови колгоспу.
– Ларочко, – казала Тонька своїй доні, – ти бачила Едика? Який красень! У військовій академії навчається. Мабуть, прийде до школи на новорічний вечір. Ти познайомся з ним якнайближче. Вийти за нього заміж – що витягти щасливий білет. Переконана, він дослужиться до генерала. Доню, генеральшею будеш!
Виряджала свою доню в найкращі шати та все навчала:
– Не соромся. Першою запроси на танець. Усміхайся лагідненько до нього. Й основне – не підпускай до Едика інших дівчат. Такого хлопця відберуть умить. Оком не встигнеш зморгнути.
Лариса пішла на гуляння, а Антоніна поринула в мрії. Бачила себе свахою голови колгоспу, доню – дружиною генерала. Ото життя буде! Навіть усміхалась тим фантазіям. Отак увесь вечір і промріяла. Ось-ось мала повернутись Лариса. Тонька не сумнівалася в тому, що Едик проводжатиме до самих воріт. Прикипіла до вікна, визираючи доню та її кавалера. Надворі падав тихий лапатий сніг. Мов гусячим пухом устелював нічну вулицю, сріблився у світлі ліхтаря, легкою завісою ховав від Тоньчиних очей молоду пару, яка стояла напроти, саме біля воріт Руслани. Хлопець і дівчина трималися за руки й тихо розмовляли, дивлячись одне одному в очі. Тонька роздивилась, що молодик зодягнений у військову форму.
«То це Едик! – майнула радісна думка. – Та чому Ларочка не стоїть з ним біля наших воріт?»
Добряче придивившись, зрозуміла, що Едик з Русланою. Аж скочила від обурення:
– Ах ти ж задрипанко соплива! Ти ба! В моєї Ларочки хлопця відбила! От уже хвойдище! Ну ні, я тобі не дозволю псувати мої плани! – сичала, не відриваючи очей від закоханих. Злість бурлила в ній, мов окріп у казані. Лиш Лариса ступила на поріг, вилила весь той негатив на неї.
– А що я мала робити? – виправдовувалась донька. – Він одразу прикипів до Руськи. Тільки з нею танцював. Мене навіть не помічав. Вони пішли раніше від усіх. Я навіть не зауважила коли.
Ще довго обурювались Тонька з Ларисою та кляли Русю. І твердо вирішили не відступатись від найбажанішого нареченого в селі. Антоніна занадто хотіла бути ріднею голові колгоспу.
Протягом місяця щовечора спостерігали Антоніна та Лариса за закоханою парою. Вони знали все: коли Едик прийшов, скільки стояв з Русею біля воріт, коли пішов. За кілька днів Руслана запросила хлопця до хати.
– Холодно їм стояти на морозі, – зло шепотіла Тонька, – зараз під ковдрою нагріються.
Настав той день, коли Тонька та Лариса не дочекались Едикового виходу з Русланиної хати.
– Я що казала! Повія вона! Хвойда безсоромна! Але нехай, якщо хлопець не дурень, то походить, наб’є пузо задрипанці та й покине. Ото вже я насміюся! – зловтішалась Антоніна.
Незабаром хлопець відбув на заняття. Та раз чи двічі на місяць приїздив у село. Проводив ночі в Русланиній оселі. Антоніна вирішила, що час діяти. Якось зустріла головиху. Ледь не захлинаючись від зловтіхи, розповіла, де проводить ночі Едик. Поспівчувала, принагідно обливши брудом «блудливу задрипанку», яка звабила бідного хлопця.
– Антоніно, – відповіла їй Едикова мати, – особисте життя мого сина – то не ваш клопіт. І навіть не мій. Едик дорослий чоловік. Цьогоріч академію закінчує. Якщо виявить бажання одружитися з Русею, то ми із чоловіком не будемо проти. Ви даремно обливаєте брудом дівчину. Мені вона подобається. А вам має бути соромно за свої брехні.
Тонька мала не вдавилась обуренням. Не могла втямити, за що їй мало бути соромно. Вона зачаїлась. Але не полишила намірів помститись тій задрипанці.
Едик приїхав у село вже після випускного вечора. З букетом білих троянд поспішав до коханої. Хотілось якнайшвидше привітати її з отриманням атестата, обійняти, приголубити. Вони ж бо не бачились цілий місяць. Сьогодні планував освідчитись. Без сумніву, дівчина відповість згодою. У хлопця серце завмирало в передчутті неймовірного щастя. Його зупинила Лариса. Вдаючи співчуття, розповіла, що нібито Руся зраджує його з Вітьком. Едик не йняв тому віри. Навіть присоромив дівчину за брехню.
– Не віриш мені, то очам своїм повіриш. Іди, не затримуйся. Вітько зараз у неї. Від обіду з хати не виходять. Іди, сам побачиш.
Вітько, один з тих, на кого Руся писала заяву дільничному, справді був у Руслани. Він давно мріяв помститись дівчині. Антоніна знала про це. Саме вона навчила хлопця, як діяти. Вітько довго запевняв Русю, що має стосовно неї лише гарні наміри. Він просив вибачення, запевняв, що тепер буде їй, сироті, за старшого брата. Допомагатиме в усьому, захищатиме. Дівчина не відразу, та все ж повірила. Занадто переконливо заливав Вітько. А їй так хотілось мати друга, брата, захисток. Вони довго сиділи за столом. Пили чай, жартували, сміялись. Руслані відлягло від серця, вона повірила в щирість Віктора і почувалася з ним спокійною, тож довірилась як братові. Провела його на ґанок, хлопець по-братерському обійняв, притис до грудей і поцілував у маківку. Вона не відразу помітила Едика. А він, зблідлий як полотно, стояв біля хвіртки і мовчки спостерігав за прощанням, як йому видалось, закоханих.
Проходячи повз нього, Віктор тихо промовив:
– Ох і гаряча вона штучка! Правда, Едику? Ну йди вже, йди до неї. Твоя черга!
Від приниження в Едика стемніло в очах. Він не бачив, як Руся, щаслива, весела, бігла до нього через двір. Відчув її обійми, палкі поцілунки і здригнувся від огиди. Відштовхнув, кинув букет їй в обличчя.
– Повія! – прошепотів і побіг геть.
Приголомшена Руслана так і залишилась стояти серед двору. Вона не розуміла, що сталося. Гірка, як полин, образа вилилась із серця струмочками сліз. Навпроти її хати за глухим парканом душилися сміхом Тонька, Лариса та Вітько. Вони святкували перемогу.
Едик більше в селі не з’являвся. Руслана, забивши вікна та двері дошками, теж виїхала із села. Нікому із селян не було відомо, де вона і що з нею. Відтоді й стояла її хата пусткою два з половиною десятиліття. Цієї весни до тієї розвалини приїхало кілька вантажівок, наповнених будматеріалами. Бригада будівельників завзято взялась до роботи. Старенька хатина на очах перетворювалась на невеличкий, але гарний, сучасний будинок. Усеньке село дивувалося, чудувалося, а Тонька аж знемагала від цікавості. Хай як намагалася дізнатись, хто приводить до ладу халупу задрипанки, ніяк не вдалось. Робітники з будівничої агенції не знали замовника. Село губилося у здогадках.
Тонька цілими днями заглядала в шпарину паркану, намагаючись щось вивідати. Та все дарма. У жовтні будинок уже був повністю відремонтований, двір викладений бруківкою і загороджений новим парканом. Такого гарного обійстя в селі не мав ніхто. Селяни з нетерпінням чекали на господарів. А надто Тонька. Дуже їй хотілось дізнатися, хто саме житиме навпроти. Ту хвилину, коли приїхали нові сусіди, вона проґавила. Повернувшись із крамниці, почула, що з обнесеного високою загорожею оновленого обійстя долинають молоді, дзвінкі та веселі голоси. Припала очима до невеличкої шпаринки у воротах, побачила розкішного автомобіля, що стояв у дворі, та більше нічого розгледіти не могла. З розмов, які лунали, зрозуміла: приїхала родина з чотирьох осіб: тато, мати та двоє юнаків. Але побачити облич так і не вдалося. Тоньку це виводило із себе.
Цілісінький день цікава жінка провела, заглядаючи у шпарину, але нічого нового не вздріла. Зла як дідько, подавала чоловікові вечерю. Вже сіли до столу, коли почули стукіт у хатні двері. Тонька пішла відчиняти.
– Добривечір, сусіди, – привітався, заходячи в хату, ставний, гарний чоловік у військовому мундирі.
Тонька та Валерій були такими здивованими, що ледь спромоглися на відповідь.
– Оце прийшов до вас, щоб запросити на входини до відбудованого будинку, – всміхаючись, повідомив гість. – Та ви, либонь, не впізнали мене?
– Ні, не впізнали, – відповіла Тонька. – Лице ваше видається знайомим. Та не вгадаю. Хто ви?
– Я Едуард. Вашого колишнього голови син.
– Едик! – сплеснула руками Тонька. – Як ти потрапив сюди? Твої ж батьки давно виїхали із села.
– Вирішили з дружиною відбудувати хатину її матері. Її та мене тягне на батьківщину. Віднині приїздитимемо сюди щороку. На відпочинок.
– А кого ж маєш за дружину? – не вірячи своїй здогадці, допитувалась Тонька.
– Руслану, звісно, – щасливо всміхнувся Едик.
Тоньку ніби громом вдарило.
– Як же це сталося? – шепотіла приголомшена.
Едик розповів, що після того непорозуміння він нічого не знав про Русю протягом п’яти років, утім, не переставав кохати її. Спочатку ніс службу на півночі, потім його перевели до Одеси. Жив в офіцерському гуртожитку. Його сусід у кімнаті Михайло зустрічався з дівчиною, яку звали Олена. Якось Михайло запропонував сходити втрьох до Будинку офіцерів, де мала відбутись вечірка. Едик погодився. Вони заїхали по Оленку, яка винаймала кімнату в жінки, що сама виховувала дитину.
– Хлопці, доведеться трішки зачекати. Я доглядаю за малим, допоки господиня повернеться з роботи. Заходьте, не стовбичте у дверях, – запросила Оленка.
– А де працює твоя господиня? – запитав Михайло.
– Вона двірничка. Тому й квартиру їй дали. Зараз закінчить замітати й повернеться. Взагалі, вона розумниця. Сина виховує, працює, заочно навчається у виші. І ніхто їй не допомагає. Сирота вона, – розповідаючи все це, Олена завела гостей до кімнати.
На килимі сидів маленький хлопчик і зосереджено складав пазли.
– Привіт. Тебе як звати? – присів навпочіпки біля нього Едик.
– Я – Едик, – відповів малюк.
– Ти ба! То ми тезки. Я теж Едик! Будьмо знайомі, – Едуард простяг малому руку для привітання.
Хлопчик поважно потис її і теж поважно промовив:
– Мій тато також Едик, бо я Едуардович.
– А де твій тато? – запитав Едик-старший.
– Не знаю. Він залишив нас, коли я ще був у мами в животику, – малий знову сів складати пазли.
Молодий офіцер сам не зрозумів, чому в нього защеміло біля серця. Він пильно вдивлявся в личко хлопчика, і йому видавалось, що бачить знайомі риси.
– Як звуть твою маму? – поцікавився тихо.
Малий не встиг відповісти. Стукнули вхідні двері.
– Мамочко! – скрикнув хлопчик і побіг назустріч матусі. За мить до кімнати із сином на руках зайшла Руслана.
Того разу вона виставила Едика за двері, не давши нічого пояснити. Майже цілий рік він умовляв Русю пробачити йому. Врешті молода жінка погодилась вийти за нього заміж. Незабаром у них народився маленький Руслан. Помотала доля молоде подружжя різними гарнізонами. Довгий час жили за кордоном. Наразі «осіли» в Києві. Едуард служить у військовому міністерстві, Руслана працює там само. Вона за фахом фінансист. Едик-молодший теж працює. Руслан ще навчається.
Тонька слухала цю розповідь, роззявивши рота від здивування. Коли гість пішов, вона звернулась до чоловіка:
– Яке в нього звання? Я ж бо геть на цьому не розуміюсь.
– Генерал.
Як почула відповідь, аж вдарила об поли руками.
– От задрипанка! Таки вхопила щасливого білета! Не те що наша Лариса, – і, згадавши невдалий доньчин шлюб, заплакала.
Тонька та Валерій все-таки пішли на гостину до сусідів. Сиділи в гарно облаштованій кімнаті за щедрим столом, їли, пили, сміялись та жартували. Тонька розглядала Русю, яка стала поважною, гарною жінкою, чемних та привітних її синів, і їй стало соромно за себе. Вона підіймала келих, бажала щастя та здоров’я родині своїх сусідів, і все це щиро. Відтоді зневажливе «задрипанка» більше ніколи не злітало з її вуст.
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
Життєві історії
Життєві історії

