ЩАСЛИВИЙ БІЛЕТ

Виряджала свою доню в найкращі шати та все навчала:

– Не соромся. Першою запроси на танець. Усміхайся лагідненько до нього. Й основне – не підпускай до Едика інших дівчат. Такого хлопця відберуть умить. Оком не встигнеш зморгнути.

Лариса пішла на гуляння, а Антоніна поринула в мрії. Бачила себе свахою голови колгоспу, доню – дружиною генерала. Ото життя буде! Навіть усміхалась тим фантазіям. Отак увесь вечір і промріяла. Ось-ось мала повернутись Лариса. Тонька не сумнівалася в тому, що Едик проводжатиме до самих воріт. Прикипіла до вікна, визираючи доню та її кавалера. Надворі падав тихий лапатий сніг. Мов гусячим пухом устелював нічну вулицю, сріблився у світлі ліхтаря, легкою завісою ховав від Тоньчиних очей молоду пару, яка стояла напроти, саме біля воріт Руслани. Хлопець і дівчина трималися за руки й тихо розмовляли, дивлячись одне одному в очі. Тонька роздивилась, що молодик зодягнений у військову форму.

«То це Едик! – майнула радісна думка. – Та чому Ларочка не стоїть з ним біля наших воріт?»

Добряче придивившись, зрозуміла, що Едик з Русланою. Аж скочила від обурення:

– Ах ти ж задрипанко соплива! Ти ба! В моєї Ларочки хлопця відбила! От уже хвойдище! Ну ні, я тобі не дозволю псувати мої плани! – сичала, не відриваючи очей від закоханих. Злість бурлила в ній, мов окріп у казані. Лиш Лариса ступила на поріг, вилила весь той негатив на неї.

– А що я мала робити? – виправдовувалась донька. – Він одразу прикипів до Руськи. Тільки з нею танцював. Мене навіть не помічав. Вони пішли раніше від усіх. Я навіть не зауважила коли.

Ще довго обурювались Тонька з Ларисою та кляли Русю. І твердо вирішили не відступатись від найбажанішого нареченого в селі. Антоніна занадто хотіла бути ріднею голові колгоспу.

Протягом місяця щовечора спостерігали Антоніна та Лариса за закоханою парою. Вони знали все: коли Едик прийшов, скільки стояв з Русею біля воріт, коли пішов. За кілька днів Руслана запросила хлопця до хати.

– Холодно їм стояти на морозі, – зло шепотіла Тонька, – зараз під ковдрою нагріються.

Настав той день, коли Тонька та Лариса не дочекались Едикового виходу з Русланиної хати.

– Я що казала! Повія вона! Хвойда безсоромна! Але нехай, якщо хлопець не дурень, то походить, наб’є пузо задрипанці та й покине. Ото вже я насміюся! – зловтішалась Антоніна.

Незабаром хлопець відбув на заняття. Та раз чи двічі на місяць приїздив у село. Проводив ночі в Русланиній оселі. Антоніна вирішила, що час діяти. Якось зустріла головиху. Ледь не захлинаючись від зловтіхи, розповіла, де проводить ночі Едик. Поспівчувала, принагідно обливши брудом «блудливу задрипанку», яка звабила бідного хлопця.

– Антоніно, – відповіла їй Едикова мати, – особисте життя мого сина – то не ваш клопіт. І навіть не мій. Едик дорослий чоловік. Цьогоріч академію закінчує. Якщо виявить бажання одружитися з Русею, то ми із чоловіком не будемо проти. Ви даремно обливаєте брудом дівчину. Мені вона подобається. А вам має бути соромно за свої брехні.

Тонька мала не вдавилась обуренням. Не могла втямити, за що їй мало бути соромно. Вона зачаїлась. Але не полишила намірів помститись тій задрипанці.

Едик приїхав у село вже після випускного вечора. З букетом білих троянд поспішав до коханої. Хотілось якнайшвидше привітати її з отриманням атестата, обійняти, приголубити. Вони ж бо не бачились цілий місяць. Сьогодні планував освідчитись. Без сумніву, дівчина відповість згодою. У хлопця серце завмирало в передчутті неймовірного щастя. Його зупинила Лариса. Вдаючи співчуття, розповіла, що нібито Руся зраджує його з Вітьком. Едик не йняв тому віри. Навіть присоромив дівчину за брехню.

– Не віриш мені, то очам своїм повіриш. Іди, не затримуйся. Віть­ко зараз у неї. Від обіду з хати не виходять. Іди, сам побачиш.

Вітько, один з тих, на кого Руся писала заяву дільничному, справді був у Руслани. Він давно мріяв помститись дівчині. Антоніна знала про це. Саме вона навчила хлопця, як діяти. Вітько довго запевняв Русю, що має стосовно неї лише гарні наміри. Він просив вибачення, запевняв, що тепер буде їй, сироті, за старшого брата. Допомагатиме в усьому, захищатиме. Дівчина не відразу, та все ж повірила. Занадто переконливо заливав Вітько. А їй так хотілось мати друга, брата, захисток. Вони довго сиділи за столом. Пили чай, жартували, сміялись. Руслані відлягло від серця, вона повірила в щирість Віктора і почувалася з ним спокійною, тож довірилась як братові. Провела його на ґанок, хлопець по-братерському обійняв, притис до грудей і поцілував у маківку. Вона не відразу помітила Едика. А він, зблідлий як полотно, стояв біля хвіртки і мовчки спостерігав за прощанням, як йому видалось, закоханих.

Проходячи повз нього, Віктор тихо промовив:

– Ох і гаряча вона штучка! Правда, Едику? Ну йди вже, йди до неї. Твоя черга!

Від приниження в Едика стемніло в очах. Він не бачив, як Руся, щаслива, весела, бігла до нього через двір. Відчув її обійми, палкі поцілунки і здригнувся від огиди. Відштовхнув, кинув букет їй в обличчя.

– Повія! – прошепотів і побіг геть.

Приголомшена Руслана так і залишилась стояти серед двору. Вона не розуміла, що сталося. Гірка, як полин, образа вилилась із серця струмочками сліз. Навпроти її хати за глухим парканом душилися сміхом Тонька, Лариса та Вітько. Вони святкували перемогу.

Едик більше в селі не з’являвся. Руслана, забивши вікна та двері дошками, теж виїхала із села. Нікому із селян не було відомо, де вона і що з нею. Відтоді й стояла її хата пусткою два з половиною десятиліття. Цієї весни до тієї розвалини приїхало кілька вантажівок, наповнених будматеріалами. Бригада будівельників завзято взялась до роботи. Старенька хатина на очах перетворювалась на невеличкий, але гарний, сучасний будинок. Усеньке село дивувалося, чудувалося, а Тонька аж знемагала від цікавості. Хай як намагалася дізнатись, хто приводить до ладу халупу задрипанки, ніяк не вдалось. Робітники з будівничої агенції не знали замовника. Село губилося у здогадках.

Тонька цілими днями заглядала в шпарину паркану, намагаючись щось вивідати. Та все дарма. У жовтні будинок уже був повністю відремонтований, двір викладений бруківкою і загороджений новим парканом. Такого гарного обійстя в селі не мав ніхто. Селяни з нетерпінням чекали на господарів. А надто Тонька. Дуже їй хотілось дізнатися, хто саме житиме навпроти. Ту хвилину, коли приїхали нові сусіди, вона проґавила. Повернувшись із крамниці, почула, що з обнесеного високою загорожею оновленого обійстя долинають молоді, дзвінкі та веселі голоси. Припала очима до невеличкої шпаринки у воротах, побачила розкішного автомобіля, що стояв у дворі, та більше нічого розгледіти не могла. З розмов, які лунали, зрозуміла: приїхала родина з чотирьох осіб: тато, мати та двоє юнаків. Але побачити облич так і не вдалося. Тоньку це виводило із себе.

Цілісінький день цікава жінка провела, заглядаючи у шпарину, але нічого нового не вздріла. Зла як дідько, подавала чоловікові вечерю. Вже сіли до столу, коли почули стукіт у хатні двері. Тонька пішла відчиняти.

– Добривечір, сусіди, – привітався, заходячи в хату, ставний, гарний чоловік у військовому мундирі.

Тонька та Валерій були такими здивованими, що ледь спромог­лися на відповідь.

– Оце прийшов до вас, щоб запросити на входини до відбудованого будинку, – всміхаючись, повідомив гість. – Та ви, либонь, не впізнали мене?

– Ні, не впізнали, – відповіла Тонька. – Лице ваше видається знайомим. Та не вгадаю. Хто ви?

– Я Едуард. Вашого колишнього голови син.

– Едик! – сплеснула руками Тонька. – Як ти потрапив сюди? Твої ж батьки давно виїхали із села. 

– Вирішили з дружиною відбудувати хатину її матері. Її та мене тягне на батьківщину. Віднині приїздитимемо сюди щороку. На відпочинок.

– А кого ж маєш за дружину? – не вірячи своїй здогадці, допитувалась Тонька.

– Руслану, звісно, – щасливо всміхнувся Едик.

Тоньку ніби громом вдарило.

– Як же це сталося? – шепотіла приголомшена.

Едик розповів, що після того непорозуміння він нічого не знав про Русю протягом п’яти років, утім, не переставав кохати її. Спочатку ніс службу на півночі, потім його перевели до Одеси. Жив в офіцерському гуртожитку. Його сусід у кімнаті Михайло зустрі­чався з дівчиною, яку звали Олена. Якось Михайло запропонував сходити втрьох до Будинку офіцерів, де мала відбутись вечірка. Едик погодився. Вони заїхали по Оленку, яка винаймала кімнату в жінки, що сама виховувала дитину.

– Хлопці, доведеться трішки зачекати. Я доглядаю за малим, допоки господиня повернеться з роботи. Заходьте, не стовбичте у дверях, – запросила Оленка.

– А де працює твоя господиня? – запитав Михайло.

– Вона двірничка. Тому й квартиру їй дали. Зараз закінчить замітати й повернеться. Взагалі, вона розумниця. Сина виховує, працює, заочно навчається у виші. І ніхто їй не допомагає. Сирота вона, – розповідаючи все це, Олена завела гостей до кімнати.

На килимі сидів маленький хлопчик і зосереджено складав пазли.

– Привіт. Тебе як звати? – присів навпочіпки біля нього Едик.

– Я – Едик, – відповів малюк.

– Ти ба! То ми тезки. Я теж Едик! Будьмо знайомі, – Едуард простяг малому руку для привітання.

Хлопчик поважно потис її і теж поважно промовив:

– Мій тато також Едик, бо я Едуардович.

– А де твій тато? – запитав Едик-старший.

– Не знаю. Він залишив нас, коли я ще був у мами в животику, – малий знову сів складати пазли.

Молодий офіцер сам не зрозумів, чому в нього защеміло біля серця. Він пильно вдивлявся в личко хлопчика, і йому видавалось, що бачить знайомі риси.

– Як звуть твою маму? – поцікавився тихо.

Малий не встиг відповісти. Стукнули вхідні двері.

– Мамочко! – скрикнув хлопчик і побіг назустріч матусі. За мить до кімнати із сином на руках зайшла Руслана.

Того разу вона виставила Едика за двері, не давши нічого пояснити. Майже цілий рік він умовляв Русю пробачити йому. Врешті молода жінка погодилась вийти за нього заміж. Незабаром у них народився маленький Руслан. Помотала доля молоде подружжя різними гарнізонами. Довгий час жили за кордоном. Наразі «осіли» в Києві. Едуард служить у військовому міністерстві, Руслана працює там само. Вона за фахом фінансист. Едик-молодший теж працює. Руслан ще навчається.

Тонька слухала цю розповідь, роззявивши рота від здивування. Коли гість пішов, вона звернулась до чоловіка:

– Яке в нього звання? Я ж бо геть на цьому не розуміюсь.

– Генерал.

Як почула відповідь, аж вдарила об поли руками.

– От задрипанка! Таки вхопила щасливого білета! Не те що наша Лариса, – і, згадавши невдалий доньчин шлюб, заплакала.

Тонька та Валерій все-таки пішли на гостину до сусідів. Сиділи в гарно облаштованій кімнаті за щедрим столом, їли, пили, сміялись та жартували. Тонька розглядала Русю, яка стала поважною, гарною жінкою, чемних та привітних її синів, і їй стало соромно за себе. Вона підіймала келих, бажала щастя та здоров’я родині своїх сусідів, і все це щиро. Відтоді зневажливе «задрипанка» більше ніколи не злітало з її вуст.