Напишіть свій мейл, щоб створити акаунт

Використайте вісім малих або великих літер і додайте будь-який один символ

Передплатити

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Любов ШИШАЦЬКА
28 травня 21:39
328
Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Життєві історії

ЩАСЛИВИЙ БІЛЕТ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

 

 

Тоня вмирала від цікавості. Від ранньої весни не було такого дня, щоб вона не зазирала через шпаринку в паркані на сусідній двір.

То вже вийди на вулицю та роздивись. Чого стоїш раком під парканом? – злостився чоловік Антоніни.

Мені й звідси добре видно, – відповідала жінка, не відриваючись від споглядання.

Чи тобі не байдуже, що там відбувається? – дивувався Валерій.

Іди до дідька! – сердито гаркала Тоня. – Не заважай!

 

Гримнувши дверима, Валерій ішов у дім. Навіть не озирнувшись на той знак невдоволення, його дружина далі спостерігала й дивувалась. А дивуватись було чому. Сусідня оселя двадцять п’ять років стояла пусткою.

Убога хатина світила розбитими вікнами, двір і город заростали бур’янами. Тоня припинала в тих бур’янах худобину, пасла там гусей та качок. Тишком-нишком розбирали вони з Валерієм дерев’яні сараї і штахети, перетягували до себе у двір – на дрова. Хатні двері теж «перекочували» до них, тепер красувались на корівнику. Багато чого з немудрого начиння покійних сусідів знайшло притулок на обійсті Тоні й Валерія. А чого було чекати? Як не вони, то хтось інший прибрав би все це до рук. Усі в селі вважали, що хата покійної Гальки Задрипанки так і стоятиме пусткою, допоки не розвалиться.

Задрипанкою Гальку дражнили не дарма. Покійниця була такою ледаркою, що годі й казати. Не варила, не пекла, не прибирала в хаті, не прала, не садила городу, не ходила в колгосп на роботу. Все лежала на дивані та читала романи. По ті книжки посилала до бібліотеки чоловіка Петра, бо самій іти було ліньки. Петро й на роботу ходив, і в господарстві порався. Але що то за хазяїн із чоловіка, який любить чарчину перехилити? Та саме завдяки йому сім’я сяк-так трималась на плаву.

Коли в них народилась Руся, то Петро сам доглядав доню. Прав пелюшки, як умів. Заталапані до сірого, розвішував на штахетах і кущах. Уночі вставав до малої, підкладав її Гальці до грудей, бо та хропла на всю хату й навіть не чула, що донька плаче від голоду. Сам Петро ходив у засмальцьованому одязі, неголений, немитий, часто-густо добряче п’яний. Коли Руся ледь зіп’ялась на ноги, залишив сім’ю. Не витримав такого життя. Поїхав із села, і більше про нього ніхто нічого не знав. Ніби у воду впав.

Сумувала через це Галька чи ні, невідомо. Вона ні з ким не спілкувалась, жила сама собою. Та все ж почала частіше виходити з хати. Ходила до бібліотеки по книжки і до крамниці по харчі. Петро надсилав аліменти, за них і жила. Зовсім маленька Руся зростала недоглянутою. До темної ночі блукала вулицею, брудна, голод­на, засоплена до такої міри, що під носом вавки не загоювались. Так би дівча й пропало, якби керівництво колгоспу не вирішило забрати Русю до дитячого садочка. Там дівчинку вимили, підлікували, там їй прали одежину, яку приносили співчутливі мамки. Чорноволоса й блакитноока Русланка на добрих харчах набрала у вазі, на її щічках заграв рум’янець. Дівчинка стала гарненькою, мов лялечка. Галька відмовилась водити доню до садочка й забирати звідти.

– Мені ніколи, – сказала Галька заві­дувачці.

Звісно, жінці було ніколи, бо вона то спала, то читала романи. Завідувачка прохала Тоню, щоб та приводила до садочка та забирала малу сусідку разом зі своєю донькою Ларисою. Чванлива Антоніна теж відмовилась:

– Чого це я маю опікуватись тією малою задрипанкою, поки її мати боки собі відлежує? У мене своїх клопотів вистачає.

Тож працівниці дитячого садочка почергово водились із Русланою. Маленьке довірливе дівча тяглося до ласки, мов сонях до сонечка. У садочку Русланка отримувала те, чого не мала вдома: турботу, любов, піклування. Зростала звичайною пустотливою, грайливою дитиною і вважала себе такою, як усі. Та коли трохи підросла, збагнула, що має зовсім інший соціальний статус. Надто швидко зрозуміла це завдяки Тоні. Сусідка ставилась до дівчинки зневажливо, забороняла своїй доньці бавитися з Русланою, не пускала її до себе у двір.

– Чого припхалась сюди? – виштовхувала малу за ворота. – Бався з такими, як сама. Ще, крий Боже, моя Лариса від тебе вошей набереться. Йди звідси, задрипанко.

Руся намагалась довести, що не має вошей, але тітка Тоня не слухала її. Антоніна вважала себе жінкою вищого кола, бо її чоловік працював головним механіком у колгоспі. Негоже її доньці товаришувати з такою голотою, як Руслана. Антоніна була не єдиною людиною в селі, яка ставилась до дівчинки зневажливо. Ще в молодших класах Руся зрозуміла, що в її житті все не так, як у всіх, не так, як має бути: мама не така, гірша, хата гірша, одяг гірший і сама вона гірша від усіх. Дівчинка почала комплексувати. Зростала невпевненою, несміливою, замк­неною в собі дитиною. Вона не була лінивою, навчалась добре. Ледь підросла, то сама виконувала хатню роботу, як уміла. Садила город, прибирала у дворі, прала, готувала, доглядала маму, навіть хату навчилась білити. Невідомо чому така працьовитість дівчинки дратувала Антоніну.

– Ото вже хату побілила, мов курка лапою. Не буде з тебе господині, дівко. Задрипанка ти, як і твоя мати, – ганьбила, визираючи через паркан. Не зважала на те, що «дівці» на той час ледь випов­нилось десять рочків. Завдяки Антоніні оте «задрипанка» міцно приклеїлось до Руслани. Та все ж Тоня намагалась удавати із себе милосердну. Одного разу зібрала у вузол Ларисині недоноски, які найгірші, та й понесла до Русі.

– На, носи, задрипанко, – промовила, ставлячи вузол на поріг. Пішла не озираючись. Дівчинка якусь мить мовчки дивилась на той вузол, потім узяла його й віднесла назад до сусідки. Мовчки подала його Тоні й пішла з двору. Зарозуміла сусідка навіть не спромоглась на відповідь. Роззявивши рота, дивилась услід Руслані. Потім у крамниці обурено розповідала односельцям:

– Я до неї як до людини, а вона ще й характер демонструє. Ходить із голим задом, а гонору хоч відбавляй.

Відтоді неприязнь Антоніни до Руслани зросла ще більше. Її обурювало те, що вбога «задрипанка» зростає значно вродливішою від її Лариси. У чотирнадцять років Руся почала працювати прибиральницею в колгоспній їдальні. Вечорами, після шкільних занять. Маючи свою копійчину, вже мог­ла купувати собі одяг. Як усякій дівчинці, їй дуже хотілось гарного вбрання. Співчутлива завідувачка часом викладала їй у торбу наїдки. Тож Руся і сама не ходила голод­ною, і матір годувала. Галька померла, коли дівчинці ледь випов­нилось п’ятнадцять. І не хворіла, і не скаржилась на погане самопочуття – заснула й не прокинулась. Поховали її за колгоспний кошт. Це так обурювало Тоньку, що в неї мало піна з рота не йшла.

– Жодного дня не працювала, а її, мов панію, за наші гроші схоронили. Чи є та правда на світі?

– Чоловік її працював, донька змалку працює. Чого ти пінишся? – говорили селяни. Але Тонька не могла заспокоїтись. Замовкла, лише коли чоловік на неї гримнув:

– Чого плетеш своїм дурним язиком? Дійде до голови колгоспу, то отримаємо і я, і ти на горіхи.

Тонька вмовкла. Не хотіла псувати стосунків з головою. Руся часто плакала за мамою. Нехай та не піклувалась про неї, навіть навпаки – додавала їй клопоту, але дівчинка любила матір. Тепер залишилась одним-одна і в хаті, і в усьому світі. Молоденькій, гарненькій дівчинці зостатись без захисту, а ще й у селі, де всі про це знають, то дуже небезпечно. Не раз і не два п’яні молодики стукали у вікна, горланили, роб­лячи сороміцькі пропозиції. Забившись у куток, Руся плакала від страху. Вона не ходила до клубу: боялась, що вчепиться якийсь залицяльник. Після роботи хутко бігла додому і замикалась у хаті.

Руслана навчалася, працювала і, як кожна юна дівчина, мріяла про велике світле кохання. У пропозиціях, які їй робили деякі молодики, про кохання не йшлося. Від цих пропозицій у Русі посилювалось відчуття неповноцінності. Зрештою їй довелось написати скаргу дільничному інспекторові на хлопців, які турбували її ночами. Юнаків викликали до сільської ради й, попередивши, оштрафували. Відтоді Руся могла спати спокійно. Зате Тонька мала собі однодумців в особі покараних юнаків та їхніх батьків:

– Чомусь до інших дівчат не стукають у вікна. Сама провокувала. Бісики пускала. Мабуть, котрогось і під ковдру пустила, а тепер ще й скаргу написала. Нехай би приводу не давала. Мало того, що задрипанка, то ще й хвойда.

Час плинув непомітно. Руслана навчалась у випускному класі. Стала справжньою красунею. Струнка, блакитноока, з довгим чорним волоссям, дівчина вражала своєю вродою, яку псували заляканий вираз обличчя, понурість, невпевненість. Юнка ніби щомиті чекала, що її образять, принизять. Руся не мала подруг, почувалась дуже самотньою, зав­жди винуватою, людиною нижчого ґатунку. Така низька самооцінка виробилася завдяки сусідці Тоньці та її однодумцям.

На Новий рік у село приїхав син голови колгоспу.

– Ларочко, – казала Тонька своїй доні, – ти бачила Едика? Який красень! У військовій академії навчається. Мабуть, прийде до школи на новорічний вечір. Ти познайомся з ним якнайближче. Вийти за нього заміж – що витягти щасливий білет. Переконана, він дослужиться до генерала. Доню, генеральшею будеш!

Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!

20 НОВИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ ЗА 20 ГРН
Передплатіть онлайн
Ви вже є передплатником?

Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter

ЧИТАЙТЕ
ОБРАЖЕНА І ЗАГУБЛЕНА Життєві історії
ГАЗЕТА «ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ»
ОБРАЖЕНА І ЗАГУБЛЕНА
22 липня 23:42 84
ВТРАЧЕНЕ ЩАСТЯ Життєві історії
ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
ВТРАЧЕНЕ ЩАСТЯ
21 липня 22:21 599
КАРОЛІНА КОРОЛЕВИЧ ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДОДОМУ Життєві історії
13 липня 23:19 105