ШАЛАПУТ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Валерія СТЕПОВА

11 вересня 14:33

566

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історії з життя

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

(Продовження)

Після закінчення коледжу Артем влаштувався на роботу до місцевого депо. Зарплатня помічника машиніста була доволі великою, тож міг дозволити собі деякі розваги. Не на останньому місці були дівчата. Ставний симпатичний юнак не докладав великих зусиль, аби завоювати їхню прихильність. Уже те, що Артем не зловживав алкоголем чи чимось і небезпечнішим, що стало на той час великою проблемою серед молоді, додавало йому переваг. А ще Артем ніколи не скупився на подарунки для своїх симпатій, яких мав чимало. Мешканці будинку, в якому жив разом із матір’ю, інколи дивувалися:

– Він їх що, колекціонує? Вчора одну на лавочці обіймав, сьогодні вже іншу попід ручку повів. Гарний хлопець, але легковажний.

– Нічого, з роками розуму набереться, – ставав на захист Артема той, хто краще знав його добру вдачу.

– Авжеж, набереться він… – скептично зауважувала тітка Ліда. – Якщо не було того розуму зранку, то не буде його й до останку, а Артем з дитинства лише на всілякі дурниці був здатен. Словом, Шалапут!

Це прізвисько таки пристало до Артема, хоча більшість вкладала в нього навіть не осуд, а лише поблажливу іронію. Так, любив Артем дівчат, але ж і вони були не проти його залицянь – жодної з них не силував до романів із ним.

А те, що тітка Ліда частіше за інших ставала об’єктом його «діяльності», то нерідко сама давала для цього привід. Вирішили всі мешканці на ділянці перед будинком посадити квіти, а вона категорично сказала:

– Ви собі, як хочете, можете навіть пальми садити, а мені виділіть мою частку, і я посаджу те, що вважаю за потрібне.

Не хотілося людям сперечатися зі сварливою жінкою, тож відгородили їй грядку в кінці ділянки. Майже одночасно поряд із червоними і жовтими тюльпанами з’явилися зелені пагінці цибулі та часнику, але одного дня вони раптом набули яскраво-рожевого кольору. Тітка Ліда відразу зрозуміла, хто не пошкодував часу і фарби для її «натюрморту». Ходила сердита, як сич, вигадуючи спосіб помститися хуліганові, але так і не придумала нічого путнього.

«Нічого, нічого, ти в мене дочекаєшся… Ти своє ще отримаєш», – косила на Артема, коли він потрапляв їй на очі. Той лише усміхався до сусідки лагідно, а одного разу навіть поцікавився:

– Це де ви придбали такий сорт цибульки? Мабуть, неймовірно дорогий? Із закордону привезли?

Тітці Ліді аж мову відібрало від такого нахабства. Вона лише зміряла Артема нищівним поглядом, сподіваючись присадити його. Але тому як з гусака вода: побажав їй здоров’я та приємного дня і пішов у своїх справах.

Отож, коли Єва запитала родичку про хлопця, який так їй люб’язно допоміг, та аж почервоніла від гніву, бо відразу з опису зрозуміла, про кого йдеться.

– Авжеж, знайшла кого «люб’язним» назвати! Хам, яких світ не бачив! Та ще й бабій добрячий! Мабуть, у районі немає жодної спідниці, яку б він обминув.

І, дивлячись на здивовану Єву, попередила:

– Ти дивися мені, дівко, не спіймайся на оті Артемові загравання, бо з однієї халепи втрапиш до іншої.

Єва знітилася і поквапилася перемкнути увагу розгніваної тітки на інше. У найближчому майбутньому Єва взагалі не планувала нових стосунків з будь-ким із чоловіків, бо Євген усе зробив, аби їй цього не праглося. Однак… Щось надзвичайно близьке відчула в тому хлопцеві, своє, рідне.

За тиждень тітка Ліда сказала:

– На мою пенсію і твої дитячі ми не проживемо. Я зі своїм ревматизмом лазити східцями вже не зможу, тож приймай естафету.

Тітка Ліда прибирала під’їзди у своєму та сусідському будинку, бо невеличкої пенсії ледве вистачало на комунальні витрати і ліки. Її чоловік помер давно, дітей із ним не мали, тож чекати допомоги було нізвідки. А тут іще племінниця з двома дітками на голову звалилася. Ліда вже й каялася, що погодилася, але ж і відмовити не могла: як-не-як рідна кров… Звісно, для молодої жінки мити брудні під’їзди – справа не вельми престижна, але іншого виходу не бачила. Діток у дитячий садок одразу не візьмуть, особливо меншого, а тут робота під боком. Поки Єва прибиратиме, Ліда пригляне за малими.

Молода жінка ж планувала шукати роботу за фахом у якомусь місцевому закладі.

– Ні, так не піде, – не погодилася тітка. – Там потрібно працювати повну зміну, а в мене вже сили не ті, щоб двом халамидникам дати раду. Ото влаштуєш хоча б старшого у дитячий садочок, тоді побачимо.

Єва прокидалася до світанку, аби якнайшвидше впоратися зі своїми обов’язками. Ніби й розуміла, що кожна праця заслуговує на повагу, та все ж таки не хотіла, щоб її бачили зі шваброю в руках.

Проте одного ранку таки потрапила на очі одному з мешканців будинку! Та ще й ним виявився Артем, який уранці повертався з поїздки.

– О, впізнаю почерк тітки Ліди, – з іронією і водночас зі співчуттям промовив. – Від усього треба отримувати вигоду, зокрема і від власної племінниці.

На той час уже більшість мешканців будинку знала, ким Єва доводиться сварливій тітоньці. Ба більше, жінка не приховувала і причини приїзду племінниці з двома дітками.

– Справжнісінький тиран і скупердяй, – розповідала з обуренням про Євгена. – Приїхала Євуся з однією валізкою, у якій – декілька дитячих речей і пакетик із печивом. Не знаю, як тепер житимемо вчотирьох на мою маленьку пенсію.

Розрахунок кмітливої жінки виявився правильним: незабаром у передпокої її невеликої квартири стояли пакети з одягом не лише для малюків, а й для самої Єви. Жалісливі жіночки принесли й пакунки з різними крупами, хтось поділився консервацією, городиною, для малюків зібрали велику коробку іграшок. Єві було незручно.

– Ніби злидарям, – невесело дивилася на ті подарунки.

– А хіба ні? – не церемонилася з племінницею практична тітка Ліда. – Може, маєш власний будинок? Чи дороге авто? Чи в гаманці купу грошей? Немає чого комизитися – дякуй людям за добро, бо, поки заробиш на власне, багато часу спливе, а дітей годувати потрібно вже сьогодні.

Хоча й принизливими для Єви були тітчині слова, вона не дуже сердилася на Ліду, бо мала тут спокій і волю, які втратила, вийшовши заміж за Євгена. Коли тікала від нього, залишила записку, в якій зізналася у своїй нелюбові. Попередила, що нізащо не повернеться до нього. Боялася лише одного, аби, бажаючи їй відімститись, не надумав відібрати в неї діток. У цьому разі мала намір боронитися всіма засобами, навіть оприлюднивши таємниці їхнього інтимного життя, коли Євген виявляв до неї свої садистські нахили.

Чоловік таки приїхав, бо здогадався, куди вона вирушила. Спочатку спробував умовити Єву, потім, побачивши, що це не діє, почав погрожувати їй. Однак і тут натрапив на неочікувану стійкість.

– Сподіваєшся на чималі аліменти? – сичав до Єви. – Не отримаєш! Матимеш мізер з моєї офіційної зарплатні!

Єва неочікувано для нього запропонувала:

– Я не подаватиму на аліменти, лише дай нам спокій.

Євген поглянув на неї, не вірячи в почуте. Він був дуже жадібним. Дуже. Трусився над кожною гривнею. Змушував Єву прати дитячі штанці, аби заощадити на підгузках. Вирахував, що це однаково дешевше, незважаючи на витрати на пральний порошок.

– Ви виросли без підгузків, і ваші діти обійдуться без них, до того ж вони ще й шкідливі для здоров’я, – і собі підспівувала свекруха.

Єва зраділа, коли отримала згоду чоловіка. Водночас іще раз упевнилася в його байдужості до власних дітей, яким Євген рідко коли відводив увагу. Завжди посилався то на зайнятість, то на втому.

– Ось коли підростуть, почнуть щось розуміти, тоді й почну їх виховувати, а зараз не бачу сенсу витрачати на них час, якого й так у мене обмаль, – казав байдуже.

Єву ображала поведінка Євгена, але сперечатися з ним – собі клопіт.

Отож отримала молода жінка бажану незалежність, а з нею й абсолютну відсутність підтримки від колишнього чоловіка. Тітка Ліда назвала племінницю дурепою.

– Про себе не думаєш, то хоч би про дітей подбала. Хіба не знаєш, у що тепер обходяться ті дитячі садочки, школи? А навчання в інститутах?

Єва зітхнула:

– Навіщо загадувати так далеко? Зараз у світі таке коїться…

Наближався 2022 рік, і біда вже чатувала на людей. Звісно, прийшла вона ще вісім років тому, але гігантських розмірів набула в лютому 2022-го, повністю виправдавши його назву.

Єва не любила осені. Особливо отої, пізньої, коли все навколо стає брудно-сірим і пронизливий вітер намагається сипонути тобі в очі якщо не застояною пилюкою, то холодним дощем. Сонце в такі дні з’являється на небі лише тоді, коли йому вже зовсім набридне вилежуватися за хмарами. Погляне неохоче на заклопотаних, завжди чимось невдоволених людей і знову сховається. Що ж, воно має право на відпочинок, бо впродовж весни і літа витратило своєї енергії понад міру. Тієї осені Єва вперше не помічала відсутності сонця. Їй було тепло, а на душі – світло і радісно. Намагалася себе вгамувати: «Не думай про Артема! Він такий, як і всі інші чоловіки. Євген спочатку також був милим та добрим, а потім…». Від згадок про минуле Єва здригається. Ні, ні, з неї досить сімейного життя! Принаймні найближчими роками.

– Не набридло тобі з ганчіркою східцями повзати? – Артем знову застав Єву за малоприємною роботою. Молода жінка сердито поглянула на нього.

– Можеш запропонувати щось інше?

– Знайома за місяць іде в декретну відпустку, звільняється місце помічника кухаря в дитячому садку, де вона працює. Хочеш, я запитаю?

Єва дивиться на Артема з недовірою і надією водночас. Хіба воно йому потрібне, оті клопоти з пошуку їй роботи? А в душі щось затепліло, засвітилося несміливим вогником. Вдячність і ще щось… Поспішала додому, немов на крилах. Не змогла не поділитися новиною з тіткою. Та відразу ж почала застерігати:

– Думаєш, що Артем від доброго серця так старається допомогти? Так я і повірила! Мало йому незаміжніх дівчат! Євко, не будь такою довірливою, бо не встигнеш отямитися, як Артем затягне тебе у своє ліжко. Чи сподіваєшся на те, що він одружиться з тобою? З оцим твоїм причепом?

Тітка Ліда кивнула на малят, які на килимку старанно зводили якусь споруду з пластикових деталей. Жінка ще довго читала Єві лекцію про те, як не потрапити в сільця підступних чоловіків, особливо таких, як оцей Артем, якому в голові – лише гульки.

– Не одна дівчина поплатилася за те, що довірилася Артемові. Він ще той гультяй! – твердо стояла на своєму.

Чи мала тітка докази такої «аморальщини» Артема, чи керувалася лише чутками і бажанням помститися за всі оті кепкування з неї, але Ліда всіляко відговорювала племінницю від будь-якого спілкування з цим юнаком. А Єву, ніби магнітом, притягувало до нього. Вкотре переконувала себе, що це лише бажання бути дружелюбною, вдячність за те, що він не проходить байдуже повз, коли вона повертається з магазину з важкими пакетами, що інколи копає м’яча з її старшим сином, допомагає меншого донести на четвертий поверх, де розташована квартира родички (сам живе на третьому), але серце не обманеш – воно прагнуло кохання…

Єва намагалася якнайглибше сховати почуття, яке проростало в ній ніжним цвітом. Бо й справді, хіба до пари вона цьому юнакові, нехай і такому «непутньому», як каже тітка Ліда? Вона ж хоча й не набагато, а таки старша за нього… Але річ не в цій незначній різниці у віці: чимало людей ставало щасливим подружжям, незважаючи на те, що їх розділяли цілі десятиріччя! Її діти – ось перешкода між ними. Артем надто юний для такої важкої ноші. У такому віці ще хочеться розваг, а не батьківських обов’язків.

Єва боролася зі своїми почуттями, як могла. Одного разу навіть заборонила Ромчикові побігти Артемові назустріч, коли той з’явився на дитячому майданчику.

– В Артема справи – не заважай йому, – сердито зупинила сина.

– Це ж які в мене справи? – запитав юнак, який почув окрик Єви.

І одразу ж звернувся до хлопчика:

– Скажи своїй матусі, щоб вона не вигадувала зайвого. Я завжди радий побавитися з тобою.

Останню фразу Артем промовив, дивлячись уважно на Єву, ніби вимагаючи пояснення такого дивного протесту, адже раніше вона прихильно ставилася до їхніх спільних розваг.

– Про нас і так уже повзуть негарні чутки, але навіть не в них причина – діти звикають до тебе, починають сумувати, коли довго тебе не бачать. Навіщо їх травмувати?

Єва не розповіла про те, що старший син якось запитав, чи можна Артема називати татусем. Малюк уже починав усвідомлювати, що в їхньому житті не вистачає чоловіка, до якого звертаються саме так. Дуже боляче було дивитися на гірке розчарування Ромчика, тож не варто зміцнювати цю дружбу.

– Можна зробити так, щоб вони бачили мене щодня, – ніби жартома і водночас серйозно промовив Артем.

Насправді в нього від хвилювання навіть дух перехопило. З отієї ж хвилини, коли відчинив перед Євою двері їхнього під’їзду, він, здавалося, впустив її і у своє серце. Не залишилося в ньому тепер місця для інших красунь – там панувала оця тендітна дівчина-жінка з причаєним смутком в очах. І Артем, який ніколи не пасував перед жіноцтвом (це стосувалося не лише слів, а й учинків), перед нею губився. Так, жартував інколи з Євою, але чомусь навіть натяком боявся порушити якийсь невидимий моральний бар’єр, намагаючись не відштовхнути її від себе. «Хіба Єва сприйме моє освідчення як щось серйозне? Повірить мені, маючи мою характеристику від отієї злісної тітки?» – міркував, не наважуючись на відверту розмову з Євою. А тепер ось ця ситуація… Він чекав на реакцію молодої жінки.

Вона гірко усміхнулася. Нічого не відповіла. Покликала діток і попрямувала з ними до під’їзду. Артем іще довго сидів на лавці, намагаючись зібрати докупи думки. Не зрозуміла? Чи просто не повірила в його почуття?..

Єва боялася в них повірити. І ми вже знаємо, з яких причин. Жінкам потрібні докази серйозних намірів чоловіка. Дієві. Бо, коли життя добряче обсмалить тобі крила, ти припиняєш літати в небесах і вірити солодким словам.

Коли тітка Ліда потрапила в лікарню із запаленням легенів і сумнозвісним діагнозом, який спричинив чимало смертей у країні, Єва одразу й не оцінила всієї критичності становища, в якому опинилася їхня невеличка сім’я. Але вже за декілька днів від її зарплатні та тітчиної пенсії залишилося декілька сотень гривень, і жінка з острахом дивилася на ті скромні папірці. Як завжди буває в таких випадках, одразу закінчилися майже всі продукти. До нової виплати – три тижні, і в тому інтервалі – витрати на світло-газ-воду, дитячий садок та, звісно, на ліки для хворої. Чи не вперше Єва пошкодувала про те, що добровільно відмовилася від аліментів, прирікши своїх діток на постійні обмеження. Із вдячністю подумала про того самого Артема, який, незважаючи на її заборону, не раз дарував їм іграшки та частував солодощами.

Однак тепер Єві навіть на думку не спало звернутися до Артема по допомогу. Точніше, одного разу вона подумала про те, що він не відмовив би їй у цьому, але ота жіноча гордість… Готова просити будь-кого, але не Артема.

Юнак уже не один рік збирав кошти на авто. Саме зараз з’явився вдалий варіант. І марка та, про яку мріяв, і колір улюблений – фіолетово-сріблястий, і ціна доступна. Щоправда, все-таки не вистачало тисячі доларів, але продавець добре знав Артема, тож погодився зачекати на них декілька місяців. Юнак у думках уже сидів за кермом своєї мрії, аж раптом дізнався про Євину біду.

Мати розповідала за вечерею:

– Ліда в лікарню потрапила. Чула, що надзвичайно кепські справи в неї. Хоча й противненька жіночка, але шкода її. Що та Єва тепер робитиме? Може, хтось із людей допоможе якоюсь десяткою гривень, а то крапля в морі! Там тисячі треба, і якщо немає їх, готуйся помирати.

Артем мовчки вислухав материні бідкання. Того ж дня стояв перед дверима Євиного помешкання.

– Ні, ні! Якось обійдуся, – запротестувала вона, коли хлопець поклав на тумбочку паперовий пакет.

– Як? Маєш варіанти? – запитав.

Єва вже просила свою завідувачку про позичку.

– Єво, сама знаєш, які в нас тут зарплатні, – знічено промовила та. – Нещодавно в самої чоловік перехворів на цю заразу, тож ми також витратилися. Але хоча б пів тисячі позичу.

Інших Єва вже й не турбувала своїми клопотами. Неймовірно важкою була для неї роль прохача. Мабуть, сімейне життя заклало в жінці непереборну алергію на будь-яке приниження.

Єва взяла ті гроші в Артема. Мусила приймати від нього й іншу допомогу, бо потрібно було комусь забрати діток із дитячого садочка, побути з ними, коли бігала в лікарню.

Тітка, на щастя, поборола хворобу, хоча й повністю здоров’я вже до неї не повернулося.

– Потрібно скласти на тебе заповіт, – повідомила якось Єві. – Є в мого покійного чоловіка рідний брат, отож, щоб не було ніяких проблем, оформимо все за законом.

Дізнавшись, за чиї гроші її лікували, хмикнула, спочатку не повіривши.

– Хто знає… Може, й справді не такий уже пропащий… – докинула.

Єва з першої ж зарплатні спробувала віддати Артемові частину боргу.

– Поговорімо нарешті відверто, – наважився юнак на розмову. – Я тобі зовсім байдужий?

Серце молодої жінки завмерло, потім затріпотіло сполоханою пташкою. Сказати правду? А чи варто знову поспішати в той світ, де чоловік може бути надзвичайно жорстоким і цинічним? Єві здавалося, що вона стоїть перед великим озером з манливою кришталево чистою водою. І хочеться кинутися в ту блакить, і боязко. Раптом та вода виявиться крижаною? Раптом скує її своїм холодом і до решти знищить у ній віру в існування кохання? А так хотілося, щоб воно не оминуло її…

– Дай мені трішки часу, – Єва наважилася на відповідь. – Ти також добре все зваж.

Артем був розчарований:

– Єво, я вже майже три роки все зважую, відколи ти тут з’явилася. Ти не хочеш мене образити прямою відмовою? Мені краще відразу почути правду.

– Я боюся повторення того, що було в моєму житті.

Хлопець знав, що Євин чоловік був справжнім тираном, до всього ще й жадібним, однак про найважливіше, що змусило її тікати світ за очі, не здогадувався. Єва навіть тітці не розповідала про всі подробиці свого приниження. Хибний сором змушує, на жаль, багатьох жінок мовчки терпіти знущання чоловіків, даючи їм змогу уникати покарання.

Той страшний лютневий ранок багатьох заскочив зненацька. Не обминуло лихо і їхнього невеликого містечка. Вже за декілька днів у небі над ним з’явилися ворожі ракети, які прямували до своєї цілі. Незабаром в зоні, яку називали промисловою, бо там було розташоване не одне підприємство, пролунали вибухи, які зруйнували важливий об’єкт і забрали не одне людське життя.

Артем зустрів Єву, коли вона поверталася з роботи.

– Я був у військкоматі, – повідомив. – За два дні їду на навчання, – говорив спокійно, ніби про щось буденне, але вона бачила, що насправді хвилюється. Єва відчула неймовірний страх: раптом вона втратить Артема?!

– Хіба тобі обов’язково йти туди?

– Нехай вони приходять до нас? – відповів запитанням на запитання.

Жінка мовчала. Вже не були таємницею повідомлення про звірства окупантів, про людей, яких вони закатували.

Єва припала до Артемових грудей. Байдуже, що повз проходили знайомі та незнайомі люди. Що їй до них? Що їм до них із коханим?!

– Чекатимеш? Для мене це важливо.

– Так! – відповіла без найменшого сумніву.

Як хочеться, щоб ця історія закінчилася хепіендом! Як, зрештою, це трапляється в книжкових романах. Але життя… Його реалії більш прозаїчні і, на жаль, часто неймовірно жорстокі. Ні, ні, не поспішайте розчаровуватися! Артем зустрінеться з Євою. Після навчання він отримає коротку відпустку. І буде в них усе те, що робить чоловіка та жінку щасливими. Пропозиція руки і серця, скромне, але наповнене радістю весілля в оточенні найближчих друзів, неповторні ночі кохання… А потім буде очікування дзвінків з того пекла, що влаштували нелюди-сусіди. І нестерпне мовчання телефона, який постійно носиш при собі, боячись пропустити обнадійливу звістку від коханого.

Доля подарує молодим людям ще одну зустріч (а я хочу вірити, що вона була не останньою!), коли Артем дізнається, що незабаром стане батьком. То була неймовірна мить щастя! Хотів донечку, зважаючи, що двох синів уже має.

Потім дзвінки припинилися, і надійшло трагічне повідомлення: «Зник безвісти…».

Тітка Ліда сердито бурчала:

– Міг же не йти туди, бо мав законну броню як залізничник, але ж ні – пригод на одне місце йому захотілося! А ти тепер, Євцю, роби що хочеш… Хоч одразу з мосту скачи, хоч об стіну бийся. Ні, був той Артем шибайголовою, таким і залишився.

І вже – до Єви:

– От як сама підніматимеш трьох діток на ноги?

Єва мовчки дивилася вдалину аж сірими з відчаю очима. Тітка давала задки, боячись, аби з небогою не сталося чогось поганого.

– Нічого, поки я жива, якось впораємося. А там хто знає, може, й озветься… незабаром… Може, у полоні…

Першого дня літа в Артема і Єви народилася донечка. Тепер вони чекають на нього вчотирьох. Хоча ні, Артемова мати благає Бога, аби врятував її дитину. Крім неї, вранці й увечері линуть до Нього слова ще однієї жінки. То тітка Ліда просить повернути племінниці та її діткам того, хто має бути для них підтримкою і захистом.

– …бо я вже, Господи, немічна, а Артем іще такий молодий – йому жити потрібно, дітей ростити. Саме розуму набрався…

Жінка, прислухаючись до тиші в кімнаті, з надією дивиться на ікону зі святим ликом. Чи ж почуто її прохання? Будемо в це вірити і молитися разом з усіма, хто віддано чекає на своїх дітей, батьків та коханих.

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.