ШАЛАПУТ

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

(Продовження)

Після закінчення коледжу Артем влаштувався на роботу до місцевого депо. Зарплатня помічника машиніста була доволі великою, тож міг дозволити собі деякі розваги. Не на останньому місці були дівчата. Ставний симпатичний юнак не докладав великих зусиль, аби завоювати їхню прихильність. Уже те, що Артем не зловживав алкоголем чи чимось і небезпечнішим, що стало на той час великою проб­лемою серед молоді, додавало йому переваг. А ще Артем ніколи не скупився на подарунки для своїх симпатій, яких мав чимало. Мешканці будинку, в якому жив разом із матір’ю, інколи дивувалися:

– Він їх що, колекціонує? Вчора одну на лавочці обіймав, сьогодні вже іншу попід ручку повів. Гарний хлопець, але легковажний.

– Нічого, з роками розуму набереться, – ставав на захист Артема той, хто краще знав його добру вдачу.

– Авжеж, набереться він… – скептично зауважувала тітка Ліда. – Якщо не було того розуму зранку, то не буде його й до останку, а Артем з дитинства лише на всілякі дурниці був здатен. Словом, Шалапут!

Це прізвисько таки пристало до Артема, хоча більшість вкладала в нього навіть не осуд, а лише поблажливу іронію. Так, любив Артем дівчат, але ж і вони були не проти його залицянь – жодної з них не силував до романів із ним.

А те, що тітка Ліда частіше за інших ставала об’єктом його «діяльності», то нерідко сама давала для цього привід. Вирішили всі мешканці на ділянці перед будинком посадити квіти, а вона категорично сказала:

– Ви собі, як хочете, можете навіть пальми садити, а мені виділіть мою частку, і я посаджу те, що вважаю за потрібне.

Не хотілося людям сперечатися зі сварливою жінкою, тож відгородили їй грядку в кінці ділянки. Майже одночасно поряд із червоними і жовтими тюльпанами з’явилися зелені пагінці цибулі та часнику, але одного дня вони раптом набули яскраво-рожевого кольору. Тітка Ліда відразу зрозуміла, хто не пошкодував часу і фарби для її «натюрморту». Ходила сердита, як сич, вигадуючи спосіб помсти­тися хуліганові, але так і не придумала нічого путнього.

«Нічого, нічого, ти в мене дочекаєшся… Ти своє ще отри­маєш», – косила на Артема, коли він потрапляв їй на очі. Той лише усміхався до сусідки лагідно, а одного разу навіть поцікавився:

– Це де ви придбали такий сорт цибульки? Мабуть, неймовірно дорогий? Із закордону привезли?

Тітці Ліді аж мову відібрало від такого нахабства. Вона лише зміряла Артема нищівним поглядом, сподіваючись присадити його. Але тому як з гусака вода: побажав їй здоров’я та приємного дня і пішов у своїх справах.

Отож, коли Єва запитала родичку про хлопця, який так їй люб’язно допоміг, та аж почервоніла від гніву, бо відразу з опису зрозуміла, про кого йдеться.

– Авжеж, знайшла кого «люб’язним» назвати! Хам, яких світ не бачив! Та ще й бабій добрячий! Мабуть, у районі немає жодної спідниці, яку б він обминув.

І, дивлячись на здивовану Єву, попередила:

– Ти дивися мені, дівко, не спіймайся на оті Артемові загравання, бо з однієї халепи втрапиш до іншої.

Єва знітилася і поквапилася перемкнути увагу розгніваної тітки на інше. У найближчому майбутньому Єва взагалі не планувала нових стосунків з будь-ким із чоловіків, бо Євген усе зробив, аби їй цього не праглося. Однак… Щось надзвичайно близьке відчула в тому хлопцеві, своє, рідне.

За тиждень тітка Ліда сказала:

– На мою пенсію і твої дитячі ми не проживемо. Я зі своїм ревматизмом лазити східцями вже не зможу, тож приймай естафету.

Тітка Ліда прибирала під’їзди у своєму та сусідському будинку, бо невеличкої пенсії ледве вистачало на комунальні витрати і ліки. Її чоловік помер давно, дітей із ним не мали, тож чекати допомоги було нізвідки. А тут іще племінниця з двома дітками на голову звалилася. Ліда вже й каялася, що погодилася, але ж і відмовити не могла: як-не-як рідна кров… Звісно, для молодої жінки мити брудні під’їзди – справа не вельми престижна, але іншого виходу не бачила. Діток у дитячий садок одразу не візьмуть, особливо меншого, а тут робота під боком. Поки Єва прибиратиме, Ліда пригляне за малими.

Молода жінка ж планувала шукати роботу за фахом у якомусь місцевому закладі.

– Ні, так не піде, – не погодилася тітка. – Там потрібно працювати повну зміну, а в мене вже сили не ті, щоб двом халамидникам дати раду. Ото влаштуєш хоча б старшого у дитячий садочок, тоді побачимо.

Єва прокидалася до світанку, аби якнайшвидше впоратися зі своїми обов’язками. Ніби й розуміла, що кожна праця заслуговує на повагу, та все ж таки не хотіла, щоб її бачили зі шваброю в руках.

Проте одного ранку таки потрапила на очі одному з мешканців будинку! Та ще й ним виявився Артем, який уранці повертався з поїздки.

– О, впізнаю почерк тітки Ліди, – з іро­нією і водночас зі співчуттям промовив. – Від усього треба отримувати вигоду, зокрема і від власної племінниці.

На той час уже більшість мешканців будинку знала, ким Єва доводиться сварливій тітоньці. Ба більше, жінка не приховувала і причини приїзду племінниці з двома дітками.

– Справжнісінький тиран і скупердяй, – розповідала з обуренням про Євгена. – Приїхала Євуся з однією валізкою, у якій – декілька дитячих речей і пакетик із печивом. Не знаю, як тепер житимемо вчотирьох на мою маленьку пенсію.

Розрахунок кмітливої жінки виявився правильним: незабаром у передпокої її невеликої квартири стояли пакети з одягом не лише для малюків, а й для самої Єви. Жалісливі жіночки принесли й пакунки з різними крупами, хтось поділився консервацією, городиною, для малюків зібрали велику коробку іграшок. Єві було незручно.

– Ніби злидарям, – невесело дивилася на ті подарунки.

– А хіба ні? – не церемонилася з племінницею практична тітка Ліда. – Може, маєш власний будинок? Чи дороге авто? Чи в гаманці купу грошей? Немає чого комизитися – дякуй людям за добро, бо, поки заробиш на власне, багато часу спливе, а дітей годувати потрібно вже сьогодні.

Хоча й принизливими для Єви були тітчині слова, вона не дуже сердилася на Ліду, бо мала тут спокій і волю, які втратила, вийшовши заміж за Євгена. Коли тікала від нього, залишила записку, в якій зізналася у своїй нелюбові. Попередила, що нізащо не повернеться до нього. Боялася лише одного, аби, бажаючи їй віді­мститись, не надумав відібрати в неї діток. У цьому разі мала намір боронитися всіма засобами, навіть оприлюднивши таємниці їхнього інтимного життя, коли Євген виявляв до неї свої садистські нахили.

Чоловік таки приїхав, бо здогадався, куди вона вирушила. Спочатку спробував умовити Єву, потім, побачивши, що це не діє, почав погрожувати їй. Однак і тут натрапив на неочікувану стійкість.

– Сподіваєшся на чималі аліменти? – сичав до Єви. – Не отримаєш! Матимеш мізер з моєї офіційної зарплатні!

Єва неочікувано для нього запропонувала:

– Я не подаватиму на аліменти, лише дай нам спокій.

Євген поглянув на неї, не вірячи в почуте. Він був дуже жадібним. Дуже. Трусився над кожною гривнею. Змушував Єву прати дитячі штанці, аби заощадити на підгузках. Вирахував, що це однаково дешевше, незважаючи на витрати на пральний порошок.

– Ви виросли без підгузків, і ваші діти обійдуться без них, до того ж вони ще й шкідливі для здоров’я, – і собі підспівувала свекруха.

Єва зраділа, коли отримала згоду чоловіка. Водночас іще раз упевнилася в його байдужості до власних дітей, яким Євген рідко коли відводив увагу. Завжди посилався то на зайнятість, то на втому.

– Ось коли підростуть, почнуть щось розуміти, тоді й почну їх виховувати, а зараз не бачу сенсу витрачати на них час, якого й так у мене обмаль, – казав байдуже.

Єву ображала поведінка Євгена, але сперечатися з ним – собі клопіт.

Отож отримала молода жінка бажану незалежність, а з нею й абсолютну відсутність підтримки від колишнього чоловіка. Тітка Ліда назвала племінницю дурепою.

– Про себе не думаєш, то хоч би про дітей подбала. Хіба не знаєш, у що тепер обходяться ті дитячі садочки, школи? А навчання в інститутах?

Єва зітхнула:

– Навіщо загадувати так далеко? Зараз у світі таке коїться…

Наближався 2022 рік, і біда вже чатувала на людей. Звісно, прийшла вона ще вісім років тому, але гігантських розмірів набула в лютому 2022-го, повністю виправдавши його назву.

Єва не любила осені. Особливо отої, пізньої, коли все навколо стає брудно-сірим і пронизливий вітер намагається сипонути тобі в очі якщо не застояною пилюкою, то холодним дощем. Сонце в такі дні з’являється на небі лише тоді, коли йому вже зовсім набридне вилежуватися за хмарами. Погляне неохоче на заклопотаних, завжди чимось невдоволених людей і знову сховається. Що ж, воно має право на відпочинок, бо впродовж весни і літа витратило своєї енергії понад міру. Тієї осені Єва вперше не помічала відсутності сонця. Їй було тепло, а на душі – світло і радісно. Намагалася себе вгамувати: «Не думай про Артема! Він такий, як і всі інші чоловіки. Євген спочатку також був милим та добрим, а потім…». Від згадок про минуле Єва здригається. Ні, ні, з неї досить сімейного життя! Принаймні найближчими роками.

– Не набридло тобі з ганчіркою східцями повзати? – Артем знову застав Єву за малоприємною роботою. Молода жінка сердито поглянула на нього.

– Можеш запропонувати щось інше?

– Знайома за місяць іде в декретну відпустку, звільняється місце помічника кухаря в дитячому садку, де вона працює. Хочеш, я запитаю?

Єва дивиться на Артема з недовірою і надією водночас. Хіба воно йому потрібне, оті клопоти з пошуку їй роботи? А в душі щось затепліло, засвітилося несміливим вогником. Вдячність і ще щось… Поспішала додому, немов на крилах. Не змогла не поділитися новиною з тіткою. Та відразу ж почала застерігати:

– Думаєш, що Артем від доброго серця так старається допомогти? Так я і повірила! Мало йому незаміжніх дівчат! Євко, не будь такою довірливою, бо не встигнеш отями­тися, як Артем затягне тебе у своє ліжко. Чи сподіваєшся на те, що він одружиться з тобою? З оцим твоїм причепом?

Тітка Ліда кивнула на малят, які на килимку старанно зводили якусь споруду з пластикових деталей. Жінка ще довго читала Єві лекцію про те, як не потрапити в сільця підступних чоловіків, особливо таких, як оцей Артем, якому в голові – лише гульки.

– Не одна дівчина поплатилася за те, що довірилася Артемові. Він ще той гультяй! – твердо стояла на своєму.

Чи мала тітка докази такої «аморальщини» Артема, чи керувалася лише чутками і бажанням помститися за всі оті кепкування з неї, але Ліда всіляко відговорювала племінницю від будь-якого спілкування з цим юнаком. А Єву, ніби магнітом, притягувало до нього. Вкотре переконувала себе, що це лише бажання бути дружелюбною, вдячність за те, що він не проходить байдуже повз, коли вона повертається з магазину з важкими пакетами, що інколи копає м’яча з її старшим сином, допомагає меншого донести на четвертий поверх, де розташована квартира родички (сам живе на третьому), але серце не обманеш – воно прагнуло кохання…

Єва намагалася якнайглибше сховати почуття, яке проростало в ній ніжним цвітом. Бо й справді, хіба до пари вона цьому юнакові, нехай і такому «непутньому», як каже тітка Ліда? Вона ж хоча й не набагато, а таки старша за нього… Але річ не в цій незначній різниці у віці: чимало людей ставало щасливим подружжям, незважаючи на те, що їх розділяли цілі десятиріччя! Її діти – ось перешкода між ними. Артем надто юний для такої важкої ноші. У такому віці ще хочеться розваг, а не батьківських обов’язків.

Єва боролася зі своїми почуттями, як могла. Одного разу навіть заборонила Ромчикові побігти Артемові назустріч, коли той з’явився на дитячому майданчику.

– В Артема справи – не заважай йому, – сердито зупинила сина.

– Це ж які в мене справи? – запитав юнак, який почув окрик Єви.

І одразу ж звернувся до хлопчика:

– Скажи своїй матусі, щоб вона не вигадувала зайвого. Я завжди радий побавитися з тобою.

Останню фразу Артем промовив, дивлячись уважно на Єву, ніби вимагаючи пояснення такого дивного протесту, адже раніше вона прихильно ставилася до їхніх спільних розваг.

– Про нас і так уже повзуть негарні чутки, але навіть не в них причина – діти звикають до тебе, починають сумувати, коли довго тебе не бачать. Навіщо їх травмувати?

Єва не розповіла...

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.