ЗНАЙОМСТВО З АМУРОМ

Я теж ніяково усміхнулася перехожим.

– Амур! – скрикнула і сіла, розчарована, на лавку.

Проте собака підвівся і сів, наче чекав команди. Він не зводив з мене розумних карих очей і ніби запитував: що далі? Я збентежено скомандувала:

– Поруч! До мене!

Собака неохоче причалапав і стояв біля моїх ніг, поглядаючи на мене якось відсторонено й недовірливо. Я не розгубилася, витягла із сумки решту бутербродів і кинула йому:

– Їж, Амуре! Нумо!

Хоча усвідомлювала, що для такого собаки потрібна значно більша порція, та й не хліба з ковбасою, а якісного корму, але чотирилапий байдуже глянув на їжу і поплентався знову за лавку. Наче його більше нічого не цікавило, окрім як лежачи апатично споглядати світ навколо…

Того вечора я була неабияк стурбованою. Орестик бавився в дитячій конструктором Lego, Максим засів за ноутбук, заздалегідь попередивши, що в нього багато роботи. А я готувала вечерю і згадувала своє знайомство з Амуром: «Чому він опинився на вулиці? Хто вигнав таку розумну і віддану тваринку?».

– Мамо! Я хочу їсти! – вихопив з роздумів син, крикнувши з дитячої.

– Я теж зголоднів, – підхопив штурм кухні Максим, неквапливо і грайливо наближаючись до мене. – Що наша матуся сьогодні нам пропонує?

Чоловік обійняв мене за плечі й поцілував у шию.

– Слухай, зараз не до цього, – буркнула у відповідь і покликала: – Оресте, ходи вечеряти.

Максим узяв мовчки свою тарілку з їжею і повернувся до ноутбука. Сьогодні мені було байдуже до його демонстрацій, бо я надто втомилася на роботі. Колись, до шлюбу, я мала час почитати щось для душі. Практикувала англійську і з насолодою зачитувалася Байроном та Шекспіром. А згодом, уже в декреті, читала в оригіналі Зеді Сміт і Кадзуо Ішігуро.

Нині я не могла прочитати навіть сторінку. У мене наче було двоє дітей. І коли я скаржилася в телефонних розмовах свекрусі, яка понад сім років жила в Італії, бо втретє вийшла заміж і втек­ла за кордон, то Елеонора Гамлетівна зазвичай повторювала одне й те саме:

– Бачили очі, що купували. Наталочко, ти ж сама вмовила познайомити тебе з Масиком. Він – інженер і не годиться для побутових справ.

– То побут мушу тягнути самотужки? – не поступалась я.

– Така наша жіноча доля, дорогенька. Хіба твоя мати про це не попереджала? – на тому дебати за рівність і здорове партнерство закінчувалися.

Звісно, я не зловтішалася, але раділа, що такої дбайливої свекрухи немає поруч. Та й вона завжди привозила мені подарунки – парфуми й косметику, а Орестові – якісний дитячий одяг, тож я була їй вдячна. Своєму Масикові вона теж привозила одяг і давала щоразу гроші, які він витрачав на свій розсуд.

Я зітхала і з сумом згадувала той період, коли студенткою приходила до Елеонори на додаткові заняття як до найдосвідченішого викладача нашого університету. Тоді я й зустрілася вперше з Максимом у їхньому з маман під’їзді. Того вечора я заклопотано бубоніла собі під ніс якусь скоромовку англійською, щоб покращувати вимову, а Максим курив на загальному балконі з якоюсь блондинкою. Він безцеремонно вивчав її вигини тіла хтивим дотиком руки, а дівчина хихотіла, як навіжена.

– Перепрошую, а де тут квартира 50? – запитала я машинально англійською і знітилася, вийшовши на балкон.

– Максе, що їй треба? – фиркнула блондинка, поправляючи бретельки відвертої сукні, з якої безсоромно визирали дівочі груди.

– Ларо, все потім, – відповів високий блакитноокий брюнет, розстібнув кілька ґудзиків сорочки, закатав рукави так, щоб краще було видно його біцепси, і повів мене до квартири.

Я спітніла від напруження і несамовито нервувалася, коли красень відчинив двері й крикнув англійською:

– Елю, тут до тебе якась симпатична шатенка.

Я ще більше знітилася, бо не очікувала, що в мого викладача англійської такий вродливий син, та ще й називає матір на ім’я. Елеонора була зовсім не проти такої фамільярності. І я справді після заняття попрохала її познайомити як слід із сином. Так почалися наші з Максимом зустрічі. Згодом я незчулася, як швидко Елеонора спровадила його з речами до нас із мамою, а сама вийшла заміж за вдівця – ректора університету, переїхала до нього і здала свою квартиру в оренду.   

І ось нині я втомлена й роздратована тим, що мушу купувати після роботи продукти, готувати вечерю, прасувати Максимові сорочки, виносити сміття, мити ванну, бо Орест любить перед сном покупатися і побавитися з улюб­леними іграшками… Але думала лише про Амура. Зрештою винесла сміття і встигла купити корм для собаки. Коли Максим побачив у коридорі пакет з кормом, то зневажливо пожартував:

– Це на сніданок? Щоб не надто паритися?

Зрештою допоміг мені зняти куртку і раптом запротестував:

– Ми вже говорили про це. Ніяких собак вдома, я не люблю шерсті. І це саме тобі доведеться прибирати за собакою і вигулювати його.

Я лише з докором подивилася на чоловіка й мовчки пішла в кімнату до Ореста. За кілька днів у сина був день народження, і ми заздалегідь домовилися, що купуємо йому ще один набір Lego.

Наступного дня я прийшла до улюбленої лавки, Амур лежав на своєму місці. Я витягла миску, насипала в неї корму й поставила її біля собаки. Той кілька хвилин достойно поводився, але зрештою встав і поїв. Я не стримувала радості і вже частувала Амура щодня… Поки якогось дня він раптом не зник. На той момент я так звикла до цього пса, що готувалася до розмови з Максимом, аби забрати Амура додому. Орестик давно хотів собаку – у мене свого часу було два пси. Тож я неабияк стурбувалася, коли Амур зник.

І ось одного дня, коли обідня перерва вже добігала кінця і я збиралася йти в офіс, раптом побачила їх. Алейкою йшов чоловік років тридцяти, а поруч із ним – Амур. Собака радісно підбіг до мене, тицьнувся в коліна і заскавучав, я помітила в його очах сльози.

– То ось хто годував мого Амура, поки я був у лікарні, – звернувся до мене приязно хазяїн собаки, поглядаючи на миску з кормом. – Я потрапив у лікарню, просто з роботи забрали. І попросив товариша провідувати й вигулювати Амура, але він вирвався і потім ніхто його не бачив – ні друг не міг знайти, ні сусіди.

– Рада, що була корисною Амуру. Він надто відданий вам, – промовила я, а в самої теж застигли в очах сльози.

Відтоді ми потоваришували з Леонідом, за нагоди він запрошував мене випити кави в обідню перерву, а я не відмовлялася. Якось в одній із кав’ярень я побачила Максима з блондинкою. То була Лара, та сама Лара з балкона, вона так само відверто була одягнена і курила цигарку за цигаркою. І я раптом зрозуміла: і чому Максим не присвячує часу нашому синові, і чому чатиться допізна з кимось, і чому зникає часто й надовго у вихідні…

Я зібрала речі чоловіка без скандалу і на вмовляння Елеонори телефоном відповіла їй надто виразно:

– Така наша жіноча доля, дорогенька.

Незабаром я познайомила сина з Амуром і Леонідом. Згодом ми переїхали в його трикімнатну квартиру в центрі міс­та. Леонід працює каскадером, а Орест у такому захопленні від його роботи, що за нагоди той бере його із собою. Я покинула роботу в бюро і взяла кілька учнів на репетиторство, щоб більше мати часу для своїх чоловіків. А у вихідні ми часто заїжджаємо до моєї мами. Бо до весни вона переїхала з дачі в нашу квартиру. І тепер дає концерти сусідам, які дуже сумували за нашою Кирилівною.