ЗНАЙОМСТВО З АМУРОМ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Щодня моя дорога на роботу пролягала через парк. Сюди ж приходила під час обідньої перерви. Сідала на вже улюблену лавку, милувалася яскравими квітниками, раділа малечі, яка гуляла з матусями. Думала про нагальне, про поведінку начальниці, що вже надто набридла.

Світлана була мудрою керівницею, проте з надзвичайно жорстким характером. Свого часу їй не пощастило у стосунках, і тепер вона надолужувала згаяне – весь свій потенціал вкладала в роботу і так само змушувала діяти працівників.

Ще думалося про своє. Особисте. На противагу Світлані, мені пощастило більше. Я сім років заміжня і маю п’ятирічного сина. Все наче як у всіх: спочатку – знайомство, далі – побачення. Незабаром Максим освідчився і запропонував одружитися. Тоді я була несамовито щасливою і вважала, що мій життєвий сценарій розгортається вдало. Ми взяли правильний курс, і наш сімейний кораблик безпечно пливтиме життєвим океаном.

З житлом нам також пощастило: моя мама залишила нам двокімнатну квартиру в одному з масивів столиці й переїхала на дачу. Вона в нас була добротною – свого часу про це потурбувався тато. Який рік поспіль його вже не було з нами, онкологія мало кого щадить… Тож я тривожилася за маму, чи зможе вона жити сама, втішаючись лише спогадами. Проте мама й гадки не мала, що таке сум: нашу Ірину Кирилівну обожнювало все дачне царство. Мама в минулому була солісткою народного ансамблю. Тож на всі сімейні свята її й донині кличуть, бо мамин репертуар обожнюють від малого до старого.

Щойно мама переїхала на дачу, ми зробили ремонт в її кімнаті, і в нашого сина Орестика вже був свій простір. На честь такої події ми влаштували свято й покликали його друзів із двору.

Цього разу я, як зазвичай, сиділа на лавці й думала про всіляке-різне. І про те, чому Максим ніяк не знайде час для Орестика. Щоразу, коли я просила чоловіка прогулятися із сином, чоловік знаходив якусь термінову справу. Спочатку я не зважала на це, але днями терпець мені урвався і я вибухнула:

– Це твій син! Він надто швидко росте, тож не дивуйся, коли незабаром Орест не захоче проводити час із тобою.

Чоловік на те лише знизав плечима й усамітнився за ноутбуком.

Нині мені виступили на очах сльози, бо я справді була в розпачі. Отак сидячи на лавці і спостерігаючи за дітками, не помітила вівчарки, що лежала за лавкою. А коли підвелася, щоб уже йти до офісу нашого бюро перекладу, де я четвертий рік поспіль працювала перекладачем англійської, то мало не зойкнула від переляку. Але собака ніяк не відреагував на мене і з якимось несамовитим сумом дивився кудись убік. Я похапцем забрала з лавки сумку й пішла.

Наступного дня знову прийшла на улюблену лавку видихнути робочий ритм. Підходячи, ще заздалегідь помітила ту саму вівчарку.

«Дивно, у такого розкішного собаки мусить бути хазяїн», – майнула думка. Пес справді мав охайний вигляд, проте був надто байдужий до того, що відбувалося довкола. Я ризикнула і віддала йому частину бутербродів. Але чотирилапий ніяк не відреагував. Навіть два горобці, які прилетіли поласувати моїм обідом, не породили в собаки ніякої реакції.

«Може, у нього щось болить? Але хіба він скаже…» – міркувала я. Проте спробувала вгадати його кличку:

– Гей, Мухтаре! Тарзане! Джеку! – зухвало звернулася до собаки.

Той перевів байдужий погляд з горобців на мене і знову на горобців. Певне, йому таки шкода було, що відмовився від мого обіду. А я не здавалася і вгадувала його кличку:

– Барон! Гром! Зевс! – волала.

Цієї миті повз мене проходила дівчинка років шести з дідусем. Мала поцікавилася в дідуся:

– Тітка забула, як звати її собаку?

– То, вочевидь, собака не слухається хазяйку, і тітонька свариться на нього, – усміхнувся на те дідусь.

Я теж ніяково усміхнулася перехожим.

– Амур! – скрикнула і сіла, розчарована, на лавку.

Проте собака підвівся і сів, наче чекав команди. Він не зводив з мене розумних карих очей і ніби запитував: що далі? Я збентежено скомандувала:

– Поруч! До мене!

Собака неохоче причалапав і стояв біля моїх ніг, поглядаючи на мене якось відсторонено й недовірливо. Я не розгубилася, витягла із сумки решту бутербродів і кинула йому:

– Їж, Амуре! Нумо!

Хоча усвідомлювала, що для такого собаки потрібна значно більша порція, та й не хліба з ковбасою, а якісного корму, але чотирилапий байдуже глянув на їжу і поплентався знову за лавку. Наче його більше нічого не цікавило, окрім як лежачи апатично споглядати світ навколо…

Того вечора я була неабияк стурбованою. Орестик бавився в дитячій конструктором Lego, Максим засів за ноутбук, заздалегідь попередивши, що в нього багато роботи. А я готувала вечерю і згадувала своє знайомство з Амуром: «Чому він опинився на вулиці? Хто вигнав таку розумну і віддану тваринку?».

– Мамо! Я хочу їсти! – вихопив з роздумів син, крикнувши з дитячої.

– Я теж зголоднів, – підхопив штурм кухні Максим, неквапливо і грайливо наближаючись до мене. – Що наша матуся сьогодні нам пропонує?

Чоловік обійняв мене за плечі й поцілував у шию.

– Слухай, зараз не до цього, – буркнула у відповідь і покликала: – Оресте, ходи вечеряти.

Максим узяв мовчки свою тарілку з їжею і повернувся до ноутбука. Сьогодні мені було байдуже до його демонстрацій, бо я надто втомилася на роботі. Колись, до шлюбу, я мала час почитати щось для душі. Практикувала англійську і з насолодою зачитувалася Байроном та Шекспіром. А згодом, уже в декреті, читала в оригіналі Зеді Сміт і Кадзуо Ішігуро.

Нині я не могла прочитати навіть сторінку. У мене наче було двоє дітей. І коли я скаржилася в телефонних розмовах свекрусі, яка понад сім років жила в Італії, бо втретє вийшла заміж і втек­ла за кордон, то Елеонора Гамлетівна зазвичай повторювала одне й те саме:

– Бачили очі, що купували. Наталочко, ти ж сама вмовила познайомити тебе з Масиком. Він – інженер і не годиться для побутових справ.

– То побут мушу тягнути самотужки? – не поступалась я.

– Така наша жіноч...

Дякуємо за вашу передплату онлайн!