«СЕСТРИ»

Після підписаних у монастирі документів та обіцянки привести дівчину не пізніше від зазначеного часу, вони обидві прямували до Надіїної квартири. За п’ять хвилин на плиті кипіла кава, Надя збирала на стіл всі ласощі, які були вдома і які сама б ніколи не наважилась «знищити» за раз через їхню високу калорійність. Але сьогодні в Надії гостя, тому можна.

− У тебе так затишно і смачно, не те що в сірих келіях. Дякую, що запросила! − вмостившись зручніше, допивала третю каву Світлана.

− Може, настав час розповісти мені все ж, як ти потрапила до монастиря? Невже наважилась на такий відповідальний крок?..

− О ні! Я не з надто грішних, але й до монашок мені далеко, − усміхнулась, а в очах промайнула нотка того самого страху, який помітила Надя, коли вони вперше зустрілися. − Я розповім, тільки не впевнена, що тобі моя правда сподобається. Народилась, як ти вже знаєш, я в Мінську. Там жила і навчалась на лікаря. Але, отримавши диплом, наткнулась на безвихідь...

***

... − Вже сестра твоя вирушила у світи. Ще й ти візьми і покинь мене! − волала мати на ціле помешкання. − Після смерті батька я тягнула вас на своїх плечах. Я на довгі роки забула, що я жінка. Заміж не вийшла. Всю себе вам віддавала. А тепер ви просто так берете і їдете світ за очі, залишаючи стару матір саму?

− Мамусю, ну яка ж ти стара? − пригорнулась до неньки Світлана. Тобі ж лише сорок сім. Ти ще й зараз можеш заміж виходити і навіть народжувати! Он Степан Петрович десять років наш поріг оббиває, а ти все ніяк. Ми виросли, тож подумай про себе. Не борони нам з Олею жити так, як ми хочемо, не переймайся нами, а візьми і просто стань щасливою!

− З вами я швидше помру, ніж стану... − мати затялась на половині слова. − Ти добре подумала?

− Подумала. Не хвилюйся, мамульчику,
я ж не в невідомість їду. Там Оля мене зустріне, все буде добре.

− Ну дивись, роби як знаєш. Ти – дівчинка доросла, з дипломом. Могла б улаштуватися в лікарню.

− Могла б, якби не корупція. Сама знаєш, скільки просять за робоче місце. А звідки ми маємо взяти такі гроші? Та навіть якщо й дати, то коли я їх відпрацюю? Не хвилюйся, мамо...

Жінка відвернулась від обіймів доньки. Вдала, що сердита, хоча насправді дуже хвилювалася за неї. Можливо, материнське серце підказувало їй, що не буде все так гладко, як собі нафантазувала Світлана. Чужа земля, чужі люди... Звісно, старша дочка також там, але вона з дитинства була пробивною, впертою, навіть трохи нахабною. А ця м’якосерда і нерішуча. Навіть дивно, що вона змогла стати хірургом, а тепер ще й наважилась вирушити в незвідану дорогу.

Коли автобус під’їжджав до Мілана, дів­чина якраз прокинулась. Досвітнє сонце приємно лоскотало повіки. Примруженими очима вона роздивлялась довкола. Яка краса! Яка чистота! А ці висотки із садами на дахах! Невже там насправді живуть люди? Автобус зупинився, і пасажири ринули покидати свої теплі місця. Світлана також піднялася та влилась у потік людей. Ще із салону вона помітила Олю, яка ходила туди-сюди вздовж автобуса, заглядаючи у вікна.

− Світланко, я тут! Світланко! − побачивши, стукнула в шибку.

− Олько! Олю! − забилося у хвилюванні серце.

Біля автобуса обійнялися. Не бачились аж три роки. Довго стояли, не випускаючи з обіймів.

− Ну що, до машини? Де твої речі?

− До якої машини? Ти викликала таксі? − шукаючи в багажнику свою валізу, запитала Світлана.

− Яке таксі, дурненька? − розреготалась Ольга, вказавши рукою на спортивну червону автівку. − Такі принцеси, як ми, мають їздити у «феррарі».

−... У «феррарі»?

− Рікі, візьми валізу! − крикнула Ольга незнайомцеві із червоної автівки.

− Це хто такий? − Світлана відсахнулась, коли хлопець спробував вирвати валізу з її рук.

− Ти чого наче дика? Це мій наречений, сміливіше. Ну ж бо...

За декілька хвилин вони летіли рівненькою дорогою, що вела до околиці Мілана. Здавалося, машина не торкалась землі. У вухах гучно гудів двигун. Довге волосся Світлани розвівалося на вітрі. Легка прохолода обдала шкіру, яка враз покрилась сиротами. Дівчина обійняла себе руками. Трохи тремтіла й не розуміла, від чого більше – від емоцій чи від холоду.

− Зараз приїдемо і зігрієшся, − підбадьорила сестра. − Ти ще не знаєш, що таке міланська спека. Ще місяць – і ти проситимеш прохолоди. А не буде. Будуть тільки спека і сморід асфальту...

− Коли я поруч, розмовляй італійською! − різко крикнув Рікі.

− Гаразд! Гаразд, любий. Пробач!

Світлана зрозуміла лише одне слово, але тон хлопця змусив її приліпитися до сидіння. До кінця поїздки дівчата не перекинулись жодним словом. З поведінки Ольги було видно, що вона хоча й вдає круту, але насправді боїться свого хлопця. А Рікі... Він усю дорогу не зводив зі Світлани очей, чорних, в’їдливих очей, які свердлили дів­чину наскрізь, щойно її погляд зустрічався з його у дзеркалі заднього огляду.

Після сніданку Світлані показали її кімнату. Вона впала на ліжко з м’якою ковд­рою й одразу ж задрімала. Але крик Рікі змусив дівчину миттєво прокинутись. Він щось довго кричав, потім грюкав якимись предметами... Згодом з тріском зачинилися двері... Далі були тиша і голосні схлипування Ольги, після яких вона час від часу повторювала слово «скуза»*. Світлана вийшла до сестри, але та миттєво витерла сльози і попросила її не виходити зі своєї кімнати, хоч що б там відбувалося.

Весь день «гостя» так і просиділа сама. Благо, туалет був у спальні і балкон з великою кількістю квітів тішив око. Світлана не знала, Ольга вдома чи кудись вийшла. До дівчини ніхто не заходив до вечора, а коли стемніло, в кімнату увійшов Рікі. Покручуючи в’язанку ключів на мізинці, мов крутелик із 90-х, він неквапливо переступив поріг. Ольга увійшла услід за ним. Її погляд був сполоханий, сухі вуста тремтіли...

− Рікі хоче щось сказати. Я тут ні до чого, присягаюся.

− В моєму помешканні тільки італійською! − обрубав. − Говоритиму я. Ти перекладай.

− Ти зараз вдягнешся, приведеш обличчя в належний вигляд і – до роботи! − повторила слова хлопця Оля.

− Так швидко знайшлася робота? А куди йти? Що робити? − дивувалась Світлана й не розуміла, чому Ольга відвертає від неї очі.

− Страда! Ра-бо-та-стра-да! − випалив Рікі зрозумілою їй мовою.

Ольга лиш мовчки кивнула і відвернулась від сестри.

− Ні! Це неможливо! Я не піду! Олько, скажи, що мені причу­лося... − благала сестра.

− Це так! Всі так починали, і ти не помреш. Спочатку важко, потім звикнеш.

− Олько, Олько! − кричала Світлана вслід сестрі, яка, не повернувши голови, вийшла з кімнати, залишивши її з хлопцем наодинці.

Рікі повалив Світлану на ліжко. Наче й худий, а побороти вона його не могла. Дівчина довго чинила опір. Хлопець тримав Світлану за руки, важко дихаючи їй в обличчя смородом гнилої їжі. Дівчину ледь не вирвало від гидотника. А він дедалі більше навалювався і перемагав. Здавалося, ще секунда – і Рікі зробить із нею непоправне. Світлана й сама не знала, звідки в неї взя­лася сила: довгими гострими нігтями дівчина впилася йому в обличчя і не відпускала щоки, поки не отримала важким кулаком в обличчя, від чого раптово зомліла.

Отямилась Світлана у вологому темному приміщенні. Десь далеко тьмяно миготіла свічка, освічуючи тільки один кут кімнатки. Від удару боліло все обличчя, але найбільше – перенісся. Дівчина хотіла рукою дотягнутися до носа, який здавався їй величезним від набряку, але її рука була прикована до залізної труби важким ланцюгом. Світлана шарпнула іншу – теж ланцюг.

− Олько! Олько-о-о-о-о! − спробувала покликати сестру, але на її захриплий голос із темного кутка вийшов Рікі. Зупинився. Став перед дівчиною, широко розставивши ноги! Декілька хвилин хлопець стояв нерухомо, потім віддалився, і Світлана почула, як голосно задзвеніло залізо. Несподівано тіло пронизав тупий біль – раз... ще раз... ще... ще, а потім темінь. Рікі зняв ланцюг з руки, жбурнув його на цемент і вийшов.

Світлана чула, як її тілом стікала холодна вода, як болів кожен сантиметр шкіри, а м’ясо, здавалося, відокремилося від кісток.

– Гм-м-м-м, − дівчина повернула голову, стогнучи від болю і... Над нею стояв незнайомий їй чолов’яга зі спущеними штанами, інший сидів на землі біля її голови, теж роздягнений. Світлана через силу підвела голову і мало знову не зомліла від усвідомлення того, що вона також була роздягнена.

− Олґо! Олґо-о-о! − покликав «господиню» один із чоловіків. – Ходи, вона прийшла до тями.

Ольга увійшла миттєво, значить, була неподалік. Чому ж не перешкодила? Чому не зупинила?

− Ти згодна на наші умови? − запитала у Світлани сестра.

В очах дівчини заніміло запитання: «Як ти могла?», але, зібравши всі сили в кулак, вона викрикнула:

− Ніколи!

На крик дівчини чоловіки голосно розреготались, а Ольга нахабно усміхнулась, мовляв, «ну-ну, побачимо, чия візьме». Згодом усі троє вийшли, залишивши Світлану саму. Цілу добу до неї ніхто не приходив. Дівчина плакала, згадуючи перестороги матері, молилась у відчаї та проклинала себе і цих виродків. Здавалося, збожеволіє від болю й образи без їжі та води. Але ввечері знову відчинилися двері... Знову були важкі удари ланцюгами, незнайомці, які користувались її тілом, і з кожним їхнім дотиком, з кожним поштовхом у дівчини з грудей виривалась душа, а боротися більше не було сил.

Жах тривав близько місяця з короткими одноденними перервами. Одного дня Світлана таки не витримала і здалася. На запитання Рікі, чи згодна почати працювати на дорозі, все ж відповіла: «Сі»...

***

− І що було далі? − витираючи сльози, Надя підійшла до Світлани, щоб її обійняти.

− А далі спрацював мій план: коли мене вивезли на дорогу, я кинулась під автівку поліції. Чому мені тільки раніше таке на думку не спало? Далі були лікарня, поліція, психолог... Гм... і лікар Антоніо! Він мене й витягнув із найбільшого відчаю. Якось так... Ну а далі ти знаєш. Привезли мене до монастиря. Сиджу тепер... молюся... за себе і за них... Ольга ж моя сестра! − відчуженим поглядом подивилася кудись у далечінь.

− А з ними що? Ну, ти їх здала? − сподіваючись почути позитивну відповідь, аж підвелася зі свого місця Надя.

− Здала, але мені від того не легше. Справу передали до суду. Незабаром буде перше засідання. Їм загрожує від семи до п’ятнадцяти.

− То як же не легше? Ти вчинила правильно, моя дівчинко. Таких треба карати...

− Я не знаю, як про це розповісти мамі... − розридалася Світлана.

Вони ще довго плакали удвох. Залишалося декілька хвилин до повернення Світлани в монастир, коли Надя, як ошпарена, підірвалась:

− От халепа! Вмивай заплакане обличчя, тобі ж уже час! Чого ми тут нюні розвели? Адже все уже позаду... Все вже добре...

Надя ще довго щось бубоніла собі під ніс. Так і довела Світлану до монастиря.

− Я зайду по тебе завтра. Коли тебе відпустять, напиши смс-повідомлення.

А за декілька тижнів Світлана зникла так само неочікувано, як і з’явилась, написавши Наді тільки коротке смс-повідомлення: «Я в іншому місті. Владнаю справи і повернуся. Дякую за все».

І Світлана повернулась. Майже за три роки, одного літнього недільного ранку вона неочікувано постукала в Надіїні двері. Світлана була така гарна, така елегантна... А на руках вона тримала зовсім крихітне дитя.

− Ми з Антоніо хочемо, щоб ти була хрещеною для нашого первістка!

Флагелантство* – самобичування різками.

Скуза* – вибач.