СЕСТРИ

– А ти не змінилась. Як була лідером, так і залишилась, – до сестри нарешті повернувся дар мови.

І ось ми в затишній кав’ярні, у глухому дворику, де, як на диво, зовсім немає відвідувачів. Для поляків іще не час на посиденьки, а українці, мабуть, не знають про це чарівне місце.

– Олю, яка я рада тебе бачити! Хто б міг подумати, що ми з одного села за такий довгий період зустрінемось аж тут? Де ти зупинилася? – лагідно гладжу Олину тремтливу руку.

– В сина! Він тут восьмий рік. Із дружиною, у них дитинка є, – Олин голос такий же тихий і боязкий.

– А я – в дочки. Мій чоловік залишився вдома, він хоч пенсіонер, а в територіальну оборону таки напро­сився. Каже, що медиків треба завжди і скрізь, – стараюся не надто порушувати болісну тему війни.

– Роман удома. На війну його не візь­муть, бо таких, як він, ніде не треба, – в Олі з очей – сльози.

Я знала, що в них життя не надто гладке, Роман любив напитися, а потім ганяти дружину з дітьми навколо будинку. Приводив додому коханок, Олі ж пояснював, що це його начальниці, які хочуть пересвідчитись, чи добре живуть підлеглі. Дивне виправдання як для дорослого чоловіка. Оля мовчки запарювала їм каву, готувала щось до неї і йшла до дітей.

– Спершу я боялася, що ти мені висмикаєш коси за Романа. І, відверто кажучи, щиро зраділа, коли ти відмовилася бути дружкою. Чомусь думала, що, якщо ти прийдеш, моє весілля буде зіпсоване...

– Олю! Та чи ти втратила здоровий глузд? – мені аж дихання забило.

– Узяти тебе кумою наполягав Роман. Я вже не боялася, що ти його в мене забереш, бо в нас була дитина. Але боялася, що ти у своєму стилі викинеш якогось коника, щоб мене принизити, – Оля ніби мене не чула.

– Ну в тебе й фантазія! – тепер злякалась уже я.

– Коли я дізналася, що тебе за розподілом послали в Білорусь і ти там вступила до інституту, мені аж світ розвиднився.

– Олю, та чи я колись тобі хоч словом обмовилась, чи погрожувала, чи дорікала? – я відверто не розуміла сестри.

– Найбільшою втіхою для мене стало твоє одруження, аж тоді я полегшено зітхнула. Ти собі й уявити не можеш, як мені було важко. Важко слухати кпини за спиною, важко було у присутності Романа згадувати тебе, адже все наше дитинство минуло поруч, важко було згоряти від сорому перед твоїми батьками, а найгірше – страждати від ревнощів, розуміючи, що Роман і досі кохає тебе. Я була впевнена, що ти не приїхала на моє весілля, бо смертельно на мене образилась.

– Оце тебе понесло, – стиха промовила я до задуманої сестри. Очевидно, що ці почуття справді мучили її все життя.

– Коли в тебе народилися діти і ви переїхали до столиці, коли померли твої батьки, я зрозуміла, що ти в село більше ніколи не повернешся, тоді я відчула себе так, ніби вийшла на волю з в’язниці після найбільшого терміну – 15 років. Я не знала, що робити зі своїм спокоєм і щастям, уперше в житті я розправила плечі й забула про гріх молодості. Я ожила. Та недовго, Роман почав гуляти, а потім пиячити. Я відчула на собі слово «зрада» і згадала, як тобі було боляче від моєї та Романової зради. Я отримала те, на що заслужила, – погляд Олі був далеким, погаслим і якимось приреченим.

– А тепер, сестро, послухай мене. Агов! Повернися думками сюди! Бо таке враження, що ти мене не чуєш і не бачиш. Дивись мені уважно в очі й занотовуй кожне слово. Второпала? Отож: я зовсім не кохала Романа! Ні-ко-ли! Розумієш? І мені байдуже, з ким він зустрічався й одружився. На весілля і хрестини я справді не могла приїхати з банальної причини – у мене на ті дні були призначені іспити. Саме я була впевнена, що ти на мене образилась, коли я не уважила тебе на весіллі та хрестинах, тому ти мене ігноруєш, не відповідаєш на мої листи, не заходиш до мене в гості, коли я на канікулах, і не кличеш до себе. Олю, сестричко, наскільки ти була б щасливішою, якби була зі мною відвертою й розповіла про свої даремні побоювання, – мені щиро було шкода сестру.

– Але ж ти... Ти завжди робила перші кроки назустріч, коли щось було не так. Ти першою лізла в бійку, а потім першою просила вибачення... Чому ти мовчала всі ці роки??? Чому не сказала цього раніше? – сестра плакала так, що на нас звернули увагу перші відвідувачі.

– Ну ти й дивна! Я ж жила далеко. Крім того, у мене улюблена робота і найкраща у світі сім’я. Я навіть уявити не могла, що десь хтось страждає через мене, коли я й провини за собою не відчуваю. Олю, сестричко люба, вибач мені мою черствість, мабуть, ти маєш рацію, треба було мені першою зробити крок назустріч. Скільки твого життя згаяно даремно!

…Я теж заплакала.