САНАТОРІЙ

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Лідія ПІДВИСОЦЬКА

03 липня 23:51

645

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Історія з життя

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Між подвигом і злочином інколи виникає така крихка делікатна грань, що відрізнити їх неможливо.

Лідія Підвисоцька

На світанку мешканці навколишніх сіл прокинулися від шаленого гуркоту техніки та тріскоту повалених дерев. Галас потривожених птахів, які хмарою піднялися з гнізд, що падали, у вмить потемніле небо, тільки підсилював незрозумілу какофонію звуків.

– Що за халепа? – пробурмотів і почухав потилицю Антін Шевчук, струшуючи із себе залишки нічного сну. – Ярославо! – погукав голосно. – То вже і до Львова прийшла війна?

– Спи, старий, – озвалася від печі дружина. – Яка ще тобі війна? Не патякай дурниць, бо ще біду накличеш!

– А що воно так грюкає? – суворо нахмурив кошлаті брови Антін і трохи розсердився на оте її «не патякай». Не терпів неповаги до власної особи, любив, щоб його, чоловіче, було зверху, як Бог наказав.

– Техніки нагнали на леваду біля самого лісу, – оповідала Ярослава, помішуючи кописткою густу кулешу. – Казала Маланка, що санаторій будуватимуть.

– Багато знає твоя Маланка, – пирхнув зневажливо, бо його душила гіркота, що такі важливі новини змушений дізнаватися від жінок. У тому вбачав безлад. Більше нічого не запитував Ярославу, хоч кортіло знати подробиці. Але вона за багато років спільного життя добре вивчила норов свого благовірного і, не очікуючи запитань, розказувала далі:

– Гомоніли чоловіки на току, що санаторій зведуть для солдатиків поранених, для синків наших, які рідну землю боронять від москальського супостата, від чортів кремлівських, щоб той кремль їм завалився!

Ярослава щоденно сипала прокльони на голови москальських окупантів у такій кількості, що якби її слова перетворилися на дійсність, то нашим воїнам на фронтах не було б чого робити. А все чоловіче плем’я, молодше за 40 років, жінка називала «синками», хоч своїх синів не мала, народжувала Антінові самих дочок, чим доводила чоловіка до справжнього сказу. Через те, що не мав сина, відчував якусь зневагу односельців до себе, якісь сумніви в його чоловічій моці.

– Хоч би на сміх одного хлопця народила мені, – дорікав постійно. – А то чисто бабське царство в хаті. Куди не кинь оком, скрізь – голови патлаті! А від реготу та торохтіння вже в голові паморочиться!

Проте дочок любив, як свою душу, особливо меншеньку, Улясю, таку подібну до нього, як з ока викапану. Від матері взяла хіба що жіночу стать. А все решта – його, батькове: і горда постава, і високий зріст, і стрункість, навіть під час ходьби по-батьківськи розмахувала тільки однією рукою. Так само, як він, дивилася з-під чорних широких брів на білий світ темно-карими очима, так густо опушеними довгими віями, що в сутінках здавалися чорними, як ніч. Каштанове, з мідним полиском хвилясте волосся теж було його.

Дві старші більше подобали на матір, а ця – батькова!.. Навіть якби захотів відмовитись, то ніхто б не повірив тій відмові… Нарікав, дорікав дружині… А тепер у глибині душі радів, що синів не має. Бо пішли б його сини-соколики воювати, а там… хто знає… може, і поклав би котрийсь свою буйну голову за неньку-Україну!.. Не дай, Боже, звісно…

Думка про зведення санаторію для лікування та реабілітації наших геройських захисників сподобалася всім селянам. Будувати санаторій вирішили самотужки, не залучаючи до того районної державної влади.

– То, може, даремно ми стільки техніки нагнали, може, розвертатися та й – назад? – підсміювалось районне керівництво на вимоги селян.

– Не даремно, – заперечували ті, трохи ніяковіючи перед владою. – Повалення в лісі віковічних смерек, викопування котлована під будівлю, забивання паль, підняття конструкцій на висоту (бо за проєктом санаторій мав бути двоповерховий) – то, звісно, справа техніки, а решту зробимо самі.

На тому й зійшлися…

У селах справді було чимало майстровитих умільців: і мулярів, і малярів, і столярів. А вже так поводитись із деревом, як Антін Шевчук, не вмів ніхто на всі три села. То був столяр від Бога. Дерево в його мозолястих руках аж співало… Тому до таких звичайних, буденних робіт, як виготовлення вікон, дверей, довгої веранди, що опоясувала будівлю навколо, зведення колон з фасаду, біля входу, залучили інших, а Антінові доручили делікатну оздобу. І він постарався на славу. Прикрашав і вхідні двері, і вікна, і рами картин гуцульською різьбою.

Дерев’яний ажур, який створили руки Антіна, був таким витонченим, що здавався вирізьбленим не з простого дерева, а з чогось прозорого, ніжного, невагомого, з якогось неземного, досі не баченого матеріалу. Куди отому знаменитому Пінзелю до Антіна? Якби він міг побачити, що простий селянин, без спеціальної освіти Антін Шевчук витворяє з деревом, які справжні мистецькі шедеври народжуються під його вмілими руками, то він тієї ж миті помер би знову від здивування та заздрощів.

Не мав ні снy, ні спочинку і голова громади Назарій Кравчик. Снував між трьома селами, які об’єднувала його громада, і районними організаціями по декілька разів на день. Витискав зі свого пошарпаного джипа всі соки, у його двигуні щось аж скавчало і стогнало, ніби старенька машина жалібно просилася у свого господаря: «Дай мені спокій!».

Але, як відомо з літератури, спокій хіба лиш снився, бо набігався всіма інстанціями, поки попідписував потрібні папери, замовив будівельні матеріали та все потрібне для внутрішнього облаштування санаторію.

Стіни звели не так швидко, як хотілося і як було заплановано за проєктом, бо селяни вимагали спочатку добряче висушити колоди, а тоді вже вкладати їх у стіни. Керівництво невдоволено бурчало, ремствувало, киваючи на терміни будівництва, але його ніхто не слухав. Селяни наполягали на своєму.

– Нехай наші геройські захисники відпочивають і лікуються в сухій «смерековій хаті», про яку ото в українській пісні йдеться, – сказав як відрізав Онисько Серденський, місцевий будівельник, якого вибрали виконробом. – А з мокрого матеріалу не будуватиму! – промовив категорично.

Довелось погодитися. Проте, незважаючи на непослух, сільські трудівники старалися, як могли, і робота просувалася швидко. До року вже з’явилися стіни першого і другого поверхів, височів шатровий дах, який покрили черепицею, утрамбували спортивний майданчик, розчистили просіки в зеленому гайку, що розкинувся неподалік, підібравшись упритул до санаторію, і перетворили їх на паркові алеї. Вздовж них розставили затишні лавочки для відпочинку. А на перехресті алей Антін Шевчук встановив скульптури античних богів, які він власноруч витесав: Зевса, Аполлона, Феміди й Афродіти.

– Цілком збожеволів на старість! – невдоволено бурчала його дружина Ярослава, яка всі пальці сколола над вишивками. – Навіщо ото натикав голих бовванів у лісі? Який сором!

– То античні боги, – терпляче пояснював їй чоловік. – Вони і повинні бути голими. Почитай літературу, позаглядай хоч зрідка в якісь книжки, то знатимеш!

– То вже не можна було якийсь одяг їм вигадати? «Сором» прикрити… – докоряла Ярослава. – Не розумію!

– Не розумієш, бо некультурна і неосвічена. А «сором» я їм прикрив. Чого гороїжишся?

– А груди? – не вгавала Ярослава. – Жінки всі голими цицьками світять. А якби я так, як ті безсоромні богині, ходила перед тобою по хаті, то чи ти таке би вихвалив?

– Богине ти моя! – обіймав її ніжно Антін і палким поцілунком затуляв балакливі уста.

Від чоловікових слів та пестощів Ярослава м’якла, розчулювалася і на деякий час замовкала.

Статуї залишилися…

Опоряджувальні роботи запланували на наступний рік.

Ранньою весною, тільки-но з гір сповзли останні клапті ніздрюватого посірілого снігу, дорогами задзюрчали весело прудкі струмки і дерева одяглися в першу ніжну зелень, у приміщенні санаторію закипіла робота.

Поквапливо обшивали стіни вагонкою, настеляли підлогу в просторих приміщеннях, вікна, двері, підлогу, щоб захистити від вогкості, покривали якісним прозорим лаком. Та так, щоб максимально зберегти текстуру деревини. Антін сам особисто за тим ревно стежив.

Коли вже завезли меблі та все потрібне обладнання, чоловіки звільнили поле діяльності й передали його жінкам. Бо тільки жінка, як правічна берегиня домашнього вогнища, здатна додати приміщенню того останнього штриху, який перетворить його на справжнє пристанище зручності та затишку.

Заґелґотіли у дворах потривожені гуси, з яких вискубували останні пір’їни, щоб ніжним пухом набити подушки та перини, застрекотали швейні машинки, квапливо шиючи білі простирадла, наволочки та підковдри на ті пуховики. У кожній хаті до темної ночі сутулились над своїми витворами мистецтва сільські вишивальниці та в’язальниці, намагаючись якомога краще, пишніше вишивками і серветками прикрасити палати та просторі холи для наших захисників. І постарались вони на славу! Кожна палата, кожне приміщення аж сміялося, тішило око справжнім гуцульським колоритом, неповторністю форм та барв.

Нарешті все було готове. Тепер санаторій з нетерпінням очікував своїх поселенців.

– Встигли, встигли до дощів і морозів, – раділи селяни, потираючи вдоволено натруджені мозолясті руки. – Лежатимуть наші славні солдатики в теплі, красі та затишку.

Аж тут раптом з ясного неба, серед осінньої сонячної днини вдарив грім…

Жахливу новину в село принесла та сама всюдисуща Маланка, яка все знала.

– Люди добрі! – гучно голосила посеред села на майдані, акурат біля церкви, збираючи навколо себе натовп цікавих і розмахуючи руками, немов вітряк.

Люди позбігалися миттєво.

– Чого кричиш? Чого лементуєш? – суворо запитав її виконроб Серденський, що саме прийшов зі свого села по інструменти, які тимчасово залишив в Антіна Шевчука на сховок, але та, крім «люди добрі» та добірних прокльонів, які так і сипалися з її рота, не могла вимовити ні слова.

– Та говори розбірливо, сороко! – гримнув на Маланку Серденський, втрачаючи терпіння, а декілька чоловіків підступило до неї ближче з однозначним наміром дати їй добрячого ляща, щоб говорила зрозуміло і чітко.

– Що трапилося? – загомоніли люди зі всіх боків, зацікавлено і нетерпляче поглядаючи на сільську торохтійку. – Пожежа?.. Потоп?..

Нарешті з обривків фраз, які вона вигукувала, ковтаючи слова, з прокльонів та плачу вималювалася всім зрозуміла картина. Виявляється, що їхній санаторій, зведений з такою любов’ю та сердечністю, призначений зовсім не для наших бійців, а за рішенням Києва його перетворюють на табір для військовополонених росіян. Для окупантів!.. Для ворогів!..

Люди просто оніміли… В них не було слів, бо що тут скажеш?.. Але Маланці не повірили, всі гуртом вирушили до Назарія Кравчика.

– То ще вилами по воді писано, – намагався заспокоїти голова схвильованих людей, які гуділи, як потривожений вулик. – Почекайте панікувати! Ось я поїду в район і все розвідаю.

Говорив, умовляв, пояснював, а сам у душі вже давно знав те, що так стривожило сьогодні його земляків. Уже під час другого року будівництва Назарія попередили, що саме задля чого зводить його громада на своїх землях… Попередили банально, буденно, телефоном, ніби щось таке незначне, маловартісне, яке не має ніякої ваги.

Голова тоді ледь мобільник з рук не випустив, обурювався, щось кричав, доводив, але на тому кінці дроту (образно кажучи, бо дроти вже давно відійшли в минуле) йому коротко, авторитетно сказали, що обговорювати ці рішення не в його компетенції, нагадали про вимоги Женевської конвенції та різко обірвали розмову.

Та розмова явно коштувала Антінові декількох років життя. Додому він прийшов хмурий, аж чорний. Дружина перелякалася, бо чоловік зазвичай умів приховувати від неї різні негаразди, опановувати себе і про свої невдачі на службі розповідав мало. А сьогодні, очевидно, вже дуже допекло. Від вечері відмовився, посилаючись на втому, зачинився в кабінеті, де влігся на рипкому дивані спати. Крутився всю ніч, уперше в житті відчув біль у серці та пізнав смак валідолу, який знайшов у домашній аптечці.

Та що Антін міг удіяти? Хіба писати скарги та протести в різні інстанції… Писав… Скаржився… Благав… Доводив… Нічого не допомогло.

Розгублені, знервовані селяни блукали рідною вотчиною, немов неприкаяні. Кожен згадував, з яким піднесенням, з якою радістю, ентузіазмом, любов’ю зводив будівлю, яка тепер мала дістатися ненависному ворогові! Мимоволі опускалися руки, не хотілося нічого… Пропали, зникли жарти, сміх, затихли веселі пісні… «Село неначе погоріло, неначе люди подуріли, німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть…» – мимоволі згадувалось Шевченкове, слова воістину великого сина українського народу актуальні в усі часи, в усі віки, актуальні й у наш тривожний час.

Хоч панщина вже давно канула в Лету, але спрагла земля чекала працьовитих селянських рук, жадала запліднення добірним золотим зерном, щедрого зрошення потом своїх трударів. А в них не було сили навіть запрягти коня.

Найважче, здавалось, було Назарієві Кравчику. Його обидва сини воювали на так званій «нульовці», тобто в найгарячішому місці фронту. В глибині душі нещасний батько плекав надію, що, може, за якоюсь щасливою випадковістю його сини потраплять у рідне село і проходитимуть у цьому, з такою любов’ю зведеному закладі медичну реабілітацію. Та ба… Не судилося… Назарій майже ні з ким не розмовляв, хіба що з крайньої потреби, не дивився людям в очі, глибоко ховав свій погляд під суворо насупленими бровами.

Не краще почувався і Антін Шевчук. На свої вмілі, талановиті руки тепер дивився з огидою та ненавистю, неначе на найлютішого ворога. Це ж вони, ці кляті руки, створили в приміщенні остогидлої будівлі ту неповторну красу, якою він так пишався і якою тепер втішатимуться загарбники, окупанти!.. Від цієї думки чоловік не знаходив собі місця. Не спорилася робота, все буквально валилося з його рук… В Антіновому серці, в душі ніби поселилася якась вічна жалоба…

Та й усі інші мали враження, ніби дружно, всім селом відбули страшний похорон близької, рідної людини. А до страв, які подали жінки, сідали без апетиту, неохоче, як до поминальної тризни. Нерви в усіх були натягнуті до краю, напружені, немов струни.

Щось мало статися, якась подія, щоб послабити це напруження, одним порухом сокири розрубати наче міфічний Гордіїв вузол. Усі чогось чекали, але чого саме, ніхто не відав, не знав...

Пізно вночі, коли вже відспівали другі півні, раптом тривожно забаламкали церковні дзвони. Вони били на сполох. Сонні люди, стомлені щоденною працею, піднімалися важко. Але дзвін кликав владно і вимогливо. Розбудив усіх. Люди, накинувши наопашки на себе якусь вдяганку, а то й напівроздягнуті, прожогом повискакували надвір. Темна чорнильна ніч уже ледь світліла, хоч до світанку було ще далеко. Люди відразу побачили, як на місці зведеного санаторію виростає, колихаючись, велетенська червона квітка. До тієї жахливої квітки вже щодуху поспішали стурбовані люди з відрами води в руках. Бігли і Вовчуки.

– Пожежників! Треба викликати пожежників! – заволав хтось неподалік, майже над самим вухом Ярослави. Ось уже якийсь чоловік побіг телефонувати, але санаторій, зведений з ретельно висушеного, добірного дерева, палав, немов велетенський факел. Від нього било таким пекельним жаром, що годі було підступитися близько.

Розгублені, перелякані селяни, творці будівлі – справжнього архітектурного дива – засмучено споглядали, як ненажерливе полум’я жадібно, з якоюсь звірячою ненаситністю пожирає їхню дворічну працю, творіння їхніх невтомних, працьовитих рук. То горіла їхня надія допомогти нашим утомленим, покаліченим захисникам у реабілітації після всіх жахіть, які вони пережили, палала сама людська сердечність, горіла доброта, горіло милосердя, горіло щось таке, що не мало назви, бо таких слів, щоб назвати те, що просто на їхніх очах перетворювалося на банальний попіл, не було в жодному словнику: ні в Грінченка, ні в Даля…

Моментально з важким тріском обвалився дах оселі, що палала, піднявши до самого неба цілі міріади миготливих розжарених іскор. Шалено завиваючи, під’їхала пожежна машина, а за нею – «швидка допомога», яку викликали разом із пожежниками. Вони, виблискуючи у світлі вогню касками, розмотали довгі пожежні рукави і тупо поливали водою попелище, що в багатьох місцях іще жевріло криваво.

Комісія, що приїхала з’ясовувати причини пожежі, відразу констатувала: підпал! Про це свідчила й каністра з різким запахом солярки, що валялася неподалік. Зловмисник навіть не завдав собі клопоту десь її заховати.

Поліція довго палія не шукала. Він зголосився сам. Ним виявився сільський столяр, скульптор, різьбяр в одній особі – Антін Шевчук.

Побачивши батька в наручниках, гірко, голосно заридали всі троє доньок. Ті скуті руки, золоті руки творця, що завжди приємно пахли дошками, стружкою, тепер неприємно, задушливо смерділи соляркою...

Хитаючись, повільно, наче після важкої хвороби, Ярослава мовчки попленталась до хати. І люди так само мовчки розступились перед жінкою… У хаті, навіть не бачачи, куди сідає, несподівано опинилася на стільці перед комп’ютером. Його монітор світився, на ньому проступав якийсь текст. Ярослава механічно почала читати:

«Представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко розповів, що понад 90% українських полонених зазнають від росіян катувань і негуманного ставлення. А ще українці в полоні позбавлені інформації».

І далі…

«Посадовець говорить, що українських бійців, які потрапили в полон, тримають в інформаційному вакуумі. Ті, хто повернувся, говорять, що їм розповідають, ніби України вже нема, інші держави поділили між собою територію, а полоненими ніхто в Києві не цікавиться».

«На відміну від росії, Україна дозволяє російським військовополоненим телефонувати додому. Росіяни можуть дати свій персональний рахунок для того, щоб їхні сім’ї переказали їм гроші. Бранці можуть купити собі солодощі, чого їм не видають у таборі, хоча харчування, за словами П. Яценка, цілком достойне і достатнє, порівняно з тим, що отримують українські військовослужбовці в полоні».

Очі Ярослави розгублено бігали рядками, вихоплюючи то одне, то інше:

«У 38-му звіті ООН щодо ситуації з правами людини в Україні за період від 1 грудня 2023 до
29 лютого 2024 року організація порахувала, що окупанти стратили 32 українських військовополонених».

Серце жінки билося шалено, аж гупало… Рядки розпливалися перед очима…

«“Нам десь їх потрібно тримати”, – Малюська анонсував відкриття в Україні нового табору для російських полонених».

«Катування українських військовослужбовців у полоні…»

«“Окрім неможливості отримувати інформацію та чинення психологічного тиску на бійців, у Координаційному штабі відомо про ненадання медичної допомоги нашим бійцям, наприклад, від хронічних чи стоматологічних хвороб. Це теж катування”, – каже П. Яценко».

«Українським бійцям не видають знеболювальних, інсуліну тощо».

«“А ще штаб розповідає про недостатню кількість їжі для людей у російському полоні, перебування в холодному приміщенні, яке не опалюють. Полоненим бракує вітамінів, вони втрачають вагу. Усе це – види тортур і негуманного поводження”, – додає представник штабу».

«“Треба розуміти, що негуманне ставлення до військовополонених – це російська державна політика. Про це прямо йшлося у звіті міжнародних організацій, які досліджували цю тему. Росія, як країна недемократична, має традиції дуже негуманного ставлення до власних кримінальних ув’язнених, тож і жодних поблажок не робить українським військовополоненим”, – підсумовує П. Яценко».

Уляся, Уляся, Антінова улюблениця, навчила, на свою голову, батька поводитися з комп’ютером і знаходити в ньому потрібну інформацію. Ось батько і знайшов!!!

Ярослава вмить усе зрозуміла, зрозуміла, чому її Антін таке вчинив, і в нестерпній розпуці жінка важко затовкла по бездушній мудрій машині своєю посивілою головою…

Ніби на глум, неушкодженими вогнем залишилися в гаю скульптури ненависних Ярославі античних богів. Вони мовчки проводжали незрячими очима поліцейську машину, яка везла у в’язницю їхнього талановитого творця.

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.