РУЗЯ

ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ

Рузя копала бараболю. Натискала правою ногою на старий рискаль, підважувала корч, хапала рукою за підсохле бадилля і витрясала на поверхню землі молоді великі бульби.

– Божіньку, Божіньку, допоможи мені впоратися з тією роботою, бо Ти свідок того, яка я стара, бідна і немічна.

– О-о-о! А якби вам іще зо два гектари землі дали, то ви б позасаджували до сантиметра і весь урожай восени на плечах до пивниці переносили. Запросіть жінок на толоку, тоді за день про бараболю забудете.

Рузя з несподіванки голосно вівкнула і, щоб не впасти, схопилась обома руками за держак рискаля.

– То ти, Миросю? – натягнула стару суху шию. – Бодай тебе... А я й не чула, коли ти прийшов.

– Та ви так ся звиваєте біля роботи, що, мабуть, і не снідали.

– Я, Миросю, декілька огірочків з хлібом з’їла й уже сита. Скільки там вісімдесяти­п’ятирічній бабі їсти треба?

– То ви, вуйно, старі насінники їли? Тьфу, – чвиркнув Мирон слиною і взявся до роботи.

– Який ти, Миросю, добрий, який милосердний! Не дорікай мені, дитинко, що толоки не скликаю. На толоці працюють абияк, як у колгоспі, а я люблю порядок.

– Ви, вуйно, гроші любите, помічників насінниками не нагодуєте, їм щось смачніше приготувати треба.

Рузя не відгукувалася, тільки голосніше засопіла носом і глибше загнала рискаль у землю. Певний час копали мовчки, але злість на зухвалого родича минула, і Рузя заговорила примирливо:

– Я, Миросю, стара баба, з роздертою душею, маю слабкі нерви і покручені пальці. Душа старої людини прагне спокою, я найкраще почуваюся в полі біля роботи. Вени тріскають, а душа співає. Що я вдію, як Бог мене такою сотворив? Я весь вік працювала, тому силу маю і в старості. Я сплю, а мені сняться верета, куфайка, кальоші, сапа, рискаль.

– Я чую, що ви вже спільну мову знай­шли, – озвалась Марічка, Миронова дружина, яка також добровільно прийшла допомогти старій Рузі викопати бараболю.

– Я на вашому місці, вуйно, посадила б п’ять сотиків городу і не мучилась би так. Скільки вам треба?

– Та так, мені вже нічого не треба. То вам усього треба, а бабі штири дошки...

Марічка замовкла, а Рузя так заорудувала рискалем, ніби її хтось підігрів ззаду.

– Коли зімкну очі, беріть, що маю, – озвалась за хвилину.

– Та не треба нам ваших статків, ви собі купіть з’їсти по-людськи, бо хіба бараболю з капустою товчете, – не витримав Мирон.

– А що мені треба? До масла моя печінка вже застара, їм капусту, бо вона поживніша, ніж ковбаса. Кажуть, що ту ковбасу туалетним папером напихають. Хіба не однаково, що з’їсти? Аби живіт роботу мав.

– А як у гості прийдете, то хапаєте те, що смачніше, – забурмотів Мирон.

Марічка вщипнула його за руку, а Рузя вдала, що не чує.

***

Коли сонце завернуло на полуднє, вийшов Василько (син Мирона і Марічки) із сумкою:

– Я приніс вам полуденок, бабця передала. Казала, щоб ви і бабу Рузю погодували, бо вона насінниками і грушками обідає.

Марічка притулила палець до вуст, і Василько замовк. Коли сіли біля каструль з гарячими дерунами та смаженими грибами, Рузя витягнула із внутрішньої кишені камізельки дві гривні та простягнула їх Василькові:

– То тобі, Васильцю, на морозиво.

– Бачите, тату, а ви казали, що баба...

– Біжи в село, бо треба корову пасти, – швидко перебила Василька Марічка.

– Знаю, знаю, як ви мене обмовляєте. А я віддала б усе, що маю, щоб мене хтось полюбив, – заговорила жваво Рузя, наминаючи деруни.

– А чи любилисьте чоловіків замолоду? – обережно перевела розмову цікава до всяких інтриг Марічка.

– Ой Марійцуню!.. Першого я дуже любила. Ой любилам, любила. То були святі ночі. Це неможливо переповісти. Я пізнала його по-справжньому. А потім... Я б іще любила, якби чоловіки не були такими фальшивими.

– А що було потім? – аж зашарілася від цікавості Марічка.

– А потім... – Рузя міцно стиснула посинілі губи й затрясла сивою головою. – А потім він знайшов собі на іншому кінці села руду бестію, миршаву таку козу, недодушену гниду, кров би її нагла залляла!.. Думав, що я не довідаюсь. А я довідалась, пообскубувала їй руді кудла, його витовкла, як пацюка, та й дала си спокій. Тілесне і духовне життя – то є дві зовсім різні речі.

Миронові та бесіда набридла, він відійшов убік, сів на плахту і закурив цигарку.

– Тепер усі чоловіки, які мене любили, вже мертві. Другий любив випити, я з ним горщики била дев’ять років, а про третього і згадувати не хочу. Кажуть, Марійцуню, що перший чоловік від Бога, другий – від людей, а третій – від дідька, – плюнула через ліве плече Рузя. – То хіба у книжках і в кіно кохання вічним буває. А я книжок не читаю, читання потребує роботи мозку. У книжках брешуть, у житті все інакше. Я ще з молодих років навчилася приборкувати серце. Жоден із моїх чоловіків навіть на дитину не спромігся, – сказала ображено. – Так і помиратиму бездітною.

Надвечір Мирон із Марічкою постягали мішки з бараболею докупи і чекали всі троє на фіру. Мирон іще зранку домовився з Гірняковим Славком, що той увечері виїде і завезе Рузі бараболю. Рузя рада була б
носити по пів мішка всю ніч на плечах, бо Славкові треба дати щонайменше десятку, але мовчала, щоб не сердити Мирона, який і без того весь день колов її словами, як заштриками.

– Добре, що завтра неділенька свята, піду до церковці, помолюся за всю вашу родину, – озвалася облесливо до Марічки.

– Киньте хоч гривню «на Боже», бо щонеділі по двадцять п’ять копійок кидаєте, – не втримався, щоб укотре не вколоти стару, Мирон.

– Богові не важливо, скільки я кидаю, Миросю, важливо, щоб та жертва була від щирого серця.

Мирон лише головою похитав. Коли завезли мішки на подвір’я і позаносили до пивниці, Рузя, обцілувавши Марічку та поблагословивши всю родину,...

Дякуємо за передплату на ексклюзивні історії