РУЗЯ

Марічка вщипнула його за руку, а Рузя вдала, що не чує.

***

Коли сонце завернуло на полуднє, вийшов Василько (син Мирона і Марічки) із сумкою:

– Я приніс вам полуденок, бабця передала. Казала, щоб ви і бабу Рузю погодували, бо вона насінниками і грушками обідає.

Марічка притулила палець до вуст, і Василько замовк. Коли сіли біля каструль з гарячими дерунами та смаженими грибами, Рузя витягнула із внутрішньої кишені камізельки дві гривні та простягнула їх Василькові:

– То тобі, Васильцю, на морозиво.

– Бачите, тату, а ви казали, що баба...

– Біжи в село, бо треба корову пасти, – швидко перебила Василька Марічка.

– Знаю, знаю, як ви мене обмовляєте. А я віддала б усе, що маю, щоб мене хтось полюбив, – заговорила жваво Рузя, наминаючи деруни.

– А чи любилисьте чоловіків замолоду? – обережно перевела розмову цікава до всяких інтриг Марічка.

– Ой Марійцуню!.. Першого я дуже любила. Ой любилам, любила. То були святі ночі. Це неможливо переповісти. Я пізнала його по-справжньому. А потім... Я б іще любила, якби чоловіки не були такими фальшивими.

– А що було потім? – аж зашарілася від цікавості Марічка.

– А потім... – Рузя міцно стиснула посинілі губи й затрясла сивою головою. – А потім він знайшов собі на іншому кінці села руду бестію, миршаву таку козу, недодушену гниду, кров би її нагла залляла!.. Думав, що я не довідаюсь. А я довідалась, пообскубувала їй руді кудла, його витовкла, як пацюка, та й дала си спокій. Тілесне і духовне життя – то є дві зовсім різні речі.

Миронові та бесіда набридла, він відійшов убік, сів на плахту і закурив цигарку.

– Тепер усі чоловіки, які мене любили, вже мертві. Другий любив випити, я з ним горщики била дев’ять років, а про третього і згадувати не хочу. Кажуть, Марійцуню, що перший чоловік від Бога, другий – від людей, а третій – від дідька, – плюнула через ліве плече Рузя. – То хіба у книжках і в кіно кохання вічним буває. А я книжок не читаю, читання потребує роботи мозку. У книжках брешуть, у житті все інакше. Я ще з молодих років навчилася приборкувати серце. Жоден із моїх чоловіків навіть на дитину не спромігся, – сказала ображено. – Так і помиратиму бездітною.

Надвечір Мирон із Марічкою постягали мішки з бараболею докупи і чекали всі троє на фіру. Мирон іще зранку домовився з Гірняковим Славком, що той увечері виїде і завезе Рузі бараболю. Рузя рада була б
носити по пів мішка всю ніч на плечах, бо Славкові треба дати щонайменше десятку, але мовчала, щоб не сердити Мирона, який і без того весь день колов її словами, як заштриками.

– Добре, що завтра неділенька свята, піду до церковці, помолюся за всю вашу родину, – озвалася облесливо до Марічки.

– Киньте хоч гривню «на Боже», бо щонеділі по двадцять п’ять копійок кидаєте, – не втримався, щоб укотре не вколоти стару, Мирон.

– Богові не важливо, скільки я кидаю, Миросю, важливо, щоб та жертва була від щирого серця.

Мирон лише головою похитав. Коли завезли мішки на подвір’я і позаносили до пивниці, Рузя, обцілувавши Марічку та поблагословивши всю родину, пошкандибала до хати. Ввечері, замкнувши сінешні й хатні двері, заслонивши фіранками вікна, висунула з-під припічка двадцятилітрову каструлю з пшеницею, дістала з пшениці трилітрову каструлю, зняла покришку і почала перераховувати гроші: сто, двісті, триста... тисяча... десять тисяч, ... дванадцять тисяч... Посортувавши гроші на купки, довго милувалась ними, потім поскладала купюри на місце, засунула каструлю в каструлю, присипала пшеницею і – під припічок.

Вдоволена, підійшла до шафи, відчинила дверцята. Акуратними стосами лежали на полицях гарні махрові рушники, нова постільна білизна, пухові та шерстяні светри, спідниці й хустки.

– Якби то мені хоч трохи менше років, – зітхнула сумно. – Ще маю на горищі двісті шматків господарського мила і стільки ж пахучого, сто пачок солі та сто п’ятдесят коробок сірників.

Рузя ніколи не дозволяла собі купити пачку печива, морозиво чи кавун. Їла те, що вирощувала на городі, витиралася старим-престарим рушником і спала на такому-сякому лляному домотканому полотні, яке їй дісталося в посаг від матері. Старі речі тримала в коморі, ніколи нічого не викидала, не палила, жебракам не роздавала, а прала і латала доти, поки вони трималися купи.

Лягла спати щаслива, що Мирон із Марічкою допомогли викопати бараболю, хоча й пекло в душі, що Мирон дошкуляв їй гострими словами.

– Я маю гроші та чисте сумління, – говорила пошепки ображено. – З яким жалем я мушу помирати, знаючи, що ніхто не пошкодує за мною, але, знайшовши мої гроші, таки замовить службу в церкві, бодай з обов’язку. О, як мені не хочеться, щоб мої гроші, зароблені за багато років важкою працею, дісталися комусь на дурняка, впали з неба, як манна небесна. Божіньку, Божіньку, хто його знає, яким буде мій кінець? – шепотіла, засинаючи.

***

Не минуло й двох місяців, як випав сніг, і Рузя почала вчащати до сусідів. Там пересиджувала більш ніж половину дня. Була не з тих, хто боявся холоду. Хоч і мерзла, зате ніколи не слабувала, ходила в плюшевій камізельці, з голими ногами, які обмотувала онучами і впихала у старі Миронові кросівки. Чоботи взувала лише до церкви.

Мирон зайшов до Рузі, коли надворі вже добряче тріщав мороз. Холодна піч, сперте повітря, купа лахів на ліжку, сопух нестерпний...

– Чому ви не палите в хаті, ви що, хочете замерзнути? – закричав, розмахуючи руками. – Мені не вкладається в голові, як можна так жити. Не хата, а виходок, – штовхнув ногою відро, що слугувало Рузі за унітаз.

– Моя хата. Що хочу, те роблю, – огризнулася старенька, схопила відро і винесла до сіней.

– Купа вугілля в шопі, гора дров, а ви сидите, як жаба в болоті. Нащо було мені голову морочити, щоб я дрова рубав, а діти складали? На виставку чи що?

– Уже тобі мої дрова очі колють? Якщо ти такий добрий, то чому мені газу не провів? Собі провів, а мені – ні.

– Треба було хоч за труби заплатити, а ви гроші в панчоху запхали. Хто мав за вас платити?

– Звідки в баби гроші? – засопіла ображено Рузя. – То не штука, Миросю, все в комин пустити, а потім на порожню шопу дивитися.

Наступного дня Мирон із Марічкою принесли Рузі новенький електронагрівач і теплі колготи.

– Вдягніться, вуйно, бо ще запалення яєчників від переохолодження отримаєте, – простягнула пакунок Марічка.

– Яких яєчників? – округлила очі від здивування Рузя. – Звідки в мене яєчники? Я ж не чоловік, щоб мати яєчники.

Узяла пакунок і сховала до шафи. Часто після того гладила електронагрівач, та жодного разу не обігріла ним хату, хоча й мала пільги на оплату електроенергії. Спала вдягнена під двома перинами, варила бараболю та гарбузову кашу на примусі, а за світло платила дев’ятдесят п’ять копійок на місяць, отриману пенсію ховала під припічок.

Дочекавшись Святвечора, Рузя затопила вогонь у печі, наварила куті з цукром, вареників з капустою і цілу каструлю узвару.

Коли Марічка з Васильком принесли вечерю, Рузя сиділа розчервоніла за столом, на якому світилася стрітенська свічка, і колядувала писклявим голосом «Бог ся рождає».

– Дивіться, мамо, які великі пироги, – здивувався Василько, побачивши в мисці три вареники, кожен із яких був завбільшки з кулак.

– Господарські! – запишалася Рузя, обіймаючи і цілуючи почергово Марічку та її сина. Коли гості пішли, хутко зачинила двері, вимкнула світло, задула свічку і сіла доїдати Святу вечерю.

– Потрафлю до писка навпомацки, – сказала лагідно, – бо побачать світло колядники – обдеруть, як липку. Божіньку, Божіньку, немає нічого веселішого на світі за Твоє святенько, – промовила радісно, витираючи старою газетою поморщеного рота.