РОЗБИТІ КОЛІНА ГОЯТЬСЯ ЗА ДЕНЬ, РОЗБИТЕ ЖИТТЯ НІКОЛИ

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

30 червня 22:15

440

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Жіноча доля

РОЗБИТІ КОЛІНА ГОЯТЬСЯ ЗА ДЕНЬ, РОЗБИТЕ ЖИТТЯ НІКОЛИ

Олесю в дитинстві били нечасто, але здебільшого ні за що. Назавжди їй запам’ятався прикрий випадок, який трапився літнього дня в парку. Вона, шестирічна дівчинка в білих бантах на голові, в рожевій сукеночці та в жовтих підколінках, міцно тримається за мамину руку. Їй незручно весь час іти з піднятою рукою, тому вивільняється і якось ненароком шпортається й паде колінцями на шорсткий асфальт.

Мама піднімає її, дає по дупці ляпанця, кажучи:

– Чому під ноги не дивишся, а крутиш головою на всі боки, немов кобила відганяє мух? Не реви, сама винна, яка тепер будеш між людьми? Брудна, як порося! Ні на секунду не можна тебе випустити з рук, у татуся вдалась, всюди за руку мушу тримати.

Олеся не розуміла одного – за що її ще й вдарили на додачу до розбитих колінець, на яких виступила кров, а долоньки пекли вогнем. Вона ж не навмисне впала, аби зробити собі боляче.

– Що ви за мама така?! Комунальників треба бити, що не виконали як слід свою роботу, а не дитину, яка ногою ступила в ямку, – почула Олеся позаду себе.

Миттю перестала ревіти, щоб побачити свою рятівницю. Хто такі комунальники, дівчинка й уявлення не мала, зате побачила перед собою незбагненну картину – високу, струнку жінку з розпущеним густим волоссям, у картатій сорочці, в синіх широких штанах і в босоніжках на височенній платформі. Поруч неї бігав і стрибав такий же гарний хлопчик Олесиного віку в джинсових шортиках і дивному головному уборі. Хто такі ковбої, дівчинка не знала, тому незвичний капелюх у неї породив сміх. Мала хотіла з подиву, з радості й вдячності усміхнутись своїм надщербленим ротом, бо ж недавно випав перший зуб, та мама її з силою смикнула за руку. Та ще й прошипіла тій красивій жінці незрозумілі речі:

– Нині ти слухаєш джаз, а завтра родіну продаш. Нині в американських джинсових штанах, а завтра партії ти скажеш нах.

Красива жінка зробила й без того великі очі, прикрила їх темними окулярами й досить спокійно відповіла:

– Співчуваю я вашому чоловікові, а ще більше дитині.

Олесина мама хотіла щось сказати, та висока білявка впевнено пройшла повз них, підморгнувши заплаканій дівчинці. Її син помахав рукою й кумедно пострибав на одній нозі, наздоганяючи маму.

Олеся йшла мовчки, милуючись рівною спиною жінки в синіх штанах, яка легкими кроками віддалялась усе далі й далі. Олеся глянула на свою маму – невисока, трішки повненька, у спідниці невизначеного кольору до колін та в еластичній білій кофтині, босоніжки на низьких підборах, на голові пишна масивна зачіска – жінка як жінка.

У дворі сусідки хвалили Олесиних маму й тата – скромні, виховані, ніколи не лаються, як он з третього поверху, не п’ють, як на п’ятому, не розлучені, як на першому, не гультяї, як на другому, дитину виховують належним чином. Взірцева сім’я, з якої всім треба брати приклад – отак на них казали. А тут незнайомка зламала сталу думку. Олеся вперше в житті задумалась: хто ж із них має рацію – сусіди чи ота висока красуня? Дитині було невтямки, що її маму просто мусили хвалити, адже працювала в їхньому ЖЕКу головним бухгалтером. Батько ж був вправним сантехніком, який ніколи не вживав алкоголю, що рівнозначно подвигу чи й геройству. Чи просто надто боявся дружини?

Інститут для Олесі вибрала мама – економічний і крапка. Ніхто не запитував дівчину про її прагнення чи вподобання. Найкраща учениця школи має вивчитись на таку ж бездоганну працівницю дебітів і кредитів. Мама й місце їй залишить, хлібне, престижне, не надто переробишся і маєш, окрім зарплати, якусь подяку від прохачів.

Навчання в інституті відкрило юнці дещо інший світ – світ розкутих студентів і романтичних стосунків, світ забороненого плоду й свободи. Олесю ніби випустили з клітки, а вона не знала, як поводитись у тому світі, їй було цікавим те, про що досі й не здогадувалась. Їй до 17 років не давали зовсім ніякої волі й самостійності.

В інституті дівчина найкраще навчалась і найкраще одягалась... у модні речі попереднього десятиліття. З неї відкрито не глузували, тобто з її вбрання, але з виразу обличчя одногрупників Олеся розуміла безглуздість синтетичного, хоч і страшенно дорогого її гардеробу. Імпортні блузки й спіднички були бездоганної якості, але трохи застарілими, а дівчині хотілось пошитих у сусідньому ательє штанів-бананок і асиметричної стрижки замість довгого хвоста, який ніколи не бачив ножиць. Хлопці з паралельної групи носили на голові різнокольорові ірокези, щоправда, лиш поза межами інституту, і якось Олеся, щоб не надто виділятися з-поміж друзів, наважилася переступити поріг перукарні. Додому прийшла зі стрижкою «панк» з високо обстриженими скронями й довгим на потилиці волоссям. Тато, який усе доросле життя носив довгі бакенбарди, аж присвиснув, а потім разом із мамою накинувся на Олесю. Як її лиш не називали: і дурепою, і невдячним егоїстом, навіть пророкували, що з такою зачіскою їй одна дорога – в банду, а потім – у тюрму. Який зв’язок мала модна стрижка із в’язницею, дівчина так і не второпала.

Олеся зачинилась у кімнаті, її навіть не покликали на вечерю. Отоді юнка вкотре пригадала випадок у парку. В голові крутився дурний віршик, а ще слово «джаз». Їй захотілось музики, не такої, як удома, з радіорепродуктора, а тієї, майже забороненої, яку інколи чула з будинку навпроти, на що мама завжди шипіла злі слова про джаз. Дівчину інстинктивно потягнуло до того, чого не схвалювала мама. Це був прояв бунту, ще несвідомого бажання скинути батьківські необґрунтовані лещата. Тому зі стипендії таємно купила програвач, який віддала хлопцям у гуртожиток і попросила десь роздобути вінілові платівки з джазом. Так само таємно бігла до хлопців у кімнату й із завмиранням серця слухала дивні мелодії, від яких тріпотіла душа й тряслась грудна клітка. Вбирала в себе кожен звук, кожну ноту, здавалось, літала в іншому світі.

Хлопці, оті з ірокезами, яким довірила програвач, спершу вважали її дивачкою, згодом просто виходили з кімнати і нарешті поставилися з повагою до її нірвани. Якось один із них сказав ніби ненароком:

– Лесю, ти не там вчишся. З твоєю пристрастю до музики тобі б у музичне училище, а не тут марнувати час! Єдина з тебе користь на економічному – що є в кого списати самостійні чи контрольні. Тут не твоє, дряпай звідси, поки не закостенієш у цифрах, як мамонт у мерзлоті.

І тоді Олеся вперше в житті зробила те, що сама захотіла, – на третій курс інституту не пішла, зате її зарахували в музичне училище, навіть без базової музичної школи. Дівчина зуміла переконати викладачів, що саме тут її місце. Батьків переконати не вдавалося, тому вони були впевнені, що доня й далі навчається на економічному. Хтозна, скільки б отак тягнулось, якби випадково у вуличних музикантах тато не впізнав свою дочку. На вулиці не став зчиняти скандалу, зате вдома на дівчину чекало пекло. Та таке, що дівчина пішла геть із рідних стін. Її звідти просто вигнали, батьки мали надію, що хоч таким чином вплинуть – як не криками, то фінансовою залежністю.

Олеся не здалась. Ночувала нелегально в гуртожитку інституту, де вчилась раніше, а згодом і училища, поміж декількох однодумців, закоханих у музику. Спершу юну саксофоністку знайомі знайомих прилаштували у привокзальний ресторанчик, де влада пильно стежила за відвідувачами, а не за музикою. Згодом кращі ресторани міста записувались у чергу, аби на вечір отримати неперевершену Олкесу. Вибрала собі такий псевдонім. Музикою жила, завдяки музиці виживала, задля музики віддавала всю себе до крихти. І її оцінили. Бо своє 30-річчя святкувала у столичному ресторані, де з такої нагоди зібрався непоганий колектив і поціновувачів її таланту, і найвідданіші друзі, яких знайшла далеко від дому. Тобто такі ж закохані у джаз. А один із них і в Олкесу. Дівчина це бачила, та смертельно боялась сім’ї. Вона ж не мала моделі нормальних стосунків, їй було лячно опинитись у тій сірій багнюці, яку залишила багато років тому.

Іноді телефонувала додому, тато брав слухавку, мама ніколи. Ні, то й ні. Згодом перестала нагадувати про себе. До неї теж ніхто першим не телефонував. То про яку сім’ю може бути мова? Згодом стало не до сентиментів – її запрошували на конкурси саксофоністок, на яких вона отримувала високі нагороди. Жила в кімнатах на горищах, у приватному секторі, на дачах, тобто там, де нема сусідів і де можна спокійно грати хоч усю ніч. Могла купити й свою квартиру, а натомість гроші вклала в дорогий інструмент. Нарешті її мрія здійснилась! Тримала в руках заповітний саксофон, який належав легендарному Д. Які вже мелодії на ньому виводила, які потаємні струни душі розбурхувала, які незбагненні почуття видавала – лише Богові відомо.

Роки брали своє, позаду конкурси й визнання, позаду злети й падіння, все, жінко, зупинись. Викладачка музичного училища має поводитись відповідно – ніяких концертів у підземках чи на приватних вечірках, ніяких нелегальних тусовок і закордонних вояжів невідомо куди, ти педагог. Вимогливий і справедливий. Вона завжди вбирає блузки на довгий рукав, аби студенти не побачили її тату. Колись зізналася про них татові, у відповідь почула: «У мене вже немає дочки, коли вона скотилась аж до такого». На парах Олеся, просто Олеся, не хоче, щоб її величали по батькові. Аби згадували ім’я батька, який її зрікся. В інституті радше не викладачка, а добра старша подруга талановитим студентам, зате вдома – зранена самотністю душа.

Тихенько виводила звуки болю й розпачу, тихенько, щоб сусідів не турбувати, бо ж людям не до музики – почалась війна. Спершу Майдан, тоді «зелені чоловічки» у Криму. У музиці виливала біль за Україну, за особисте безрадісне майбутнє, за втрачений час, коли могла стати мамою. Тепер її єдина потіха й розрада – старенький саксофон. Тихо, на пів звуку, щовечора оповідає через мертвий метал живу історію життя. Тихо, щоб не тривожити сусідів, бо вже вкотре хтось стукає у двері, коли вона грає. Тоді з сумом відкладає інструмент – комусь набридла її гра...

Несподівана звістка від колишньої сусідки перевернула все догори дриґом. Виявляється, її батьки давно померли, не зробивши навіть спроби дізнатися бодай щось про єдину доньку, не те що просити у неї вибачення за те, що вигнали з дому за обстрижене волосся, яке однаково відросло. А обрізане життя не наросте ніяк! Ну що ж, Бог їм суддя. Сусідка через соціальну мережу спершу випитала, чи це саме та Олеся, яку знала в дитинстві, й тоді набором слів, перемішаних з емоціями радості та люті, благала приїхати додому, бо якісь підозрілі людці зазіхають на нічийну квартиру. Олеся вагалась рівно 12 годин. Бо на ранок почався обстріл столиці. Уся Україна була у вогні, але західна частина все-таки ближче до кордону. Тому до опівночі жінка вже стояла біля під’їзду свого будинку. Як зайти, коли й ключів нема? І чи безпечно тепер на останньому поверсі? Думка, що це помешкання їй давно не миле, відійшла на задній план. Залишок ночі провела в авто, а на ранок постукала до сусідки...

За пів року, коли вляглись страхи й запрацювали нотаріуси, Олеся оформила спадщину й продала батьківську квартиру з усім начинням, навіть не зайшовши всередину. Грошей вистачило на будиночок на околиці міста. Саксофон тут нікому не заважав. А їй допомагав неабияк.

Якогось дня побачила біля хвіртки високого худорлявого чоловіка, злякалася, бо час непевний. Незнайомець приязно усміхнувся.

– Не бійтесь, я ваш сусід. Другий тиждень заслуховуюсь живою мелодією з вашого вікна. Не смію запитувати, та хто у вас так віртуозно грає?

– Я, – відповіла тихо.

– Невже? Ви неперевершений музикант, за те й приніс вам свіжої полуниці. Зі світлом тепер перебої, морозильна камера – не надійно, а консервувати я так і не навчився. Моє покликання – пензлики в руках, а не баняки. Часи, на жаль, змінились. Пора б уміти все...

Сусіди... Гм... Напевне, й добрих сусідів треба заслужити в Бога. Олеся за все своє буремне життя, мабуть, заслужила такого неординарного Роберта. Відомий художник, який себе присвятив палітрі, як Олеся – нотам. Двом талановитим людям було про що спілкуватись, та ще й у такий важкий час, мистецтво відволікало їх від страшних реалій. Обом уже за шістдесят, сім’ї як такої не було ні в кого, тож тепер потягнулися одне до одного як до найріднішої душі. Кажуть, що кохання не знає віку. Добре кажуть...

Олеся з Робертом надумали узаконити стосунки, а чому б і ні? Час непевний, двома крилами легше летіти, ніж одним. Якось так сталось, що Роберт перейшов жити до Олесі, свій будиночок вирішив здавати біженцям. Залишив там усе, лиш забрав особисті речі й важкі альбоми з фотографіями. Якогось холодного осіннього вечора, під тріск полін у каміні та мерехтіння свічок узялись розглядати Робертові фото. Перший знімок великого формату і... несподіваний крик Олесі:

– Це хто?

– Що тебе так налякало, люба? Це я з мамою. Колись ми гуляли парком, до нас підійшов вуличний фотограф, запропонував зробити світлину напам’ять. На клаптику паперу написав адресу, куди прийти рівно за тиждень. Що не так, Олесю?

– Усе так. Навіть більше – все чудово. Лиш де ти був відтоді, чому так пізно вдруге з’явився у моєму житті? Знаєш, які б у нас були красиві діти? – погладила пальцем фото, з якого всміхалась висока білявка в картатій сорочці, в синіх джинсах, у босоніжках на грубій платформі. В одній руці тримала чорні окуляри, дужку яких грайливо прикусила зубами, до іншої пригорнувся біленький хлопчик у таких же джинсових шортах і в кумедному капелюсі... А позаду них потрапила в кадр невисока жінка й заплакана дівчинка з розбитими колінцями...