РОЗБИТІ КОЛІНА ГОЯТЬСЯ ЗА ДЕНЬ, РОЗБИТЕ ЖИТТЯ НІКОЛИ

Олесю в дитинстві били нечасто, але здебільшого ні за що. Назавжди їй запам’ятався прикрий випадок, який трапився літнього дня в парку. Вона, шестирічна дівчинка в білих бантах на голові, в рожевій сукеночці та в жовтих підколінках, міцно трима­ється за мамину руку. Їй незручно весь час іти з піднятою рукою, тому вивільняється і якось ненароком шпортається й паде колінцями на шорсткий асфальт. 

Мама піднімає її, дає по дупці ляпанця, кажучи:

– Чому під ноги не дивишся, а крутиш головою на всі боки, немов кобила відганяє мух? Не реви, сама винна, яка тепер будеш між людьми? Брудна, як порося! Ні на секунду не можна тебе випустити з рук, у татуся вдалась, всюди за руку мушу тримати.

Олеся не розуміла одного – за що її ще й вдарили на додачу до розбитих колінець, на яких виступила кров, а долоньки пекли вогнем. Вона ж не нав­мисне впала, аби зробити собі боляче.

– Що ви за мама така?! Комунальників треба бити, що не виконали як слід свою роботу, а не дитину, яка ногою ступила в ямку, – почула Олеся позаду себе.

Миттю перестала ревіти, щоб побачити свою рятівницю. Хто такі комунальники, дівчинка й уявлення не мала, зате побачила перед собою незбагненну картину – високу, струнку жінку з розпущеним густим волоссям, у картатій сорочці, в синіх широких штанах і в босоніжках на височенній платформі. Поруч неї бігав і стрибав такий же гарний хлопчик Олесиного віку в джинсових шортиках і дивному головному уборі. Хто такі ковбої, дівчинка не знала, тому незвичний капелюх у неї породив сміх. Мала хотіла з подиву, з радості й вдячності усміхнутись своїм надщербленим ротом, бо ж недавно випав перший зуб, та мама її з силою смикнула за руку. Та ще й прошипіла тій красивій жінці незрозумілі речі:

– Нині ти слухаєш джаз, а зав­тра родіну продаш. Нині в американських джинсових штанах, а завтра партії ти скажеш нах.

Красива жінка зробила й без того великі очі, прикрила їх темними окулярами й досить спокійно відповіла:

– Співчуваю я вашому чоловікові, а ще більше дитині.

Олесина мама хотіла щось сказати, та висока білявка впевнено пройшла повз них, підморг­нувши заплаканій дівчинці. Її син помахав рукою й кумедно пострибав на одній нозі, наздоганяючи маму.

Олеся йшла мовчки, милуючись рівною спиною жінки в синіх штанах, яка легкими кроками віддалялась усе далі й далі. Олеся глянула на свою маму – невисока, трішки повненька, у спідниці невизначеного кольору до колін та в еластичній білій кофтині, босоніжки на низьких підборах, на голові пишна масивна зачіска – жінка як жінка.

У дворі сусідки хвалили Олесиних маму й тата – скромні, виховані, ніколи не лаються, як он з третього поверху, не п’ють, як на п’ятому, не розлучені, як на першому, не гультяї, як на другому, дитину виховують належним чином. Взірцева сім’я, з якої всім треба брати приклад – отак на них казали. А тут незнайомка зламала сталу думку. Олеся вперше в житті задумалась: хто ж із них має рацію – сусіди чи ота висока красуня? Дитині було невтямки, що її маму просто мусили хвалити, адже працювала в їхньому ЖЕКу головним бухгалтером. Батько ж був вправним сантехніком, який ніколи не вживав алкоголю, що рівнозначно подвигу чи й геройству. Чи прос­то надто боявся дружини?

Інститут для Олесі вибрала мама – економічний і крапка. Ніхто не запитував дівчину про її прагнення чи вподобання. Найкраща учениця школи має вивчитись на таку ж бездоганну працівницю дебітів і кредитів. Мама й місце їй залишить, хлібне, престижне, не надто переробишся і маєш, окрім зарплати, якусь подяку від прохачів.

Навчання в інституті відкрило юнці дещо інший світ – світ розкутих студентів і романтичних стосунків, світ забороненого плоду й свободи. Олесю ніби випустили з клітки, а вона не знала, як поводитись у тому світі, їй було цікавим те, про що досі й не здогадувалась. Їй до 17 років не давали зовсім ніякої волі й самостійності.

В інституті дівчина найкраще навчалась і найкраще одягалась... у модні речі попереднього десятиліття. З неї відкрито не глузували, тобто з її вбрання, але з виразу обличчя одногрупників Олеся розуміла безглуздість синтетичного, хоч і страшенно дорогого її гардеробу. Імпортні блузки й спіднички були бездоганної якості, але трохи застарілими, а дівчині хотілось пошитих у сусідньому ательє штанів-бананок і асиметричної стрижки замість довгого хвоста, який ніколи не бачив ножиць. Хлопці з паралельної групи носили на голові різнокольорові ірокези, щоправда, лиш поза межами інституту, і якось Олеся, щоб не надто виділятися з-поміж друзів, наважилася переступити поріг перукарні. Додому прийшла зі стрижкою «панк» з високо обстриженими скронями й довгим на потилиці волоссям. Тато, який усе доросле життя носив довгі бакенбарди, аж присвиснув, а потім разом із мамою накинувся на Олесю. Як її лиш не називали: і дурепою, і невдячним егоїстом, навіть пророкували, що з такою зачіскою їй одна дорога – в банду, а потім – у тюрму. Який зв’язок мала модна стрижка із в’язницею, дівчина так і не второпала.

Олеся зачинилась у кімнаті, її навіть не покликали на вечерю. Отоді юнка вкотре пригадала випадок у парку. В голові крутився дурний віршик, а ще слово «джаз». Їй захотілось музики, не такої, як удома, з радіорепродуктора, а тієї, майже забороненої, яку інколи чула з будинку навпроти, на що мама завжди шипіла злі слова про джаз. Дівчину інстинктивно потягнуло до того, чого не схвалювала мама. Це був прояв бунту, ще несвідомого бажання скинути батьківські необґрунтовані лещата. Тому зі стипендії таємно купила програвач, який віддала хлопцям у гуртожиток і попросила десь роздобути вінілові платівки з джазом. Так само таємно бігла до хлопців у кімнату й із завмиранням серця слухала дивні мелодії, від яких тріпотіла душа й тряслась грудна клітка. Вбирала в себе кожен звук, кожну ноту, здавалось, літала в іншому світі.

Хлопці, оті з ірокезами, яким довірила програвач, спершу вважали її дивачкою, згодом просто виходили з кімнати і нарешті поставилися з повагою до її нірвани. Якось один із них сказав ніби ненароком:

– Лесю, ти не там вчишся. З твоєю пристрастю до музики тобі б у музичне училище, а не тут марнувати час! Єдина з тебе користь на економічному – що є в кого списати самостійні чи контрольні. Тут не твоє, дряпай звідси, поки не закостенієш у цифрах, як мамонт у мерзлоті.

І тоді Олеся вперше в житті зробила те, що сама захотіла, – на третій курс інституту не пішла, зате її зарахували в музичне училище, навіть без базової музичної школи. Дівчина зуміла переконати викладачів, що саме тут її місце. Батьків переконати не вдавалося, тому вони були впевнені, що доня й далі навчається на економічному. Хтозна, скільки б отак тягнулось, якби випадково у вуличних музикантах тато не впізнав свою дочку. На вулиці не став зчиняти скандалу, зате вдома на дівчину чекало пекло. Та таке, що дівчина пішла геть із рідних стін. Її звідти просто вигнали, батьки мали надію, що хоч таким чином вплинуть – як не криками, то фінансовою залежністю.

Олеся не здалась. Ночувала нелегально в гуртожитку інституту, де вчилась раніше, а згодом і училища, поміж декількох однодумців, закоханих у музику. Спершу юну саксофоністку знайомі знайомих прилаштували у привокзальний ресторанчик, де влада пильно стежила за відвідувачами, а не за музикою. Згодом кращі ресторани міста записувались у чергу, аби на вечір отримати неперевершену Олкесу. Вибрала собі такий псевдонім. Музикою жила, завдяки музиці виживала, задля музики віддавала всю себе до крихти. І її оцінили. Бо своє 30-річчя святкувала у столичному ресторані, де з такої нагоди зібрався непоганий колектив і поціновувачів її таланту, і найвідданіші друзі, яких знайшла далеко від дому. Тобто такі ж закохані у джаз. А один із них і в Олкесу. Дівчина це бачила, та смертельно боялась сім’ї. Вона ж не мала моделі нормальних стосунків, їй було лячно опинитись у...