ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
419Історія з життя
ЧИТАЙТЕ 20 АВТОРСЬКИХ ЕКСКЛЮЗИВНИХ ІСТОРІЙ
У магазині посуду, що на розі двох вулиць у центрі міста, Люда була постійним покупцем. У посуді та й узагалі у справах кулінарних кохалась здавна. І цю чудову крамницю відкрила для себе теж давно: від дня відкриття і донині не пропускала нагоди завітати по щось новеньке.
Асортимент вражав: посуд з Італії, Франції, Німеччини, Швейцарії... Чого там тільки не було. І все таке вишукане, гарне, практичне, оригінальне, а часто й ексклюзивне. На полицях красувались набори каструль, тарілок та чашок, келихів, набори на спеції та столові набори, різноманітні скатертини та текстильні вироби для сервірування, аксесуари для кухні, фруктовниці та вази на солодощі... А кольори, відтінки – на будь-який смак! Жодна жінка, та що там жінка, жоден відвідувач магазину не міг встояти перед спокусою придбати щось для своєї кухні.
От і сьогодні по обіді Людмила завітала до цього магазину. Вчора вона через необережність розбила улюблену вазочку, тому якнайшвидше хотіла придбати нову, не менш вишукану та фірмову.
У магазині було майже порожньо. Продавець-консультант щось пояснювала літній пані, котра оглядала вишукані посріблені виделки. Людмила привіталась із ними, оскільки була знайома з продавчинею, побажала гарного дня і попрямувала до поличок із вазами. Погляд одразу зупинився на вишуканій вазі з дорогого французького кришталю. Взяла до рук, на цінник спершу й не подивилась. Оглядала товар: висока, містка, важка, дуже добротна. Про таку можна лише мріяти. Кришталь сяяв, переливався всіма кольорами. «Беру!» – Людмила глянула на цінник і задумалась. На ньому красувалась чималенька сума... Хоча чого дивуватись? Це не підробка, а справжнісінький елітний кришталь, оригінальний, найкращий, та й оформлення непросте.
«Врешті-решт, живу один раз, – ніби переконувала себе подумки Люда. – Можна і потішити власну душу... Гроші й без того розійдуться. А от куплю вазу – милуватиме око. Уявляю, як гарно в ній стоятимуть квіти – мої улюблені ромашки».
Саме цієї миті до магазину зайшов новий відвідувач. Захоплена роздумами про те, чи варто купувати вазу, Людмила й не помітила незнайомця. Не помітила й тоді, коли він підійшов до полиці з вазами. А коли раптово заговорив, злякалася, здригнулась від несподіванки і випустила з рук дорогу вазу з французького кришталю.
– Перепрошую, чи не підкажете, яку з ваз найкраще подарувати жінці? – саме цими словами злякав Людмилу чоловік.
І важка ваза із дзенькотом гепнула на підлогу. Від удару розлетілась на декілька великих і безліч маленьких осколків...
У магазині запанувала тиша. Лише літня відвідувачка тихо проспівала: «Ой-ой-ой...» Ще з хвилину ніхто не зрушив з місця і не промовив ані слова. Першою отямилась продавчиня, а після неї – чоловік. Він і заговорив, прямуючи до продавчині:
– Пробачте... Це моя необережність! Ох, ця моя необережність... Але не хвилюйтеся, я поверну вартість цієї вази...
– Звісно, звісно, – затарахкотіла жінка, швиденько побігла в підсобку, винесла віник і взялась прибирати залишки вишуканої вази...
Нарешті отямилась Людмила.
– Що ж ви? – звернулась до незнайомця. – Це ж я випустила її з рук... Ви ні в чому не винні. Я негайно відшкодую завдані збитки.
Їй на очі набігли сльози – от прикрість: і чималеньку суму доведеться викласти, і додому повернеться ні з чим... Не буде в неї омріяної вази! Навіть почала сердитись на незнайомого чоловіка. Зрештою, це і його провина, що вона випустила з рук таку коштовну річ. Навіщо тишком-нишком підкрався ззаду, заговорив до неї?!
– Що ви таке кажете? – наполягав на своєму незнайомець. – Я підійшов до вас, узяв до рук вазу, яку ви розглядали, і з необережності не втримав... Ваза – ба-бах! – упала й розбилась!
Він вийняв із гаманця картку, простягнув продавчині, і та заметушилась іще швидше, адже (тьху-тьху!) все закінчилось добре: люб’язний пан не сперечається, готовий оплатити ціну вази.
Людмила стояла із широко розплющеними очима й зовсім не розуміла, що відбувається, хто цей пан. Чому він такий люб’язний і заступився за неї? Підійшла до прилавка й категорично сказала:
– Іро, то я розбила цю вазу і я заплачу за неї!
– Пізно, – лише стенула плечима продавчиня Іра й усміхнулась. – Оплату здійснено!
І простягнула картку незнайомцеві.
Людмилу охопив такий жаль, такий відчай... Яка безглузда ситуація! Вона швидкими кроками вийшла на вулицю, на очі набігли сльози, і жінка не стрималась, розплакалася.
До неї відразу ж підійшов незнайомець.
– Ви так засмутились? Не переживайте! Я думаю, в них іще є така самісінька ваза!
Людмила промовчала, намагаючись заспокоїтись і стримати потік сліз.
– До речі, мене звуть Романом. Чи можу запросити вас на каву?
Люда підвела на нього здивований погляд.
– Спершу розраховуєтесь за вазу, яку розбила я, а потім ще й на каву запрошуєте?! Це що, такий новий спосіб знайомства?
– Чому ж ви іронізуєте? – знітився чоловік.
– Пробачте, – Люді стало незручно за різкі слова. – Я просто справді дуже засмутилась. Насамперед через те, що ви збрехали, а відтак виклали чималеньку суму за розбиту вазу. Але я негайно поверну вам гроші...
Вона зметикувала, що може віддати незнайомцеві гроші й так залагодити цю справу. Потяглась до сумки по гаманець. Роман спинив її руку:
– Але спершу таки випиймо кави.
Люда вже остаточно заспокоїлась, тому й знайшла що відповісти:
– Я б із радістю... Але ви одружений чоловік. А я не маю звички пити каву з одруженими...
– Що за нісенітниця? – розсміявся Роман. – На щастя чи на жаль, я неодружений і ніколи не був...
– Невже? – хитро зблиснули очі Людмили, вона пригадала слова, якими чоловік так злякав її в магазині. – А хіба не ви попросили, щоб я допомогла вам вибрати вазу для жінки?
– А, ви про це... – чоловік розсміявся ще дужче... – Взагалі-то, я мав на увазі свою сестру. Завтра вона повертається з Італії з відпустки. Певно, привезе чимало подарунків... От і я вирішив не залишатись у боргу, а потішити її чимось. Згадав, що Вероніка кохається у вазах, от і зайшов до магазину посуду. Там одразу побачив вас і вазу у ваших руках. Тому й вирішив порадитись.
Люда мовчала. Рука так і залишалась у сумці, а на її руці лежала рука Романа. Він не забирав її...
– То, може, таки вип’ємо кави? Не будемо ж посеред вулиці одне про одного розповідати.
– Я кави не п’ю... – промовила Люда. Помовчала хвильку, а потім кокетливо й ніби ненароком додала: – Проте тут неподалік розташоване моє улюблене кафе, в якому готують дуже смачний гарячий шоколад...
* * *
Ось так Людмила познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком Романом. Того дня вони дуже весело провели час: покуштували улюблений Людмилин гарячий шоколад, погуляли містом, а згодом повернулись до магазину посуду, в якому Роман придбав дві вишукані вази із французького кришталю. Одну – для Людочки, іншу – для сестри Вероніки... Добре, що такі були у продажу.
Розбитої вази не склеїти... Але це не біда! Та й не потрібно: з осколків кришталю виходить не надто гарний візерунок. Краще купити нову, а про дріб’язкові неприємності відразу ж забути... Адже життя таке коротке, щоб наповнювати його негативними емоціями...
Дякуємо за вашу передплату на ексклюзивні історії онлайн!
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
62
Життєві історії
Життєві історії
