РОДЗИНКА

– Ти завжди тут навчалася? Можеш не відповідати. Я тільки перший тиждень, ти, певно, здогадалася. У попередній школі в мене не склалося... – на мить затнувся. – Однокласники з полегшенням зітхнули, разом з учителями, бо я ще той фрукт... 

Вмощуючись під деревом, випадково зачепив рукою коліно дівчини. Її ніби током вдарило, і вона смикнула ногою. 

– Ти чого? Я не хотів. Сорі, мала, – почав оправдовуватися. 

Вероніка відсунулася трохи далі. 

– Ну ок, можеш і шлагбаум поставити, але я, ріллі, тебе не скривджу. 

Дівчина усміхнулась, потім підвелась і, не попрощавшись, швидко пішла. Розгублений хлопець залишився сидіти на траві. Загадковість нової знайомої-незнайомки тішила, однак дивакуватість насторожувала. У понеділок Ілля купив кілька пакетиків родзинок, сподіваючись знову зустрітись із Веронікою, до якої його тяг­ло наче магнітом.

Батьки, які очікували на дзвінок директора з нової школи в перші кілька днів, були здивовані, що син досі нічого не утнув, і водночас схвильовані, чи не планує щось грандіозне викинути, витримує, так би, мовити, паузу.

Після уроків хлопець поспішив до парку.  

– Так і думав, що знайду тебе саме тут. 

Вероніка посунулася, тим самим запросивши сісти поруч. Ілля вмостився. 

Кілька хвилин вони сиділи мовчки і, як не дивно, це зовсім не дратувало Іллю.

Потім дівчина запитально глянула на нього.

– Знаєш, я сам не розумію, що зі мною, і чого насправді хочу. – Хлопець почав нишпорити в рюкзаку. – Тобі зі мною нудно? 

– Ні... – мовила тихо. 

– То добре. Ось тримай, – урешті знайшов у сумці родзинки. – Ти такі любиш. Попереднього разу помітив. 

Вероніка схвально кивнула. Але родзинок не взяла. Натомість дістала зі шкільного рюкзака книгу й поклала перед хлопцем. 

– Ніколя Ваньє «Вовк», – прочитав юнак. – Ти пропонуєш мені читати з тобою? 

– Так, – зраділа, що зрозумів. 

– Ну ок. Тоді пригощайся. – Розкрив пакет з родзинками й поклав між ними обома. 

Дівчина взяла кілька сухих вино­градинок. 

– Дякую. 

– Ти дивна. Справді. Не любиш, щоб до тебе торкалися, говориш мало, завжди тримаєшся осторонь. 

Вероніка дивилася на нього, ніби боячись продовження. 

– Але мені це подобається. Щось у тобі є таке загадкове. Єдине, що мене турбує... Де ми будемо читати, коли настане сезон дощів? А як сніг випаде? – зареготав. 

– Там! – дівчина вказала на вітрину кафе. 

– О, ти все придумала. Чудово. Я не проти... 

* * *

Дні потекли, за сезонними дощами прийшов перший сніг і морози. Вулиці вбиралися в ошатні передріздвяні вогні, дітвора очікувала зимових канікул. Ілля ж не дуже хотів канікул, адже це той період, коли доведеться сидіти самому вдома. Батько, як завжди, буде на ділових зустрічах, адже, як відомо, всі великі справи залагоджують за столом, мати через брак вітаміну Д полетить на Мальдіви. Друзів у хлопця не було. Єдиною людиною, з якою спілкувався юнак, була Вероніка. З дівчиною Ілля почувався так природно і невимушено, йому не потрібно було грати роль, поруч із нею було зручно навіть мовчати. Так з егоцент­ричного та складного підлітка за кілька місяців перетворився на спокійного, без агресії юнака. Навіть психологам часто таке не до снаги.

Сам Ілля ж розумів, що Вероніка для нього більше, ніж просто друг, він уперше у свої шістнадцять років закохався. І це почуття не давало йому спокою – весь час чекав на її коротке повідомлення чи на зустріч у кафе. Збоку їхня парочка була доволі цікавою – двоє підлітків, нетипово – читають книги, а не залипають у гаджетах. Навіть коли не читали, їхні зустрічі не були наповнені розмовами. Короткі діалоги. Втім, Ілля звик, що його Ніка особлива. Єдине, що йому хотілося, – взяти її за руку чи обійняти. Але вона всіляко сторони­лася тактильних контактів. На пропозицію сходити в кіно відмовлялася, пояснювала фобією замкненого простору. А от музеї в місті вони обходили чи не всі по кілька разів. З Веронікою світ став іншим, втратив агресивність. Теорію змови всіх проти одного було скасовано. 

У переддень канікул Ілля запитав Ве­роніку:

– То як проведемо наступні десять днів? Пропоную сходити на каток. 

Дівчина мовчала. 

– Ну ок. Тоді за звичним сценарієм – чай з лимоном і кафешка. Годиться?

Вероніка дивилася на хлопця, ніби боячись, що той зникне. 

– Що сталося? Щось не так? – насторожився юнак.

Замість відповіді дівчина сторожко взяла руку Іллі у свою і притулилася до його долоні. Хлопець бачив, як з її очей потек­ли сльози. Вероніка зірвалася з місця і чимдуж побігла шкільним коридором. Більше юнак її не бачив. Не відповідала вона й на його незліченну кількість повідом­лень. А потім... Іллю з батьками раптом викликали до школи. Хлопець здивувався, адже направду не робив нічого поганого, навіть оцінки здобував за чесні старання.

У кабінеті директора, крім класного керівника та самого директора, були присутні ще чоловік і жінка. Вони представилися батьками Вероніки. І серце хлопця обі­рвалося... 

* * *

З раннього дитинства батьки Вероніки розуміли, що їхня донька особлива, їй буде складніше, ніж іншим дітям, у житті. Сотні перечитаних статей, незліченна кількість консультацій з лікарями, терапія, психологи. Тільки зав­дяки надлюдському прагненню соціалізувати власну дитину батькам Вероніки вдалося досягти непоганих успіхів. Вероніка пішла до першого класу звичайної загальноосвітньої школи. Навчання їй давалося нескладно, а от із прий­няттям було важче. Вероніка категорично відмовлялася йти на контакт з дітьми, не брала участі в колективних іграх на перерві, не дозволяла брати себе за руку, та й загалом уникала будь-якого тактильного контакту, навіть удома, навіть із найріднішими людьми.

Дівчина гарно засвоювала матеріал, готувала цікаві проєкти, писала неординарні літературні твори. Гірше було з усною відповіддю, проте вчителі поважали зусилля учениці. За всі десять років навчання вона так ні з ким і не потоваришувала. Єдиним її захоплення було читання. Книги для Вероніки стали вікном у дивовижний світ пригод, фантастки та подорожей. А родзинки – як вид заспокійливого, такий собі особ­ливий сорт валеріани. 

Батьки мріяли, що дівчина здобуде вищу освіту та знайде роботу за своїм покликанням. Утім, уже з кінця вересня нового навчального року дівчину ніби підмінили. Ні, вона вчилася, як і раніше, читала, можливо, ще більше, але стала... дещо, як сказала її мама, наелектризована. Пізніше психолог Вероніки тонко натякнув батькам, що дівчинка закохалася. Але це, радше, мало бути як приємна новина для рідних дівчини, адже аутисти не завжди приймають у свій світ чужих. Та батьки злякалися, що такі почуття для Вероніки можуть бути згубними. Цілком нормальна реакція, щоб захистити свою вразливу доньку. З деяких джерел вони довідалися про складний характер хлопця, який подобався Вероніці. І от вони в кабінеті директора, в присутності батьків Іллі намагаються заборонити дружбу між під­літками. 

– Якщо ти вирішив посміятися з неї чи, не дай Боже, поглумитися, повір, тобі це не зійде з рук, – кричала розчервоніла мати Вероніки. – Ми не для того вкладали в доньку стільки зусиль і часу, щоб ти зруйнував усе своїми іграми. Скажи, для чого вона тобі? Заради розваги? – голос жінки бринів, і вона готова була розридатися будь-якої миті. 

– А ви? – звернувся тато дівчини до батьків Іллі. – Потакаєте всім забаганкам сина, замулюєте очі своїми грошима, то думаєте, все зійде з рук? 

Діалоги часом переходили в крик. Ілля сидів ніби води в рот набрав, ситуація здавалася такою абсурдною. Ось, тільки він повірив, що не такий уже й поганий, як безпідставні звинувачення руйнують його довіру до людей. 

– Розгляньмо ситуацію через призму здорового глузду, – спробував залагодити конфлікт, що назрівав, директор школи. – За всі місяці навчання Ілля зарекомендував себе як зразковий учень, поведінка задовільна, наполег­ливий у літературі та історії, допитливий в економіці, вільно говорить англійською. Не знаю, що саме відбувалося в житті цього юнака за межами нашої освітньої установи, але одне можу сказати напевне – він непоганий хлопець. 

– Ніхто й не говорить, що він нездібний чи відстає в навчанні. Але, зрозумійте правильно, він не пара нашій Вероніці. Пограється, вона йому набридне, і піде в студентське життя, вільне плавання, де молоді й розкуті, – наполягав на своєму батько школярки. 

– Про це я і намагаюся вам сказати. Аутисти, вони... як лакмусовий папірець: бачать людей наскрізь і тримають дистанцію з тими, хто становить загрозу для їхньої безпеки. Повірте, я знаю, про що кажу. Як гадаєте, чому за всі роки у Вероніки не було друзів і раптом... усе змінилося? Може, їй дійсно потрібен друг, справжній. І Ілля саме такий.

– За всієї поваги... Але ми, як батьки, маємо повне право заборонити спілкуватися цьому юнакові з нашою донькою, – батько був категоричний. – Вероніка – не іграшка, а чутлива і вразлива дівчина. Те, що дається звичайним дітям без особливих зусиль, наша донька виборює титанічною працею над собою. Цей хлопчина все може зруй­нувати.

– А ви в Ніки запитали, чого вона хоче? – порушив мовчанку Ілля, підвівся і залишив кабінет.

Повернувся за декілька хвилин і поклав на стіл кілька пачок родзинок. 

– Передайте Ніці, це її улюблені. – Й пішов геть.

– Може, цим, – директор кивнув на гостинці для Вероніки від Іллі, – хлопець вам доводить, що дійсно діє в інтересах дівчини. Дайте йому шанс. Не поспішайте з висновками. 

Та батьки дівчини були непохитні. Зрештою, хлопцеві заборонили дружбу з дівчиною.

Та хіба можна заборонити кохання? Ілля не шукав зустрічей, не набридав телефонними дзвінками. Він чекав закінчення канікул, щоб запитати в Ніки, що відчуває вона.

Але дівчина не з’являлася в школі весь наступний тиждень. Юнак божеволів від здогадок, звинувачував себе. 

Після школи йшов уже знайомою дорогою до кафе, де зачитували до дірок пригодницькі книги, пили ароматний чай і просто були удвох із Веронікою. У п’ятницю після школи залишив у «їхньому» кафе пачку родзинок офіціантові, який за останні місяці знав їхню парочку як постійних відвідувачів. А раптом вона прийде, то це буде сигнал, що Ілля її розшукує, що вона потрібна йому. 

Ще за тиждень довідався від однокласників Ніки, що її перевели на сімейну форму навчання. Юнак не знаходив собі місця, ще так погано йому ніколи не було.

* * *

Життя Вероніки стало інакшим після зустрічі з Іллею. На зовнішні чинники не зовсім вплинуло, але її внутрішні відчуття дуже зміни­лися. Уже перша зустріч із хлопцем видалася Вероніці дивною. Вона бачила, що той глибоко нещасний у своєму світі, хоч намагається вдавати протилежне. Як вона це розуміла, не могла пояснити навіть своєму психологові. Але те, що він ніби в клітці, відчувала. Також відчувала самотність Іллі, за маскою зверхності. Він ніби був чужий у власній родині. Так почувалася Ніка в усьому світі. І коли власна самотність її не бентежила, а навпаки – тішила, то самотність Іллі була для нього тягарем, він потребував уваги. З ним вона почува­лася комфортно, затишно, наче й не було чужого поруч.

Лише за декілька місяців знайомства з хлопцем він став цент­ром її думок. Єдине, що їй хоті­лося, – просто побачити його, знати, що з ним усе добре. Він багато розповідав про себе, тож вона добре знала про його «героїчні» витівки і минулому. Дів­чині було нестерпно боляче від слів батьків, що їхні почуття приречені й не доведуть до добра. Адже протягом усіх років її переконували у зворотному – в потребі спілкуватися з однолітками. І ось, замість того, щоб прийняти той факт, що Вероніка подолала ще один щабель соціалізації, їй забороняють та застерігають від спілкування з єдиним другом. 

Навчальний рік добігав кінця. Навіть повітря було наповнене травневою безтурботністю школярів. У випускників попереду випускний, НМТ та вступ до вищих навчальних закладів. Ілля марно намагався зосередитися на напутніх словах класного керівника перед святковою лінійкою останнього дзвоника. Дуже боліло все тіло, особливо нирки. Вдома хлопець намагався вдавати, що все добре, але вже у школі відчув, що біль занадто сильний й ігнорувати його не вдавалося. Коли прозвучав дзвінок, і школярі почали висипати в коридор, Ілля підвівся з місця та, знепритомнівши, впав на підлогу. Розплющив очі вже в палаті лікарні, де навколо стояли лікарі та стурбовані батьки. Хлопець зрозумів, що розмови не уникнути, як і відповідальності. Але розмовляти не хотілося, тому він просто вдав, що спить... 

* * *

У грудях стисло так, що хлопцеві було важко дихати. Ніколи до цього Ілля не розумів, як може почуття впливати на настрій. Усі його думки були про Вероніку. Тільки після заборони їм зустрічатися він збагнув, настільки прив’язаний до дівчини та потребує її присутності у своєму житті. Йому хотілося дбати й піклува­тися про неї, захищати й будувати стосунки. Юнака не лякали слова про її особливість, про те, що ці почуття минуть, бо це шкільне захоплення. Він твердо знав: ця чудернацька дівчина, яка, ніби ангел-охоронець, першого дня знайомства захистила його від чергового недолугого вчинку, потрібна йому. Тільки з нею він став собою. 

Злість – це перше, що заполонило його душу. Він намагався дати вихід їй через заняття спортом. Щодень бігав кілька кілометрів, виконував силові вправи, тільки б не думати, чому і як. Зреш­тою вирішив, що зачекає кілька місяців до закінчення школи та знайде свою Вероніку. Він злився на батьків, які не чули його, на батьків Вероніки, в очах яких Ілля був бездушним і корисливим.

Якось одного вечора після чергового тренування в спортзалі до нього підійшов чоловік, який почав нахваляти юнака за здорове тіло, цікавився, чи не хотів би він, щоб спорт приносив ще й дохід. Так у житті Іллі з’явилися бої без правил. 

Саме тут уперше юнак випустив свої емоції з клітки. Тут він дав волю агресії та небувалій злості. Перший бій, здається, тривав лише кілька секунд, настільки зашкалював адреналін. За цю криваву бійню хлопець отримав чималий гонорар, та навіть значення не надав грошам, байдуже сховав у кишені куртки.

Ніхто не запитував, чи хлопець повнолітній, ніхто не називав справжніх імен. Коротке смс напередодні бою, сума виграшу залежала від ставок глядачів. Та не це хвилювало Іллю. Він випускав злість, а злився на весь світ і на себе. Бої давали йому відчуття перемоги. Так за три місяці періодичних боїв хлопець зміг відчути смак безпрограшності, адже не поступився в жодному бою. Це неабияк лоскотало нерви. Собі Ілля поставив умову: жодного програшу – і Вероніка знову з’явиться в його житті. Він повторював це собі ніби мантру, що залишається ще кілька боїв, кінець травня, дівчині виповниться вісімнадцять років, і вона сама вирішить, що для неї головне. І знав напевно, що саме він потрібен їй, як і вона йому. 

Вдома після першого бою мати влаштувала допит щодо синців та крові на обличчі. Ілля списав усе на тренування в боксерському клубі. Наївна мама тільки поспівчувала, запитала, чи точно син хоче займатися таким жорстоким видом спорту. Але навіть не поцікавилася, де саме цей клуб, хто тренер. Батько навіть не зауважив. Головне, що в школі більше ніхто не нарікав на його чадо.

Перед останнім боєм хлопець хвилювався більше, ніж зазвичай. Напередодні бачив сон, у ньому Ніку, як завжди, стриману, але таку холодну. Наче й не його Вероніка зовсім. На гадку спала думка, а що, коли він їй зовсім не потрібен, і вона не прагне зустрічі з ним. Що, коли вона сама захотіла перейти на сімейну форму навчання, щоб не бачити його. Та пригадав їхню останню зустріч, її обличчя в його долоні. 

Бій видався тяжким. Спритний і неймовірно витривалий на свій вік Ілля літав у рингу, ніби ганчірка. Бій він програв. Але це не найгірше. Вночі хлопець відчув неймовірний приплив жару всередині, підвищилась температура, його лихоманило і в голові літали метелики. Сказати матері не міг, випив жарознижувальне та знеболювальне. На ранок відчув, як болить нирка. Але пішов до школи... 

* * *

Сонце світило крізь нещільно зашторені вікна палати, за вік­ном вирувало справжнє літо. Ілля з важкістю розплющив очі, але погано орієнтувався, голова була надто тяжка, його страшенно нудило, тіло все ломило. Але дуже хотілося пити, спрага змусила шукати очима воду або того, хто її подасть. 

Біля вікна на стільці, просто перед ним сиділа його Вероніка з розгорнутою книгою в руках. Спершу юнакові здалося, що він марить. Хто-хто, а Ніка тут точно бути не може. Це за межею реальності. Спробував поворухнутися. Дівчина миттєво зреагувала на його рухи. 

– Ти? – все ж запитав для певності. 

– Я... – усміхнулася. 

– Читаєш? 

– Так... – повернула обкладинку книги до хлопця. – Навіщо ти все це? – запитала так, що він зрозумів: усі вже знають про його бої. 

– Злився, – чесно зізнався. 

– На мене? 

– На себе... Ти не зникнеш? 

Вероніка підійшла, сіла поруч на ліжко, взяла його руку у свою. 

– Ніколи... Знаєш, я забирала в кафе родзинки, які ти мені залишав, – мовила.

Юнак усміхнувся.

* * *

Ці двоє мали зустрітися, щоб зцілити одне одного. У такому змінному світі, де вирує хаос, так важливо знайти того, хто зуміє розгледіти в тобі щось надзвичайне, особливе, саме твою родзинку, навіть якщо для решти ти звичайний. Знайти й не втратити. Адже найголов­ніше – встигнути набутися разом. І неважливо, якої ти раси, кольору шкіри, якої релігії, не грає роль зріст чи вага. Єдине, що дійсно має значення, – твоя людина, яка чутиме тебе тоді, коли ти мовчиш, бачитиме твій сум, коли ти смієшся. І нехай для всіх ти ніхто, є той, для кого ти цілий всесвіт.