РОДИННІ ТЕНЕТА

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Тетяна КОМАР

20 лютого 22:13

518

+ 1

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Ексклюзив

– Мамо, не говори зі мною як із п’ятирічною дитиною, яка нічого не тямить у житті. Мені вже тридцять п’ять років, а ти досі даєш вказівки, як мені жити, – я благально подивилася на маму, яка дуже не любила, коли їй перечать.

– Марино, в чому я винна? Що я роблю не так, що ти мене постійно звинувачуєш? Я ж добра тобі бажаю.

У цей момент я вже знала всі наступні дії своєї матері. Зараз вона переверне все з ніг на голову. Зробить так, що в моєму серці посіється почуття провини. Потім почне добивати, зробить себе жертвою, мене – невдячною донькою. Так було сотні, ні, тисячі разів.

Щоб зрозуміти наші стосунки «донька-мама», «мама-донька», варто копнути значно глибше. Все життя від мене вимагали бути якщо не ідеальною, то принаймні безпроблемною. Якщо я скаржилася, що мене хтось ображав з дітей у садочку, мама говорила, що потрібно бути м’якою і йти на поступки. Треба було віддати іграшку, і ніхто б мене не ображав. Коли в школі я говорила, що мене дражнять через зачіску, мама влаштовувала істерику, що я все вигадую, ніби тільки наперекір їй.

Я звикла свої переживання, тривоги переносити в собі, не демонструвати невдоволення, протест, щоб зайвий раз не турбувати й так схвильовану маму. Обираючи майбутню професію, в одинадцятому класі я наважилася сказати, що мрію стати ветлікарем. Мама мало не луснула від злості. Вона демонстративно лежала з рушником на голові, імітуючи серцевий напад, до якого довела її я своїми безглуздими ідеями.

Це тепер я розумію, що вона симулювала, а тоді мені було так страшно, що я довела маму до такого стану. Безапеляційно погодилася подати документи в бухгалтерський. Мама не могла нахвалитися своїм подружкам, яка в неї донька розумниця. Усе було для показових виступів перед аудиторією, друзями, ріднею. Показати, наскільки все ідеально. Я мала бути зручною. І я стала такою. Нічого не розуміла у стосунках між чоловіком і жінкою. Ні, фізіологію я добре розуміла. А от у стосунках майже нічого не тямила.

Я мала страх висловлювати власну думку, не говорячи вже про відкриту дискусію. Не можу сказати, що я від цього страждала, коли була дитиною. Просто звикла, що за мене все вирішувала мама. Робила вона це так ювелірно, що я вірила, ніби то рішення, які ухвалила я. Від вибору одягу до однолітків, з якими маю спілкуватися, від проєкту з української літератури до гуртка після школи – все тотально контролювала мама. Те, що в наших стосунках є щось неправильне, я почала помічати у старших класах. Мої однокласниці одягалися сучасно, їм дозволяли на дискотеку фарбуватися, одягати мініспідницю. А я чула тільки, що танці будуть після школи, а зараз варто вчитися, одяг купували на ринку, як заведено, на виріст. Про незручності такого одягу мати не хотіла слухати. І хоча росла я у важкі дев’яності, нашу родину не можна було назвати нужденною. Тато обіймав посаду в правоохоронних органах, мав хліб і до хліба. Тож придбати речі бодай мого розміру змога була, але мамі це чомусь навіть на гадку не спадало.

– Мамо, я хочу бути почутою. Зрозумій, це моє рішення і я не передумаю, – якомога спокійніше намагалася достукатися я до матері.

Однак вона демонстративно відвернулася до вікна, чутно було, як починає схлипувати.

– Ну, нащо ти вкотре влаштовуєш цю виставу? Мамо, я розлучаюся з Вадимом, хочеш ти цього чи ні. Я достатньо доросла, щоб самостійно вирішувати, як жити.

– Та-а-ак, ти, Марино, у нас доросла. Самостійна, – нотки її голосу сіяли іронію. – Аж занадто самостійна. А про дитину ти подумала? Позбавляєш власну доньку нагоди зростати в повноцінній родині.

– Знову за рибу гроші... Вадим не зникає з життя Влади, просто припиняє бути моїм чоловіком. Батьком він залишиться назавжди!

Мама різко повернулася від вікна і спопелила мене поглядом.

– Багато ти знаєш! Розумна яка! Та як ти жити взагалі плануєш? Й головне – на що? На свою копійчану зарплату в архіві? Теж мені героїня. Варто було б хоч свій диплом бухгалтера зуміти використати в житті. Ти навіть того не зуміла зробити, – вкотре вколола в больову точку. – Ну, загуляв чоловік раз, нічого страшного. Треба інколи бути сліпою або дивитися крізь пальці на такі речі, як зрада чоловіка. Та ще й якого чоловіка! Це ж скарб. Де ти такого ще знайдеш? – тон матері був крижаний.

– Річ не в загулі, мамо. У нього жінки постійно були і будуть. Річ у тім, що… Мені тато сказав, коли я була в нього в лікарні, що Вадим живе зі мною через борг. Нічого про це не хочеш сказати?

– Марино! – голос матері зірвався на фальцет. – Як ти смієш мене запитувати про якісь вигадки хворої уяви твого батька? Та як ти можеш? Я своє життя на вівтар твого добробуту поклала, невдячна. А цей психічнохворий чоловік несе всяку нісенітницю, яку я ще й маю комусь пояснювати, – мати кричала мені просто в обличчя.

– Він не психічнохворий, а нещасний.

Відчуття було таке, що мати мене зараз ударить.

– Я піду, мамо!

Мати не мала наміру припиняти цю розмову.

– Ти хоч знаєш, що про таке життя, як у тебе, інші тільки мріють. Де ти ще такого чоловіка знайдеш? – мати шипіла, а не говорила.

– А з чого ти взяла, що я когось собі шукатиму?

– Ой, тільки не треба цих палких промов про самостійність! Ти життя не бачила. Живеш як у Христа за пазухою. Забезпечує тебе…

– Ма-мо!! До чого тут матеріальний аспект? Вадим зрадив мене не вперше і не востаннє! Ми давно чужі одне одному люди. Більше я не маю наміру це обговорювати. І я таки дізнаюся правду. Подобається це тобі чи ні.

– Біжи. Дивись. не спіткнися. Більше слухай свого маразматичного татуся!

– Як ти можеш? Він не маразматик! Він хвора людина. І, можливо, навіть через життя з тобою.

Настрій остаточно був зіпсований: ані підтримки від мами, ані розуміння, ані відповідей я не отримала. Та, зрештою, на що я тільки сподівалася? На жіночу солідарність, на материнську мудрість? Це не про неї. В сум’ятті я залишила батьківську квартиру і попрямувала до автобусної зупинки. Сьогодні, як ніколи, мені не хотілося повертатися додому. Та треба було розставити крапки над “і” й поговорити відверто з Вадимом.

Автобус рухався ніби навмисне повільно, трішки затримувався на зупинках. Я мала час на роздуми, хоч останніми тижнями тільки те й робила, що розмірковувала. Що я очікувала від шлюбу, в якому від перших років спільного життя була нещасливою? Рішення про моє заміжжя, як і про решту важливих питань, ухвалила моя мама. Це тепер я розумію, що ніхто ніколи не повинен за мене нічого вирішувати. Але мати так уміло це зробила, що я вважала це своїм рішенням.

Юнкою я сторонилася хлопців. Радше боялася з ними спілкуватися. Закомплексована, невпевнена в собі, заздрила своїм одноліткам-дівчатам, які вміли пофліртувати, ходили на побачення. Я ж мало не непритомніла навіть від думки про побачення. Тому, коли мама доволі наполегливо, але, як мені тоді здалося, з добрими намірами запропонувала познайомити мене із сином своєї подруги, не змогла відмовитися. Адже я завжди боялася осуду авторитарної матері, а окрім того, мені й самій хотілося зустрітися з надійним хлопцем, який не висміє моєї боязкості перед друзями.

І Вадим підкорив моє нерозумне, наївне серце. Варто віддати йому належне, мій майбутній чоловік зумів знайти слова, щоб я повірила у власну привабливість, харизму. Мені здавалося, що я виграла в лотерею, адже такий хлопець, і розумний, і статний, і гарний, і я – посередня, пересічна, сіренька на його тлі. Згодом я навіть повірила, що можу бути цікавою Вадимові. Адже що, як не почуття, тримали його біля мене?

Чи то через свою недосвідченість, чи через ейфорію, що заполонила мене, я за якихось пів року вийшла заміж, чим здивувала своїх знайомих, адже справжніх подруг до своїх вісімнадцяти років так і не знайшла. Усі мої однокласниці боялися моєї матері, як вогню. Її неприхованого осуду, упередженого ставлення та необґрунтованої неприязні. Тому воліли радше не спілкуватися зі мною взагалі, ніж потрапити під критику. Але так чи інакше однолітки були здивовані моїм заміжжям. Дехто навіть заздрив. Адже мені дістався впевнений у собі, харизматичний красень. Та хто і що про мене думав, на той момент мені було нецікаво. Чи не вперше в житті мені зустрілася людина, яка слухала мене, піклувалася про мене, прагнула зустрічі зі мною. Я й подумати не могла, що все це вигадка, ілюзія, яку я створила і в яку сама ж і повірила.

Весілля, як і сама пропозиція руки та серця, відбулося дуже швидко. Я так прагнула вилетіти з-під опіки власної матері, тішилася, що мого рішення про заміжжя ніхто не критикував, як це було завжди.

Спершу я купалася в сімейному щасті, насолоджувалася роллю дружини. Ми відразу переїхали у квартиру, яку подарували нам його батьки. Звідки така розкіш, як нерухомість, мене не цікавило. Я була в рожевих окулярах.

Згодом Вадим дедалі частіше почав затримуватися після роботи з друзями, інколи йшов відпочивати без мене. Я через свою необізнаність чи нерозумність не могла чітко показати своє ставлення до таких ситуацій. Вадим ішов, а я починала шукати причину в собі. Це було нестерпно. Якось, повертаючись із пар, я побачила Вадима з якоюсь дівчиною. В її очах грали бісики, і моєму чолокові це, безсумнівно, подобалося. Він зухвало поклав руку на її сідницю, а ця дівчина притиснулася до його ноги. Так вони і стояли навпроти кав’ярні, захоплені одне одним. І я, з пакетом продуктів, у дурній теплій шапці, з відмороженими пальцями на ногах, бігла готувати вечерю коханому, який не поспішав її їсти.

Почати серйозну розмову з чоловіком про ситуацію, що рвала мене на частини, знову ж таки не дала моя невпевненість. А що, якщо Вадим мене покине? І я назавжди залишуся сама. І я вдала, що нічого не знаю. Змовчала. Скільки разів за подружнє життя мені доводилося мовчати, краще не згадувати. Я терпіла, ламала себе, підлаштовувала себе під нього. А Вадим навчився цим користуватися.

Після закінчення інституту я влаштувалася на роботу в архів. Знову ж таки через свої соціопатичні нахили. І хоч мені була притаманна емпатія до чужих людей, свої почуття я вміло маскувала й намагалася мінімально їх показувати. Вадим же знахабнів до неможливого, відверто обманював мене, дозволяв собі не приходити на ніч додому. Що цікаво, я навіть запитувала себе, чому ж він не покидає мене. Просто страждала мовчки.

У душі я гнівно кричала, навіть часом із лайкою, але не більше. Черговий любовний роман Вадима добігав завершення. Я вже знала, коли його пристрасть до нової пасії згасала, бо настрій у Вадима ставав похмурий, він думав, як розлучитися з нею без скандалу. За шість років сімейного життя я досконало вивчила його натуру. І вже чекала, що Вадим знову проводитиме вечори зі мною, до чергової інтрижки. Але я з високим тиском загриміла в лікарню. Там і довідалася, що незабаром у нас буде дитина. Вадим мовчав. А я раділа. Нарешті в нас з’явиться дитина, яка зцілить наші почуття.

Та не було чого зцілювати. Влада народилася у травні, у сезон яскравих тюльпанів та соковитої зелені. Квіти на виписку Вадим забув купити, принесла свекруха. Його мати, треба віддати їй належне, дуже навіть не погано до мене ставилася. Завжди, коли приходила до нас у гості, нахвалювала мою хазяйновитість, час від часу наголошувала синові, що дружину треба тішити квітами і подарунками. Це вона показала мені, як жінку змінює вдало підібраний одяг, привчила мене регулярно відвідувати перукарню та косметолога, навчила азів щоденного макіяжу, розкрила мою жіночність. Я була дуже вдячна Вадимовій мамі за це. Тепер уже думаю, що вона знала про походеньки свого сина, тому всіляко намагалася згладити ситуацію своєю приязністю до мене.

Час летів. Влада підросла, я розчинилася в материнстві, чоловік – у черговій коханці. Ми були чужі одне одному, але мою маму це не зупиняло, всім і кожному вона розповідала, яка її донька щаслива в подружньому житті. Все відбувалося само собою. Я пливла за течією, не прагнучи змін. Точніше, я боялася змін. Чоловік заробляв гроші, купував доньці все потрібне, ми були більш аніж забезпечені. Вадим ніколи не запитував, куди і скільки я витратила грошей. Що не кохав, то вже інша справа. «Скільки родин живуть без любові, і нічого», – переконувала я сама себе. Жінка може звикнути до всього, але чи варто це робити? Чи потрібно звикати до байдужості, ігнорування, до знецінення?

Я часто каралася і повертала гнів проти себе, звинувачуючи себе в тому, що не зробила чогось, просто щоб догодити Вадимові. Тому вважала заслуженим те, що була нецікава власному чоловікові. Мій батько з притаманним йому безапеляційним визнанням слушності матері все ж час від часу прагнув викликати мене на відверту розмову. Помітно було, що за всі роки життя з моєю мамою він відбувся лише як великий начальник в органах внутрішніх справ, вдома ж був звичайнісіньким підкаблучником. Мені здавалося, що батько був глибоко нещасний поруч із моєю матір’ю, але жодного разу не пішов проти її волі. Я відповідала завченими фразами, що все добре, часом навіть вірила, що так і є.

Пам’ятаю, як колись батько обійняв мене, погладив з любов’ю по голові й сказав, що дуже шкодує про те, що допоміг відбутися цьому весіллю і зробив ще й мене нещасною. Тоді я не надала цьому значення.

***

Вдома пахло кавою і стійкими парфумами Влади. Останнім часом донька захопилася корейською підлітковою косметикою. Як швидко Влада росла. У кухні сидів чоловік з відчиненим ноутбуком, зосереджено працював і пив каву. Таким я бачила його сотні тисяч разів. Завжди закушував нижню губу і невідривно дивився в монітор, коли працював.

– Я вдома… – мовила я.

Реакції на мій прихід не було.

– Вадиме, нам потрібно серйозно поговорити.

Чоловік підняв очі на мене:

– О, ти вдома. Привіт, – і знову уткнувся в монітор.

З кімнати доньки долинала музика, Влада дуже любила класику, навіть не знаю, звідки це в неї. Ну що ж, дитина зайнята, можна відверто поговорити з чоловіком. Мабуть, уперше за всі роки сімейного життя.

Черговий любовний роман Вадима добігав завершення. Я вже знала, коли його пристрасть до нової пасії згасала, бо настрій у чоловіка ставав похмурий, він думав, як розлучитися з нею без скандалу. За шість років сімейного життя я досконало вивчила його натуру. І вже чекала, що Вадим знову проводитиме вечори зі мною, до наступної інтрижки. Але я з високим тиском та температурою загриміла в лікарню. Там і довідалася, що незабаром у нас буде дитина. Вадим мовчав. А я раділа. Нарешті в нас з’явиться дитина, яка зцілить наші почуття.

Та не було чого зцілювати. Влада народилася у травні, в сезон яскравих тюльпанів та соковитої зелені. Квіти на виписування Вадим забув купити, принесла свекруха. Його мати, треба віддати їй належне, дуже навіть непогано до мене ставилася. Завжди, коли приходила до нас у гості, нахвалювала мою хазяйновитість, час від часу наголошувала синові, що дружину треба тішити квітами та подарунками. Це свекруха показала мені, як жінку змінює вдало підібраний одяг, привчила мене регулярно відвідувати перукарню та косметолога, навчила азів щоденного макіяжу, розкрила мою жіночність. Я була дуже вдячна Вадимовій мамі за це. Тепер уже думаю, що вона знала про походеньки свого сина, тому всіляко намагалася згладити ситуацію своєю приязністю до мене.

Час летів. Влада підросла, я розчинилася в материнстві, чоловік – у ще одній коханці. Ми були чужі одне одному, але мою маму це не зупиняло, всім і кожному вона розповідала, яка її донька щаслива в подружньому житті. Усе відбувалося само собою. Я пливла за течією, не прагнучи змін. Точніше, я боялася
змін. Чоловік заробляв гроші, купував доньці все потрібне, ми були більш ніж забезпечені. Вадим ніколи не запитував, куди і скільки я витратила грошей. Що не кохав, то вже інше. «Скільки родин живе без любові, і нічого», – переконувала я сама себе. Жінка може звикнути до всього, але чи варто це робити? Чи потрібно звикати до байдужості, ігнорування, до знецінення?

Я часто каралася і повертала гнів проти себе, звинувачуючи себе в тому, що не зробила чогось, просто щоб догодити Вадимові. Тому вважала заслуженим те, що була нецікава власному чоловікові. Мій батько з притаманним йому безапеляційним визнанням слушності матері все ж вряди-годи прагнув викликати мене на відверту розмову. Помітно було, що за всі роки життя з моєю мамою він відбувся лише як великий начальник в органах внутрішніх справ, удома ж був звичайнісіньким підкаблучником. Мені здавалося, що батько був глибоко нещасний поруч із моєю матір’ю, але жодного разу не пішов проти її волі. Я відповідала завченими фразами, що все добре, часом навіть вірила, що так і є.

***

Вдома пахло кавою і стійкими парфумами Влади. Останнім часом донька захопилася корейською підлітковою косметикою. Як швидко Влада росла! У кухні сидів чоловік за ноутбуком і пив каву. Таким я бачила його сотні тисяч разів. Завжди закушував нижню губу і невідривно дивився в монітор, коли працював.

– Я вдома… – мовила я.

Реакції на мій прихід не було.

– Вадиме, нам потрібно серйозно поговорити.

Чоловік підняв очі на мене:

– О, ти вдома. Привіт, – і знову уткнувся в монітор.

З кімнати доньки долинала музика, Влада дуже любила класику, навіть не знаю, звідки це в неї. Ну що ж, дитина зайнята, можна відверто порозмовляти з чоловіком. Мабуть, уперше за всі роки сімейного життя.

Я сіла навпроти Вадима: смаглява шкіра, правильні риси обличчя, мужні вилиці, пухкі губи, густе волосся надавали йому особливого шарму. Так, у такого чоловіка можна закохатися. Я дивилася на нього і розуміла, що це чужий мій чоловік. Так інколи буває. Наче й живемо під одним дахом, і дитина є, а родини немає.

– Вадиме, чому ти зі мною одружився? – запитала я прямо.

Чоловік припинив натискати кнопки клавіатури, відкинувся на спинку стільця. Ковтнув кави.

– До чого ці запитання раптом? – усміхнувся доволі нещиро. – Бо закохався.

– Невже? От так просто взяв і закохався?

– Я зрозумів, Марино, ти випила. Вибач, але я не налаштований вислуховувати твої фантазії. У мене багато роботи.

– Ти не відповів на моє запитання. Чому ти одружився зі мною?

Чоловік із силою прикрив ноутбук та з викликом поглянув на мене:

– Чого ти домагаєшся? Що ти хочеш почути? Тобі що, нудно живеться?

Усередині мене вирували ураган, страх і гнів водночас.

– Вадиме, ми не перший день знайомі. Я поставила тобі одне запитання. Невже багато прошу? Відповіси – і я дам тобі спокій. Ти одружився зі мною не просто так – не красуня, не донька мільйонерів. То що спонукало тебе пов'язати себе саме зі мною? Що чи хто? Адже ти міг мати будь-яку дівчину. Всі казали, що ми не пара. То в чому ж таємниця? Знай, я дещо довідалася, але волію почути твою версію.

– Хочеш знати правду? Гаразд. Я тобі розповім. Чого ж тобі спокійно не живеться? Все в тебе є, але ж ні, тобі хочеться копнути глибше, – очі чоловіка палали гнівом. – Ще до нашого знайомства я зустрічався з дівчиною. У нас були серйозні стосунки, перше кохання. Ліля була з незаможної родини, навіть із неблагонадійної, її батьки зловживали алкоголем, діти росли, як гриби після дощу. Так-от… наше кохання дало свої плоди.

– Ліля завагітніла? – здогадалася я.

– Так, тільки радості від того не було зовсім, як виявилося, дівчині було на той момент лише п’ятнадцять років, а я про це навіть не здогадувався, Ліля мала вигляд аж ніяк не підлітка. І коли її п’янчуга мати довідалася про це, вирішила заробити грошей на цій ситуації. Спершу мої батьки погодилися на відкуп. Навіть заплатили їй якусь частину.

Вадим замовк і підійшов до вікна.

– Що сталося потім?

– Потім? Лілині батьки зрозуміли, що вагітність доньки – це золота жила, і почали з’являтися на порозі нашого помешкання по черговий відкуп мало не щотижня, погрожуючи посадити мене до в’язниці за розбещення неповнолітньої. Удома почастішали скандали, мама постійно плакала. Це могло зашкодити батьковій кар’єрі в академії. Хто триматиме на посаді проректора чоловіка, син якого педофіл?

– Ти бачив у цей період Лілю? – чомусь доля дівчини мене турбувала найбільше.

– Хм… Ти як завжди. Переживаєш за інших… Ні. Ми не бачилися. Лілю посадили під домашній арешт. А мені також наказали не показувати носа з дому. Телефона в неї не було. І я навіть не здогадувався, що з нею.

– Якось у гості до нас прийшла твоя мама. А моя в розпачі розповіла їй про всю ситуацію, хоча ця тема була табу за межами нашої родини. І Катерина Анатоліївна пообіцяла допомогти.

– Без сумніву, без моєї доброї мами тут не обійшлося.

– Смішна ти, Марино.

Мені стало образливо:

– Смішною зробили ви мене із самого початку, а мені чогось не смішно.

Вадим не очікував від мене такої відвертості, але продовжив розповідь:

– Твоя мати, можливо, й має тотальне почуття власної правоти, але розв’язувати проблеми – то її козир.

– Угу, і створювати проблеми також… – огризнулася я.

Чоловік усміхнувся:

– Тобі видніше, вона – твоя мати. Але я мріяв, щоб у мене була така вольова та неупереджена мати, як твоя. А моя робила з мене безхребетного матусиного синочка. Можливо, тоді б я навчився відповідати за свої вчинки. Так чи інак, але за декілька тижнів мене поставили перед фактом, що я одружуюся.

– Навіть так? Тобто, йдучи зі мною вперше на побачення, ти вже знав, що маєш одружитися зі мною? Ти хочеш сказати, що, залагодивши твою проблему, моя мама забажала натомість прилаштувати свою нерозумну, негарну і недалеку доньку?

– Ну навіщо ти так?

– А як, Вадиме? Як? У вас були свої проблеми, якісь незрозумілі домовленості, а я… Ким була я? Маріонеткою! – мені хотілося плакати, але сліз чомусь не було. – Я ж не просила влаштовувати моє особисте життя, як і не просила одружуватися зі мною. Найгірше, що я повірила тоді тобі. Повірила, що цікава тобі… А ти просто грав роль.

– Спершу так і було. Я вдавав, що зацікавився тобою, що мені цікаво з тобою. І ще тішив себе, що все зміниться, що мені дозволять одружитися з Лілею і що цей фарс ненадовго…

– Фарс? Яке влучне слово… для нашого з тобою життя. Я не можу зрозуміти, за що ти так учинив зі мною? Чому за чужі помилки розплачуюся саме я? Якщо я була тобі байдужа, чому не розлучився зі мною? Ти давно самодостатній чоловік. Міг легко вийти з цих стосунків ще задовго до народження Влади.

– Міг, але вже не хотів. А навіщо? Мене все влаштовувало. Ти гарна господиня, добрий друг, надійний партнер…

– А чудові коханки були. Правильно?

Вадим усміхнувся, і я побачила одну з тих усмішок, які робили його обличчя особливо привабливим і додавали йому зверхності.

– Ти не така вже і проста, як можна подумати відразу. Так, я мав сотні жінок у своєму ліжку. Так, я мстив. За своє скалічене життя.

Моєму роздратуванню не було меж, у моїй душі боролося дві жіночі іпостасі. Одна – загнана страхами та вічними комплексами, інша – та, якій набридло бути жертвою. Я розсміялася. Голосно, надривно. Чоловік дивився на мій істеричний сміх з огидою. А потім налив собі у склянку віскі. Врешті я заспокоїлася.

– Тобто ти, який зламав життя щонайменше двом жінкам, уважаєш себе постраждалим? Ні, ти це серйозно?

– Ти думаєш, що я отримував велике задоволення від цієї гри? – огризнувся Вадим.

– Ти міг не брати участі в цій грі! Забрати Лілю, поїхати з нею деінде. Переконана, що її батьки й не помітили б, що на одного рота поменшало. Але ти пристав на ці правила гри. А мене втягли в це без мого відома. То хто ж тут жертва?

– Годі, Марино! Можна подумати, що ти глибоко нещасна зі мною. Чого тобі бракує? Ти маєш усе, про що твої подруги тільки мріють. На що тобі нарікати? Де ти ще знайдеш такого, який даватиме тобі все і не братиме нічого натомість?

Мене почало нудити, до горла підкотив клубок, який не давав дихнути.

– Справді. Ніде такого не знайду. Ти маєш рацію, – я сказала насправді не те, що хотіла.

– Ти взагалі ніби з ланцюга зірвалася останніми місяцями. Що з тобою? Може, у тебе клімакс? Тобі треба сходити до лікаря, – промовив Вадим, наче й не було цього зізнання.

– Мені потрібно було дізнатися правду, яку ви всі так уміло від мене приховували, – я відчувала, як хвиля втоми накочується на мене, мені хотілося лягти в ліжко і міцно заснути, щоб не обдумувати почуте.

– Дізналася? І що, полегшало? – саркастично зауважив чоловік.

– Легше? Ні. Але тепер я принаймні розумію, чому все так, чому тобі не цікава, чому ти мене не покидав. Можна ще запитання? – ніби крізь марево, промовила я.

– Валяй!

– Ти знаєш, де зараз Ліля? Що з твоєю дитиною? І хто стоїть за тим, що її батьки більше не погрожували вам заявою до міліції?

– А ти не здогадуєшся, хто стоїть за цим усім? Твоя мама, звісно, рішалово, але це не її парафія. Твій батько. Все зробив твій батько.

Мої здогадки підтвердилися. Але мені так боляче було чути правду. Мій татко, мій світлий татко, який у моїх очах був героєм тільки за спільне проживання з мамою, мій оазис тепла і любові, був основним фігурантом у справі.

– А Ліля?

– Я не знаю, де вона. І ніколи не знав.

– Тобі не цікава її доля?

– Марино, мені вже нічого не цікаво! Мені байдуже до життя жінки, яку я знав п’ятнадцять років тому.

На ватяних ногах я встала з-за столу.

– Підготуй документи на розлучення. Не відбувай більше покарання. Ти вже віддав свій борг моїм підприємливим батькам. Вадиме, а чому ти розповів мені правду? Ти вкотре міг збрехати, я б повірила.

– Втомився від брехні. Втомився від самого себе…

Чоловік дивився на мене, і в його погляді було роздратування.

Мабуть, Вадим не очікував, що я бодай колись наважуся на розірвання шлюбу. Він – так. А я з нетерпінням чекала цього.

***

Хвороба батька прогресувала, він мучився вже декілька років. Тато часто забував, де і що поклав, який день чи навіть рік. А останнім часом батька неможливо було залишити самого навіть на декілька хвилин. Деменція надто швидко пожирала його свідомість. Боляче було дивитися, як згасає дорога тобі людина. А ще гірше, коли розумієш, що єдиний вихід – це спецзаклад, адже жити з цією людиною фактично стало неможливо. Для мене це був удар, до якого я не була готова. Кожен мій візит супроводжували спроби батька щось пояснити мені, а я задихалася від болю – так мені хотілося, щоб він став колишнім. Але зворотного процесу в цій ситуації бути не могло. Тому я збирала себе докупи і йшла на чергові відвідини до татка. Мама сказала, що не має наміру ходити в психдиспансер, бо не хоче бачити всіх, хто там перебуває, адже це негативно впливає на її ментальне здоров’я. До того ж, за її словами, батько однаково нічого не пам’ятає. Я не поділяла материних поглядів. Але, як завжди, не наважилася їй суперечити. Батько що не візит мав дедалі розгубленіший вигляд, усе більше погляд його ставав далеким, тато часто мене не впізнавав. Тому, коли вперше почав говорити мені про каяття, про вчинок, який зруйнував мою молодість, я не відразу зрозуміла, що це має сенс. Коли ж з певною періодичністю фрази і слова почали повторюватися, я почала випитувати більше. Але тато вперто мовчав. Можливо, не міг згадати.

Сьогодні, як і тиждень тому, я прийшла до нього, сподіваючись довідатися, куди поділася Ліля. Матері поки не сказала, що знаю всю правду. Бажання зустрічатися з мамою в мене зовсім не було.

Лілина доля була схожа на мою: нею розпорядилися так само, не запитавши її згоди. Тільки чогось мені здавалося, що я ще справді виграла лотерейний білет. Лілина ж доля невідома. Як п’ятнадцятирічна дівчинка сама народжувала, ростила дитину? Де і за що жила, не маючи жодної підтримки? Я відчувала потребу дізнатися про Лілю якомога більше.

Як на диво, батько цього дня мав бадьорий вигляд, у нього навіть погляд став якимось просвітленим, що безмежно мене потішило. Я так боялася втратити цей незримий ланцюжок, який тримав його поміж свідомих людей. Усе було таке хитке і на межі. Тато впізнав мене і простяг мені руки, які тремтіли що не день дедалі більше. Когнітивні функції вестибулярного апарату порушилися суттєво.

– Тату!!! Я дуже рада тебе бачити! Ти сьогодні маєш гарний вигляд, – промовила я щиро.

– Доню. А де мама? Хіба Катруся не прийде сьогодні? – батько дивився на мене з надією.

– Прийде, татку, але трішки згодом, у неї справи, – збрехала я.

Відчуття було, що потрібно поспішати з розмовою без передісторій, адже будь-якої миті тато міг втратити зв’язок з реальністю.

Я сіла навпроти батька, взяла його за руку і запитала прямо:

– Тату, а де Ліля?

Здається, це запитання батька не здивувало. Радше він зрадів почутому.

– Ти знаєш? – запитав з повними сліз очима.

– Знаю, – я боялася, щоб емоції, які накопичилися в батька, не повернули його з реальності в інший світ.

– Пробач, доню. Я не хотів. Чесне слово. Я знав, що ти будеш нещасна з цим чоловіком. Адже не можна бути щасливим без кохання. Подивись на нас із Катериною. Ми кохаємо одне одного. Тому такі щасливі досі. Але мама наполягла. Вона сказала, що це твій шанс…

Бідолашний мій тато! Навіть коли був смертельно хворим, приреченим, він і далі кохав ту, яка невідомо, чи колись і любила його самого.

– Тату, я не гніваюся на тебе. Мені потрібно знайти Лілю. Скажи, ти знаєш, де вона? – я намагалася якомога лагідніше говорити до нього.

– Я… відвіз її до своєї двоюрідної сестри. На захід країни. До тітки Мареї. Катруся казала, що з моєю посадою не варто зближуватися з такою ріднею, яка може зашкодити моєму кар’єрному зростанню. Адже вони там усі націоналісти.

– Я зрозуміла, татку… Скажи, Лілі хтось допомагав фінансово, коли народилося маля?

Відповіді не було. Я подивилася на батька і зустріла скляний погляд у нікуди.

– Дякую… – я уткнулася обличчям у його руки й заплакала. Від жалю до невідомої мені Лілі, до свого хворого і досі закоханого в жінку, яка його не цінувала, батька та до самої себе.

Медсестра помітила, що батько перебуває поза реальністю, і запропонувала відвезти його в колісному кріслі до палати.

Я ж помчала на залізничний вокзал по квитки: треба їхати на пошуки цієї Лілі. Навіщо, я ще не знала, але відчувала, що це мені потрібно, як ковток свіжого повітря.

***

У маленькому гірському селі мешкали двоюрідна сестра батька, його тітка і два брати. Пам’ятаю з дитинства, як я любила в них гостювати. Найбільше мені запам’ятався їхній просторий, величезний, світлий будинок. Увесь в іконах. Я постійно перепитувала в баби Оксені, татової тітки, хто намальований на картинці, не розуміючи, що то образи. Баба лише зітхала, скрушно хитаючи головою, говорила, що ми зовсім про Бога забули з тією політикою. Я не розуміла, про що вона. Мама манірно цокала язиком на такі зауваження. І після цього більше, здається, не навідувала батькової рідні. Але ми ще декілька разів усе ж таки приїздили з татком до них у гості. Не знаю чому, але адресу я пам’ятала. Принаймні назву села. Будинок, сподівалася, впізнаю зі спогадів. У крайньому разі запитаю в перехожих: моє дівоче прізвище було таке ж, як і в тітки, бо заміж вона так і не вийшла.

Матері не стала говорити про від’їзд. Вадим уже декілька днів не приходив додому. Я залишила Владу в єдиної подруги, своєї похресниці, зіславшись на обставини. Це, мабуть, було і безглуздо, і навіть дико їхати через усю країну в пошуках жінки, яка й не здогадується про моє існування.

Діставшись до населеного пункту, хоч і не без проблем, я спіймала себе не думці, що зовсім не знаю, з чого маю почати розмову. Чи я приїхала в гості, чи звідки взагалі взялася. Адже востаннє була тут іще дитиною. Запитала в перехожих, як знайти будинок Кривенко Мареї. І, на мій подив, мене запросили під’їхати автівкою, що прямувала туди.

Будинок, як спогад із дитинства, випірнув у садку з немолодими яблунями, що рясно цвіли. Майже нічого не змінилося. Усе такий же гарний краєвид, усе такий же величний дерев’яний будинок із широкими вікнами та просторою терасою. Автівку, що мене підвезла, помітила дівчинка, яка з телефоном у руках сиділа на ґанку. Світлі кучері були недбало зібрані в пучок, але доволі гармонійний. Тоненька, висока, з великими очиськами. Можливо, це дочка котрогось із моїх братів, дядькових дітей? Я уявлення не мала.

– Ви до кого? – встала і пішла мені назустріч дівчинка.

– Я? Я шукаю Марею Кривенко. Вона тут проживає?

– Так, це моя бабця. Проходьте. Вона на задньому дворі вуличний п’єц палить. Невгамовна. Тільки нещодавно після лікарні, а вже знову взялася до свого. Бабці ніби всі ситі та не голодні, – щебетало дівча.

Мабуть, точно онучка братів тітки Мареї.

– Бабо! До тебе прийшли.

Впізнати в тітці колишню жваву та бідову жінку було складно. Вік дався взнаки. Але так, це була вона.

– Марино? Ти?

Від несподіванки я аж зойкнула:

– Я! Як ви мене впізнали?

Тітка щиро обійняла і поцілувала далеку родичку.

– Я чекала на твій приїзд. То Петро помер? Царство йому небесне.

– Ні. Тато живий. А чому ви про це запитали? – ще більше заплуталася я.

– Ходімо в будинок. Нам є про що поговорити.

***

Мій батько, Петро Олексійович, довідавшись про свій діагноз, ухвалив чи не єдине в житті рішення без відома своєї дружини. Перше – написав своїй сестрі в Загори про своє захворювання і попросив її після його смерті пояснити мені всю ситуацію. Друге – довірив нотаріусові розповісти мені історію про укладення мого шлюбу та про існування Лілі. Єдине, чого не врахував тато, – що хвороба сама все розповість за нього. А він так і не зрозуміє, що набрався мужності зізнатися мені.

– Не сердься на батька. Не треба. Він був одержимий Катериною. Від перших днів їхнього знайомства вона підім’яла його під себе. З вольового чоловіка твій батько перетворився на підкаблучника. Він ніколи не припиняв її кохати, всі її забаганки виконував. А Катерина немов скаженіла від цього. Жінка зі складним характером. Ти пробач, Марино, хоч вона тобі й мати, – зітхнула тітка.

– Нічого. Ви не збрехали. Все правда. Для моєї мами ніколи не було нікого важливішого за неї саму. Я взагалі була її персональним м’ячем для биття. Вона ніби навмисно отруювала моє життя, цинічно і свідомо.

Запала тиша.

– Тітко, а що сталося з Лілею?

– Що їй станеться? Незабаром з роботи прийде. Готуватимемо обід, – усміхнулася тітка.

Важка ноша впала з моїх плечей. Я так боялася, що життя не пошкодувало Лілю.

– Ти можеш здивуватися, але інколи все, що стається, до кращого. Це про Лілю. Невідомо, що чекало б на неї в місті з тими п’янчугами. А тут… вона стала мені рідною душею. Моєю відрадою. Бог не дав мені родини, хоч я так мріяла про дітей. Але послав дитину, якій я була потрібна, – тітка поправила й так рівну скатертину.

– А що з Лілиними батьками?

– Ну, це не мій хрест. Але тобі скажу. Гріх вчинив Петро. Провернув справу. П’янчуги продали квартиру за копійки потрібним людям, і їх вивезли в якесь Богом забуте село без комунікацій. Дітей відправили до сиротинця.