РОДИННІ ТЕНЕТА

– Мамо, не говори зі мною як із п’ятирічною дитиною, яка нічого не тямить у житті. Мені вже тридцять п’ять років, а ти досі даєш вказівки, як мені жити, – я благально подивилася на маму, яка дуже не любила, коли їй перечать.

– Марино, в чому я винна? Що я роблю не так, що ти мене постійно звинувачуєш? Я ж добра тобі бажаю.

У цей момент я вже знала всі наступні дії своєї матері. Зараз вона переверне все з ніг на голову. Зробить так, що в моєму серці посіється почуття провини. Потім почне добивати, зробить себе жертвою, мене – невдячною донькою. Так було сотні, ні, тисячі разів.

Щоб зрозуміти наші стосунки «донька-мама», «мама-донька», варто копнути значно глибше. Все життя від мене вимагали бути якщо не ідеальною, то принаймні безпроблемною. Якщо я скаржилася, що мене хтось ображав з дітей у садочку, мама говорила, що потрібно бути м’якою і йти на поступки. Треба було віддати іграшку, і ніхто б мене не ображав. Коли в школі я говорила, що мене дражнять через зачіску, мама влаштовувала істерику, що я все вигадую, ніби тільки наперекір їй.

Я звикла свої переживання, тривоги переносити в собі, не демонструвати невдоволення, протест, щоб зайвий раз не турбувати й так схвильовану маму. Обираючи майбутню професію, в одинадцятому класі я наважилася сказати, що мрію стати ветлікарем. Мама мало не луснула від злості. Вона демонстративно лежала з рушником на голові, імітуючи серцевий напад, до якого довела її я своїми безглуздими ідеями.

Це тепер я розумію, що вона симулювала, а тоді мені було так страшно, що я довела маму до такого стану. Безапеляційно погодилася подати документи в бухгалтерський. Мама не могла нахвалитися своїм подружкам, яка в неї донька розумниця. Усе було для показових виступів перед аудиторією, друзями, ріднею. Показати, наскільки все ідеально. Я мала бути зручною. І я стала такою. Нічого не розуміла у стосунках між чоловіком і жінкою. Ні, фізіологію я добре розуміла. А от у стосунках майже нічого не тямила.

Я мала страх висловлювати власну думку, не говорячи вже про відкриту дискусію. Не можу сказати, що я від цього страждала, коли була дитиною. Просто звикла, що за мене все вирішувала мама. Робила вона це так ювелірно, що я вірила, ніби то рішення, які ухвалила я. Від вибору одягу до однолітків, з якими маю спілкуватися, від проєкту з української літератури до гуртка після школи – все тотально контролювала мама. Те, що в наших стосунках є щось неправильне, я почала помічати у старших класах. Мої однокласниці одягалися сучасно, їм дозволяли на дискотеку фарбуватися, одягати мініспідницю. А я чула тільки, що танці будуть після школи, а зараз варто вчитися, одяг купували на ринку, як заведено, на виріст. Про незручності такого одягу мати не хотіла слухати. І хоча росла я у важкі дев’яності, нашу родину не можна було назвати нужденною. Тато обіймав посаду в правоохоронних органах, мав хліб і до хліба. Тож при­дбати речі бодай мого розміру змога була, але мамі це чомусь навіть на гадку не спадало.

– Мамо, я хочу бути почутою. Зрозумій, це моє рішення і я не передумаю, – якомога спокійніше намагалася достукатися я до матері.

Однак вона демонстративно відвернулася до вікна, чутно було, як починає схлипувати.

– Ну, нащо ти вкотре влаштовуєш цю виставу? Мамо, я розлучаюся з Вадимом, хочеш ти цього чи ні. Я достатньо доросла, щоб самостійно вирішувати, як жити.

– Та-а-ак, ти, Марино, у нас доросла. Самостійна, – нотки її голосу сіяли іронію. – Аж занадто самостійна. А про дитину ти подумала? Позбавляєш власну доньку нагоди зростати в повноцінній родині.

– Знову за рибу гроші... Вадим не зникає з життя Влади, просто припиняє бути моїм чоловіком. Батьком він залишиться назавжди!

Мама різко повернулася від вікна і спопелила мене поглядом.

– Багато ти знаєш! Розумна яка! Та як ти жити взагалі плануєш? Й головне – на що? На свою копійчану зарплату в архіві? Теж мені героїня. Варто було б хоч свій диплом бухгалтера зуміти використати в житті. Ти навіть того не зуміла зробити, – вкотре вколола в больову точку. – Ну, загуляв чоловік раз, нічого страшного. Треба інколи бути сліпою або дивитися крізь пальці на такі речі, як зрада чоловіка. Та ще й якого чоловіка! Це ж скарб. Де ти такого ще знайдеш? – тон матері був крижаний.

– Річ не в загулі, мамо. У нього жінки постійно були і будуть. Річ у тім, що… Мені тато сказав, коли я була в нього в лікарні, що Вадим живе зі мною через борг. Нічого про це не хочеш сказати?

– Марино! – голос матері зірвався на фальцет. – Як ти смієш мене запитувати про якісь вигадки хворої уяви твого батька? Та як ти можеш? Я своє життя на вівтар твого добробуту поклала, невдячна. А цей психічнохворий чоловік несе всяку нісенітницю, яку я ще й маю комусь пояснювати, – мати кричала мені просто в обличчя.

– Він не психічнохворий, а нещасний.

Відчуття було таке, що мати мене зараз ударить.

– Я піду, мамо!

Мати не мала наміру припиняти цю розмову.

– Ти хоч знаєш, що про таке життя, як у тебе, інші тільки мріють. Де ти ще такого чоловіка знайдеш? – мати шипіла, а не говорила.

– А з чого ти взяла, що я когось собі шукатиму?

– Ой, тільки не треба цих палких промов про самостійність! Ти життя не бачила. Живеш як у Христа за пазухою. Забезпечує тебе…

– Ма-мо!! До чого тут матеріальний аспект? Вадим зрадив мене не вперше і не востаннє! Ми давно чужі одне одному люди. Більше я не маю наміру це обговорювати. І я таки дізнаюся правду. Подобається це тобі чи ні.

– Біжи. Дивись. не спіткнися. Більше слухай свого маразматичного татуся!

– Як ти можеш? Він не маразматик! Він хвора людина. І, можливо, навіть через життя з тобою.

Настрій остаточно був зіпсований: ані підтримки від мами, ані розуміння, ані відповідей я не отримала. Та, зрештою, на що я тільки сподівалася? На жіночу солідарність, на материнську мудрість? Це не про неї. В сум’ятті я залишила батьківську квартиру і попрямувала до автобусної зупинки. Сьогодні, як ніколи, мені не хотілося повертатися додому. Та треба було розставити крапки над “і” й поговорити відверто з Вадимом.

Автобус рухався ніби навмисне повільно, трішки затримувався на зупинках. Я мала час на роздуми, хоч останніми тижнями тільки те й робила, що розмірковувала. Що я очікувала від шлюбу, в якому від перших років спільного життя була нещасливою? Рішення про моє заміжжя, як і про решту важливих питань, ухвалила моя мама. Це тепер я розумію, що ніхто ніколи не повинен за мене нічого вирішувати. Але мати так уміло це зробила, що я вважала це своїм рішенням.

Юнкою я сторонилася хлопців. Радше боялася з ними спілкуватися. Закомплексована, невпевнена в собі, заздрила своїм одноліткам-дівчатам, які вміли пофліртувати, ходили на побачення. Я ж мало не непритомніла навіть від думки про побачення. Тому, коли мама доволі наполегливо, але, як мені тоді здалося, з добрими намірами запропонувала познайомити мене із сином своєї подруги, не змогла відмовитися. Адже я завжди боялася осуду авторитарної матері, а окрім того, мені й самій хотілося зустрітися з надійним хлопцем, який не висміє моєї боязкості перед друзями.

І Вадим підкорив моє нерозумне, наївне серце. Варто віддати йому належне, мій майбутній чоловік зумів знайти слова, щоб я повірила у власну привабливість, харизму. Мені здавалося, що я виграла в лотерею, адже такий хлопець, і розумний, і статний, і гарний, і я – посередня, пересічна, сіренька на його тлі. Згодом я навіть повірила, що можу бути цікавою Вадимові. Адже що, як не почуття, тримали його біля мене?

Чи то через свою недосвідченість, чи через ейфорію, що заполонила мене, я за якихось пів року вийшла заміж, чим здивувала своїх знайомих, адже справж­ніх подруг до своїх вісімнадцяти років так і не знайшла. Усі мої однокласниці боялися моєї матері, як вогню. Її неприхованого осуду, упередженого ставлення та необґрунтованої неприязні. Тому воліли радше не спілкуватися зі мною взагалі, ніж потрапити під критику. Але так чи інакше однолітки були здивовані моїм заміжжям. Дехто навіть заздрив. Адже мені дістався впевнений у собі, харизматичний красень. Та хто і що про мене думав, на той момент мені було нецікаво. Чи не вперше в житті мені зустрілася людина, яка слухала мене, піклувалася про мене, прагнула зустрічі зі мною. Я й подумати не могла, що все це вигадка, ілюзія, яку я створила і в яку сама ж і повірила.

Весілля, як і сама пропозиція руки та серця, відбулося дуже швидко. Я так прагнула вилетіти з-під опіки власної матері, тішилася, що мого рішення про заміжжя ніхто не критикував, як це було завжди.

Спершу я купалася в сімейному щасті, насолоджувалася роллю дружини. Ми відразу переїхали у квартиру, яку подарували нам його батьки. Звідки така розкіш, як нерухомість, мене не цікавило. Я була в рожевих окулярах.

Згодом Вадим дедалі частіше почав затримуватися після роботи з друзями, інколи йшов відпочивати без мене. Я через свою необізнаність чи нерозумність не мог­ла чітко показати своє ставлення до таких ситуацій. Вадим ішов, а я починала шукати причину в собі. Це було нестерпно. Якось, повертаючись із пар, я побачила Вадима з якоюсь дівчиною. В її очах грали бісики, і моєму чолокові це, безсумнівно, подобалося. Він зухвало поклав руку на її сідницю, а ця дівчина притиснулася до його ноги. Так вони і стояли навпроти кав’ярні, захоплені одне одним. І я, з пакетом продуктів, у дурній теплій шапці, з відмороженими пальцями на ногах, бігла готувати вечерю коханому, який не поспішав її їсти.

Почати серйозну розмову з чоловіком про ситуацію, що рвала мене на частини, знову ж таки не дала моя невпевненість. А що, якщо Вадим мене покине? І я назав­жди залишуся сама. І я вдала, що нічого не знаю. Змовчала. Скільки разів за подружнє життя мені доводилося мовчати, краще не згадувати. Я терпіла, ламала себе, підлаштовувала себе під нього. А Вадим навчився цим користуватися.

Після закінчення інституту я влаштувалася на роботу в архів. Знову ж таки через свої соціопатичні нахили. І хоч мені була притаманна емпатія до чужих людей, свої почуття я вміло маскувала й намагалася мінімально їх показувати. Вадим же знахабнів до неможливого, відверто обманював мене, дозволяв собі не приходити на ніч додому. Що цікаво, я навіть запитувала себе, чому ж він не покидає мене. Просто страждала мовчки.

У душі я гнівно кричала, навіть часом із лайкою, але не більше. Черговий любовний роман Вадима добігав завершення. Я вже знала, коли його пристрасть до нової пасії згасала, бо настрій у Вадима ставав похмурий, він думав, як розлучитися з нею без скандалу. За шість років сімейного життя я досконало вивчила його натуру. І вже чекала, що Вадим знову проводитиме вечори зі мною, до чергової інтрижки. Але я з високим тиском загриміла в лікарню. Там і довідалася, що незабаром у нас буде дитина. Вадим мовчав. А я раділа. Нарешті в нас з’явиться дитина, яка зцілить наші почуття.

Та не було чого зцілювати. Влада народилася у травні, у сезон яскравих тюльпанів та соковитої зелені. Квіти на виписку Вадим забув купити, принесла свекруха. Його мати, треба віддати їй належне, дуже навіть не погано до мене ставилася. Завжди, коли приходила до нас у гості, нахвалювала мою хазяйновитість, час від часу наголошувала синові, що дружину треба тішити квітами і подарунками. Це вона показала мені, як жінку змінює вдало підібраний одяг, привчила мене регулярно відвідувати перукарню та косметолога, навчила азів щоденного макіяжу, розкрила мою жіночність. Я була дуже вдячна Вадимовій мамі за це. Тепер уже думаю, що вона знала про походеньки свого сина, тому всіляко намагалася згладити ситуацію своєю приязністю до мене.

Час летів. Влада підросла, я розчинилася в материнстві, чоловік – у черговій коханці. Ми були чужі одне одному, але мою маму це не зупиняло, всім і кожному вона розповідала, яка її донька щаслива в подружньому житті. Все відбувалося само собою. Я пливла за течією, не прагнучи змін. Точніше, я боялася змін. Чоловік заробляв гроші, купував доньці все потрібне, ми були більш аніж забезпечені. Вадим ніколи не запитував, куди і скільки я витратила грошей. Що не кохав, то вже інша справа. «Скільки родин живуть без любові, і нічого», – переконувала я сама себе. Жінка може звикнути до всього, але чи варто це робити? Чи потрібно звикати до байдужості, ігнорування, до знецінення?

Я часто каралася і повертала гнів проти себе, звинувачуючи себе в тому, що не зробила чогось, просто щоб догодити Вадимові. Тому вважала заслуженим те, що була нецікава власному чоловікові. Мій батько з притаманним йому безапеляційним визнанням слушності матері все ж час від часу прагнув викликати мене на відверту розмову. Помітно було, що за всі роки життя з моєю мамою він відбувся лише як великий начальник в органах внутрішніх справ, вдома ж був звичайнісіньким підкаблучником. Мені здавалося, що батько був глибоко нещасний поруч із моєю матір’ю, але жодного разу не пішов проти її волі. Я відповідала завченими фразами, що все добре, часом навіть вірила, що так і є.

Пам’ятаю, як колись батько обійняв мене, погладив з любов’ю по голові й сказав, що дуже шкодує про те, що допоміг відбутися цьому весіллю і зробив ще й мене нещасною. Тоді я не надала цьому значення.

***

Вдома пахло кавою і стійкими парфумами Влади. Останнім часом донька захопилася корейською підлітковою косметикою. Як швидко Влада росла. У кухні сидів чоловік з відчиненим ноутбуком, зосереджено працював і пив каву. Таким я бачила його сотні тисяч разів. Завжди закушував нижню губу і невідривно дивився в монітор, коли працював.

– Я вдома… – мовила я.

Реакції на мій прихід не було.

– Вадиме, нам потрібно серйозно поговорити.

Чоловік підняв очі на мене:

– О, ти вдома. Привіт, – і знову уткнувся в монітор.

З кімнати доньки долинала музика, Влада дуже любила класику, навіть не знаю, звідки це в неї. Ну що ж, дитина зайнята, можна відверто поговорити з чоловіком. Мабуть, уперше за всі роки сімейного життя.

Черговий любовний роман Вадима добігав завершення. Я вже знала, коли його пристрасть до нової пасії згасала, бо настрій у чоловіка ставав похмурий, він думав, як розлучитися з нею без скандалу. За шість років сімейного життя я досконало вивчила його натуру. І вже чекала, що Вадим знову проводитиме вечори зі мною, до наступної інтрижки. Але я з високим тиском та температурою загриміла в лікарню. Там і довідалася, що незабаром у нас буде дитина. Вадим мовчав. А я раділа. Нарешті в нас з’явиться дитина, яка зцілить наші почуття.

Та не було чого зцілювати. Влада народилася у травні, в сезон яскравих тюльпанів та соковитої зелені. Квіти на виписування Вадим забув купити, принесла свекруха. Його мати, треба віддати їй належне, дуже навіть непогано до мене ставилася. Завжди, коли приходила до нас у гості, нахвалювала мою хазяйновитість, час від часу наголошувала синові, що дружину треба тішити квітами та подарунками. Це свекруха показала мені, як жінку змінює вдало підібраний одяг, привчила мене регулярно відвідувати перукарню та косметолога, навчила азів щоденного макіяжу, розкрила мою жіночність. Я була дуже вдячна Вадимовій мамі за це. Тепер уже думаю, що вона знала про походеньки свого сина, тому всіляко намагалася згладити ситуацію своєю приязністю до мене.

Час летів. Влада підросла, я розчинилася в материнстві, чоловік – у ще одній коханці. Ми були чужі одне одному, але мою маму це не зупиняло, всім і кожному вона розповідала, яка її донька щаслива в подружньому житті. Усе відбувалося само собою. Я пливла за течією, не прагнучи змін. Точніше, я боялася
змін. Чоловік заробляв гроші, купував доньці все потрібне, ми були більш ніж забезпечені. Вадим ніколи не запитував, куди і скільки я витратила грошей. Що не кохав, то вже інше. «Скільки родин живе без любові, і нічого», – переконувала я сама себе. Жінка може звикнути до всього, але чи варто це робити? Чи потрібно звикати до байдужості, ігнорування, до знецінення?

Я часто каралася і повертала гнів проти себе, звинувачуючи себе в тому, що не зробила чогось, просто щоб догодити Вадимові. Тому вважала заслуженим те, що була нецікава власному чоловікові. Мій батько з притаманним йому безапеляційним визнанням слушності матері все ж вряди-годи прагнув викликати мене на відверту розмову. Помітно було, що за всі роки життя з моєю мамою він відбувся лише як великий начальник в органах внутрішніх справ, удома ж був звичайнісіньким підкаблучником. Мені здавалося, що батько був глибоко нещасний поруч із моєю матір’ю, але жодного разу не пішов проти її волі. Я відповідала завченими фразами, що все добре, часом навіть вірила, що так і є.

Пам’ятаю, як колись батько обійняв мене, погладив з любов’ю по голові й сказав, що дуже шкодує про те, що допоміг відбутися цьому весіллю і зробив ще й мене нещасною. Тоді я не надала цьому значення.

***

Вдома пахло кавою і стійкими парфумами Влади. Останнім часом донька захопилася корейською підлітковою косметикою. Як швидко Влада росла! У кухні сидів чоловік за ноутбуком і пив каву. Таким я бачила його сотні тисяч разів. Завжди закушував нижню губу і невідривно дивився в монітор, коли працював.

– Я вдома… – мовила я.

Реакції на мій прихід не було.

– Вадиме, нам потрібно серйозно поговорити.

Чоловік підняв очі на мене:

– О, ти вдома. Привіт, – і знову уткнувся в монітор.

З кімнати доньки долинала музика, Влада дуже любила класику, навіть не знаю, звідки це в неї. Ну що ж, дитина зайнята, можна відверто порозмовляти з чоловіком. Мабуть, уперше за всі роки сімейного життя.

Я сіла навпроти Вадима: смаглява шкіра, правильні риси обличчя, мужні вилиці, пухкі губи, густе волосся надавали йому особливого шарму. Так, у такого чоловіка можна закохатися. Я дивилася на нього і розуміла, що це чужий мій чоловік. Так інколи буває. Наче й живемо під одним дахом, і дитина є, а родини немає.

– Вадиме, чому ти зі мною одружився? – запитала я прямо.

Чоловік припинив натискати кнопки клавіатури, відкинувся на спинку стільця. Ковтнув кави.

– До чого ці запитання раптом? – усміхнувся доволі нещиро. – Бо закохався.

– Невже? От так просто взяв і закохався?

– Я зрозумів, Марино, ти випила. Вибач, але я не налаштований вислуховувати твої фантазії. У мене багато роботи.

– Ти не відповів на моє запитання. Чому ти одружився зі мною?

Чоловік із силою прикрив ноутбук та з викликом поглянув на мене:

– Чого ти домагаєшся? Що ти хочеш почути? Тобі що, нудно живеться?

Усередині мене вирували ураган, страх і гнів водночас.

– Вадиме, ми не перший день знайомі. Я поставила тобі одне запитання. Невже багато прошу? Відповіси – і я дам тобі спокій. Ти одружився зі мною не просто так – не красуня, не донька мільйонерів. То що спонукало тебе пов'язати себе саме зі мною? Що чи хто? Адже ти міг мати будь-яку дівчину. Всі казали, що ми не пара. То в чому ж таємниця? Знай, я дещо довідалася, але волію почути твою версію.

– Хочеш знати правду? Гаразд. Я тобі розповім. Чого ж тобі спокійно не живеться? Все в тебе є, але ж ні, тобі хочеться копнути глибше, – очі чоловіка палали гнівом. – Ще до нашого знайом­ства я зустрічався з дівчиною. У нас були серйозні стосунки, перше кохання. Ліля була з незаможної родини, навіть із не­благонадійної, її батьки зловживали алкоголем, діти росли, як гриби після дощу. Так-от… наше кохання дало свої плоди.

– Ліля завагітніла? – здогадалася я.

– Так, тільки радості від того не було зовсім, як виявилося, дівчині було на той момент лише п’ятнадцять років, а я про це навіть не здогадувався, Ліля мала вигляд аж ніяк не підлітка. І коли її п’янчуга мати довідалася про це, вирішила заробити грошей на цій ситуації. Спершу мої батьки погодилися на відкуп. Навіть заплатили їй якусь частину.

Вадим замовк і підійшов до вікна.

– Що сталося потім?

– Потім? Лілині батьки зрозуміли, що вагітність доньки – це золота жила, і почали з’являтися на порозі нашого помешкання по черговий відкуп мало не щотижня, погрожуючи посадити мене до в’язниці за розбещення неповнолітньої. Удома почастішали скандали, мама постійно плакала. Це могло зашкодити батьковій кар’єрі в академії. Хто триматиме на посаді проректора чоловіка, син якого педофіл?

&ndash...