РІДНА КРОВ

– Ми в цій, як ти кажеш, дірі багато вміємо такого, що вам там, у вашій столиці, й не снилося, – не змогла стримати роздратування Люська. – Ну, кажи, що треба, бо я за день втомилася.

– То Андрія нема? – не зважаючи на сердитий тон сусідки, ліниво перепитала Стелла.

– Нема, він ночами підробляє сторожем.

– Підробляє, кажеш, от і чудово… – Стелла озирнулася на зачинені двері до кімнати баби Шури, яка саме трохи захворіла. – Отож… Надумала я, Людмило батьківно, продавати свою частку цих хоромів, – жінка обвела іронічним поглядом невеличку кухню і пильно глянула на Люську. – Так-так. Половина квартири тепер моя. Стара дарчу підписала, ще тиждень тому. Тож я тепер тут господиня. Не знала, як у мене справи складуться, тому й не починала розмови раніше. То що?

– Що «то що»? – недоладно запитала спантеличена Люська, яку так неприємно різонуло слово «стара», що вона не до кінця второпала зміст Стеллиної тиради.

– Зрозуміло. Пояснюю популярно. Продаю я частку цього комунального свинюшника. Недорого продаю, бо терміново гроші потрібні. Тож дочекайся свого благовірного, щоб ви удвох вирішили, купуватимете чи ні. Адже я можу когось іншого знайти. Якщо вирішите купувати, то знайте, що гроші мені за тиждень потрібні. Лише п'ять з половиною тисяч доларів прошу. Недорого. То думайте. Але недовго, бо я зранку починаю вже інших претендентів шукати, – Стелла потягнулася, вигнулася граційно, як кішка, й додала: – То я пішла, бо теж втомилася.

Люська не могла заснути до ранку. Несподівана пропозиція геть зворохобила жінку. Що там гріха таїти, інколи вона мріяла про те, щоби стати власницею всієї квартири, навіть меблі подумки розставляла. Купили б синочкам двоярусне ліжечко, біля вікна стіл би поставили. Навіть можна невеличкий спортивний куток обладнати: все-таки чоловіки в неї ростуть. Люська бачила такий в універмазі. Там і перекладина, і кільця, навіть гойдалка є. От тільки де грошей узяти? Це ж вам не абищиця – п'ять із половиною тисяч доларів. Але в новобудовах за квадратний метр 500 просять. А власне будівництво починати – це ж на роки в ярмо… Швидше б уже Андрій повернувся. Отак розмірковуючи, Люська незчулась, як задрімала просто на кріслі за столом. Розбудив її плач Сергійка. За вікном уже сіріло. Посадила жінка синочка на горщик, заколисала на колінах…

– Спи, синочку, спи, незабаром спатимеш у дитячій кімнаті…

***

– Андрію, Стелла квартиру продає. Бабу Шуру, мабуть, забирає зі собою до Києва, а квартиру продає. Хоче п’ять з половиною тисяч, але вже за тиждень, – випалила Люська, ледь чоловік переступив поріг. – Мусимо десь гроші роздобути, бо якщо втратимо цей шанс, то так і скнітимемо тут усе життя.

Та знайти гроші в їхньому невеличкому містечку виявилося не так просто. Дві з половиною тисяці лежали, заховані на білизняній полиці в шафі, частину суми допомогли «нашкребти» батьки, тисячу взяли в банку у кредит, тисячу позичили у друзів і знайомих. Бракувало лише 250 доларів, та роздобути їх до кінця тижня ніяк не вдавалося.

А Стелла була невблаганною. Казала, що вже знайшла якихось чи то узбеків, чи то афганців, які погодилися винаймати квартиру вшістьох за сотню доларів на місяць: вони приїхали на заробітки із сім’ями і винаймуть квартиру на три роки, заплативши наперед.

– На що вони перетворять помешкання за ці три роки, мене не цікавить. Мені потрібні гроші. Й негайно.

– Ну й чого тебе так припекло? Зачекай декілька днів. Що, горить? – сердився Андрій.

– Не твоє мелеться, – огризалася Стелла. – Ти гроші діставай…

– Та дістану я, тільки ж не сьогодні…

– То й житимеш із приймаками, в них теж малі діти. Відкриєш приватний дитячий садок. – Стелла взяла сумочку і зібралася йти геть.

І тоді Люська, перелякана такою перспективою, винесла свій новий шкіряний плащ із розкішним песцевим коміром, про який вона стільки років мріяла. Цей плащ Люсьці подарували на день народження, скинувшись усією родиною, і вона одягла його лише раз.

– На, бери. Сьогодні я цей плащ, звісно, не продам, але коштує він більше, ніж ті нещасні 250 доларів.

Стелла скривила губи:

– Мені гроші потрібні. Не зрозуміло?! Втім… – вона приміряла плащ, – нехай уже буде по-вашому. Візьму цей секонд-хенд.

Почувши про секонд-хенд, Люська хотіла забрати плащ назад, але на плечі їй лягла тепла Андрієва долоня:

– Не гарячкуй, Людмило. Усі тут із секонд-хендом: Стеллі – плащ ношений, нам – квартира без ремонту. Нічого, в нас руки ростуть не з гепи, а з того місця, що треба. Заробимо на новий. А тепер – у кімнати, ходімо в ЖЕК та до нотаріуса.

Додому Люська повернулася щасливою власницею квартири. Дорогою вони зі Стеллою випили мирову, потім – за обновку, потім – за квартиру, потім – за кохання. І Стелла вже тоді, коли випила чимало, зізналася Люсьці, що гроші їй потрібні, бо вона заміж зібралася. І не за якесь там «хухри-мухри», а за бізнесмена, до того ж за італійського. Звісно, вдома Люська відразу ж розповіла все Андрієві, який, побачивши вперше в житті свою дружину напідпитку, реготав до сліз.

Уранці Люська ледве підвелася з ліжка, здавалося, що в голові товчеться сотня маленьких чортенят, жінку нудило.

– Андрію, я, здається, застудилася, – ледь спромоглася вимовити неслухняним ротом.

– Пити треба було вчора менше, – незлобливо гримнув на неї чоловік. – Лягай, пощастило тобі, що сьогодні субота. А найбільше поталанило тобі з чоловіком, який із такою п’яницею одружився… Цікаво, як там наша сусідка. Мабуть, така ж «хвора». Ото вже баба Шура їй всипле.

***

Увесь день Люська проспала. Добре, що Андрій із хлопцями поїхав до батьків. Лише ввечері, коли їй трохи полегшало, жінка вийшла в кухню готувати вечерю. Поміж її веселим мугиканням із-за стіни раз у раз чувся надсадний старечий кашель.

«Ото розібрало бабу, – подумала Люська, – недарма Стелла просила ще тиждень зачекати, поки старенька не оклигає. Ну й штучка та Стелла! Як квартиру звільнити, то дайте час, а як гроші, то всі відразу. Але Бог їй суддя. От борги віддамо і заживемо, як люди. Буду сама собі господинею, захочу – співатиму, захочу…».

Що ще вона робитиме у власній кухні, Люська вигадати не встиг­ла, бо рипнули двері й увійшла загорнена у величезну пухову хустку баба Шура. Палиця, на яку вона спиралася, ледь тремтіла у старечих руках.

– Бабо Шуро, вам зле? – Люська кинулася до старенької, довела її до крісла. – Зараз чаю приготую, – метушилася біля хворої.

– Та нічого, Люсько, вже краще мені. Стеллочка до Києва поїхала. Дуже треба їй було. То я сьогодні сама, а таблетки скінчилися. Може, щось від кашлю маєш, бо доконає він стару.

Вона хлепнула гарячого чаю і спитала:

– Знаєш, Люсько, чого на ринку не купиш?

– Може, здоров’я? – відповіла жінка, яка саме копирсалась в аптечці.

– Та ні. Якусь траву помічну можна на хворість знайти, а от розуму як не маєш, то й не купиш! Не те що на ринку, а навіть у тому вашому теперішньому супермаркеті, – баба засміялася і знову закашлялася. – То я, Люсько, вікна вночі навстіж відчинила, свіжого повітря, бач, мені закортіло, от і бухикаю. Та нічого. Стеллочка завтра приїде, лікаря викличе, а може, до завтра й само мине.

Та настало завтра, а кашель не минув. І Стелла не приїхала.

Вона дала про себе знати аж за тиждень, коли Люська з бабою Шурою вже спровадили Андрія до Києва (бо ж мало що з дитиною трапилося).

– Люсько, слухай і не перебивай, – торохтіла вона у слухавку, – бо в мене лише гривня на рахунку, до того ж літак за декілька хвилин. Я з бабою Шурою не все встигла, ти вже вибач. У будинку-інтернаті для людей похилого віку поки місць немає, але я їм твій номер телефону залишила й хабар, звісно. Як там хтось капці відкине, вони тобі одразу зателефонують. Ви тоді бабу в машину – і гайда. Її приймуть, я домовилась. Ну все. Бувай.

А ввечері Андрій приїхав і сповістив іще одну новину. Київську квартиру Стелла теж продала, а сама поїхала кудись за кордон.

***

Тепер щовечора Андрій з Люською обговорювали халепу, в яку втрапили, але як розв’язати проб­лему, так і не знали. А потім баба Шура злягла із запаленням легень, і, немов змовившись, вони перестали згадувати і про Стеллу, і про купівлю квартири, і про борги. Та незабаром Люсьці зателефонували з будинку-інтернату, в них з’явилося вільне місце, тож треба було негайно оформляти документи.

Усю ніч Люська готувалася до розмови зі старенькою, заздалегідь складену промову вивчила напам’ять. Та коли понесла вранці ще кволій після хвороби сусідці чай, так і не змогла їй нічого сказати.

– Думаєш, це так просто? – виправдовувалась увечері перед Андрієм.

– Люсько, я й сам знаю, що ні. Але навіщо ми в борги позалазили по самі вуха? Щоб і далі в комуналці жити?! І, врешті-решт, ми бабу Шуру не на кладовище веземо, а до спеціалізованого закладу, де її належно доглядатимуть.

Люська винувато шморгнула носом, але наступного дня знову не витиснула зі себе ані слова. Так і минав день за днем, аж поки жінка не вирішила довірити цю нелегку справу чоловікові. Вони з бабою спочатку не дуже ладнали, та й виріс Андрій не тут, от нехай і говорить. А вона не може – і край. Після такого рішення Люська вперше за ці дні спокійно заснула.

А вранці їй зателефонували з будинку для людей похилого віку й повідомили, що, оскільки вони дуже довго зволікали, адміністрація змушена була прийняти іншу особу, тож тепер доведеться чекати, коли звільниться місце, але вже в порядку черги.

Почувши новину, Андрій, незважаючи на Люсьчині побоювання, не розсердився.

– Знаєш, я за ці дні зрозумів, що саме через бабу Шуру скоїв найбільшу дурницю в житті, – він усміхнувся і ніжно обійняв жінку, – одружився з тобою. Ти пам’ятаєш, коли ми почали жити разом, то про шлюб й мови не було. А баба Шура декілька місяців нічого нам не казала, приглядалася, та потім ні сіло ні впало зчинила галас, що «посторонній» без прописки на «жилплощаді», навіть до ЖЕКу ходила. Ми ж і зая­ву подали, тільки щоб старій нарешті рота затулити. А коли з РАЦСу повернулися, пам’ятаєш, вона нам пирогів напекла.

– Ти ще питав, чи баба туди отрути не поклала, – пригорнулася до чоловіка Люська. – Вона ж не зі зла, Андрію…

– Певне, що ні. Аж тепер зрозумів, що це вона не про свою «жилплощадь» хвилювалася і не за те, щоб я, боронь Боже, її не обікрав, а за тебе… Ми ж молоді були, дурні, могли і дров наламати… Знаєш, усяке було за ці роки: і добре, і не дуже. Але скільки там тієї «жилплощаді», щоб через неї бабу з рідної хати виганяти… Нехай живе, скільки їй господь відміряв.

***

Можливо, так ніколи б і не дізналася баба Шура про аферу своєї племінниці, якби за чотири роки, образившись якось на різке Люсьчине слово, не вирішила забезпечити собі спокійну старість.

– Дожилася на старості, людоньки, до того, що навіть попрати собі не завжди можу чи їсти зварити, – довірливо говорила працівникам фонду. – Сусіди в мене – дай їм, Боже, здоров’я – гріх нарікати, хоч Люська і язикатою стала. Але в самих же двоє дітлахів, робота, а тут іще стара баба зі своїми болячками. Якби ми були родиною – то зовсім інше, бо рідна кров – це рідна кров. А так нащо їм чужу стару глядіти. Не звикла я комусь тягарем бути, сама завжди собі раду давала. – Баба Шура перевела подих. – От і тепер почула по радіо, що коли вам квартиру записати, то ви таких старих порхавок, як я, до смерті доглядатимете. Та й, думаю, зателефоную і з’ясую, що та як. Сестра моя молодша давно вже померла, а племінниця – не знаю, де й поділась, – старенька витерла сльозу. – Щодня Бога молю, щоб у неї все гаразд було, бо ж полетіла за кордон і пропала. Рветься ж, мабуть, додому, а вирватись не може. Хотіла Стеллі квартиру залишити… Але в мене здоров’я немає, як зляжу, не доведи Господи, хто мене, сироту, догляне? Нічого в мене немає, крім того, що бачите, – обвела очима кімнату, – але це моє, я тут собі господиня. Якщо дасте дожити в рідних стінах, то й користуйтесь усім, але після моєї смерті.

Та коли дійшло до оформлення документів, то випливла вся правда про Стеллину оборудку і з’ясувалося, що вже декілька років, як баба Шура не господиня в рідних стінах, а живе в чужому помешканні. Ця новина вклала стареньку в ліжко зі серцевим нападом, Люська ледве виходила…

Оклигавши, почала збиратися баба Шура до будинку для стареньких. Зателефонувала в соцзабез, сказала, що вона самотня, потребує опіки, не має помешкання. І хоч скільки відмовляли її Люська з Андрієм, скільки переконували, що вона їм як рідна, не послухала («як рідна» – то ще не родина!), таки домоглася свого, скерували бабу на старість до інтернату.

***

Проводжати колишню двірничку вийшло пів будинку. Старенькі її товаришки нишком утирали сльози, щоб не нагнати ще більше жалю. Баба Шура на прощання по-старосвітськи всім уклонилась:

– Простіть мені, дорогі сусіди, якщо скривдила когось.

– Бог простить, – урочисто промовили ті, хто її проводжав.

– І ще раз пробачте, якщо образила словом чи ділом.

– Бог простить, – знову прошелестіло подвір’ям, і почулися голосні схлипування та зітхання.

– І ще раз простіть, люди доб­рі, – губи старенької зрадливо затремтіли. – Бачите, до чого дожила, сама себе власними руками з хати вигнала поміж чужі люди. Не згадуйте лихим словом. І нехай вас Бог боронить на старість від такої долі. – Махнула рукою і подибала до машини. Уже відчинивши дверцята, закликала до себе Люську, дістала з торбинки старий пошарпаний «Кобзар». – Це тобі… від баби… на пам’ять… Великий був чоловік, – тицьнула пальцем на портрет на обкладинці, – але про рідну кров щось наплутав, – сказала з гіркотою і зачинила дверцята.