РАНОК ПОКАЖЕ

Вероніка не змирилася. Вона вирішила обрати іншу тактику: чого не можна досягти у відкритому бою, те можна отримати хитрістю. Для Діни в математиці не існувало складних тем. Природа обдарувала її чудовими здібностями, її світлина як переможниці численних олімпіад різного рівня красувалася на стенді «Гордість нашої школи». Щоразу, проходячи повз нього, Вероніка боролася з бажанням пройтися по тій світлині своїми наманікюреними нігтиками.

У неї з точними науками, на відміну від Діни, взаємини були вкрай напруженими, що ще більше провокувало неприязнь до успішної суперниці. Але водночас вона вирішила зіграти на цьому, щоб зблизитися з дівчиною, адже відомо: щоб перемогти ворога, потрібно його добре знати.

– Ти так легко орієнтуєшся в усяких логарифмах та інтегралах, а для мене вони – непрохідний ліс! Чи допоможеш хоча б трохи розгребти ці хащі в моїй голові? – запитала одного разу.

Діна не відмовила в допомозі. Вона взагалі була безвідмовною людиною, коли йшлося про допомогу. І батьки, і навіть Назар не раз намагалися застерегти її від надмірної готовності витрачати свій час і здоров’я на чужих людей, але вона з ними не погоджувалася: якщо мала таку змогу, неодмінно йшла назустріч.

З Веронікою вони залишалися опрацьовувати матеріал спочатку в класі після уроків. Це було не зовсім зручно, бо постійно хтось ті заняття переривав.

– Хотіла до мене, – запропонувала Вероніка. – Я живу майже поруч зі школою.

Поступово стосунки між дівчатами ставали довірливішими, теплішими, а до кінця навчального року їх вважали справжніми подругами. Щоправда, Назар ставився до їхньої дружби дещо скептично.

– Мені здається, що Вероніка тебе використовує, – зауважив якось. – Якби не потреба у твоєму безкоштовному репетиторстві…

– Назарчику, їй справді потрібна моя допомога – не братиму ж я платі з однокласниці? Окрім того, Вероніка намагається мені якось віддячувати: то парфуми подарує, то ще якусь косметику. А її мати на Миколая передала моїм батькам цілий пакунок із солодощами. Сказала, що то подяка за те, що виховали таку добру й розумну доньку, – намагалася розвіяти його невдоволення жартом. – Звичайно, я допомагаю не за ці подарунки, але приємно, що твою працю цінують.

Назар обурився.

– Ти вважаєш, що твої зусилля й час варті флакончика парфумів чи коробки цукерок? Діно, поцікався, скільки наша математичка отримує за репетиторство, – думаю, ти здивуєшся.

Вони ледве не посварилися тоді, але надовго того сердження не вистачило: Назар ніколи не міг опиратися ніжному погляду коханої.

До речі, деякі однокласники також дивувалися дружбі дівчат. Дехто відкрито говорив Діні:

– Вероніка не зовсім щира. Вона нічого не робить без розрахунку. Побачиш: зникне в тобі потреба – розвалиться й ваша дружба.

Діна захищала свою нову товаришку:

– Чому ви такі упереджені до неї? Хіба вона когось образила? Чи вчинила щось негідне?

Справді, звинуватити Вероніку в чомусь такому ніхто не міг, бо хіба можна назвати образою чи чимось гіршим отой холод, що ним аж віяло від дівчини, коли спілкувалася з однокласниками? Майже з перших днів вона вибудувала між собою і ними бар’єр, яким відгородилася від пересічних провінціалів. Можливо, не останню роль відіграла в цьому її невдача з організацією танцювального гуртка. Спочатку з’явилося багато охочих брати уроки в дівчини, яка займалася цим професійно, але після кількох занять кількість таких зменшилася в рази, а згодом відмовилися від них і всі інші.

– Зауваження робить у грубій формі, поводиться зверхньо, замість підтримати – кричить, як навіжена, – ображалися на нетактовну керівницю.

Вероніка вже уявляла себе в ролі зірки школи, а можливо, і всього містечка, якою захоплюються, прихильності якоїдомагаються, навколо кого крутиться безліч шанувальників, а тут таке нехтування, знецінення її заслуг, та що там говорити – її таланту!

Якби вона мала змогу відомстити за свою образу якимось дієвішим способом, зробила б це без вагань, однак поки що могла тільки зневажати своїх «кривдників». Вони не варті її мізинчика! І ця Діна зі своїм Назаром – звичайні посередності, обділені будь-якими талантами, здатні хіба що тупо зубрити шкільні предмети.

Але хоч як втішала себе дівчина, ота чорно-колюча істота, яка заволоділа нею, постійно гризла душу, змушуючи будувати плани помсти всім, хто, як вважала, недооцінював її.

Після закінчення школи Вероніка, незважаючи нелюбов до точних наук, вирішила вступати на економічний факультет – той самий, який обрав Назар.

– Ти ж мріяла про дизайн? – здивувалася мати.

– Передумала. Хочу працювати в банку, – відмахнулася від розпитувань.

Тамара Іванівна в усьому підтримувала улюблену донечку, до того ж у них вистачало коштів, аби оплатити їй контрактне навчання в столичному виші, бо на бюджет з її скромними балами Вероніка не пройшла.

Стефа, з якою Діна дружила чи не з першого класу, поділилася з нею своїми підозрами:

– Ой, неспроста Вероніка вирішила вступати до того самого вишу, що й Назар. Вона ж на дух не терпіла тієї математики. Дивися, Дінко, аби не відбила ця лисиця в тебе хлопця!

– Що ж, якщо він такий безвільний, що його можна легко переманити, то чи варто за ним побиватися?

Насправді Діну рішення Вероніки також трохи збентежило. Економікою однокласниця точно ніколи не цікавилася. Невже й справді Назар їй небайдужий? Однак незабаром заспокоїлася: по-перше, довіряла коханому, по-друге… все станеться так, як має статися. Окрім того, і про Вероніку вона не хотіла думати погано.

Діну без проблем зарахували на механіко-математичний факультет одного з найкращих столичних вишів. Навчання забирало чимало часу, однак закохані завжди знаходили нагоду побачитися. Це злило Вероніку, яка не відмовилася від свого наміру відвоювати Назара в Діни. Вона всіляко намагалася привернути увагу хлопця.

– Можеш підказати, яку краще літературу використати для курсової? У мене тут виникли запитання щодо наступного семінару – допоможеш? – постійно знаходила вона привід, щоб звернутися до Назара.

Він не відмовляв у допомозі, аж поки…

День народження одногрупника Славка вони разом зі ще кількома товаришами святкували в нього на дачі. Назар ніколи не захоплювався алкоголем, а тут так трапилося, що випив зайвого. Пили за здоров’я іменинника, за його батьків, за дружбу, за успішне майбутнє. Далі юнак уже й не згадає, за що і за кого ще піднімали келихи. Вранці прокинувся в ліжку з Веронікою і жахнувся від того, що накоїв. Поспішно почав натягувати на себе одяг, прагнучи якнайшвидше залишити місце «злочину». Вероніка розплющила очі. Вона ледве встигла змінити вираз переможної радості в них на ніяковість і засмучення.

– Господи, що ж ми накоїли? Що тепер скажемо Діні? – забідкалася, прикриваючись ковдрою.

Назар приречено сів на стілець. Він навіть не здогадувався, що став мимовільним актором вдало зрежисованої вистави.

– Я сам про все їй розповім.

У його голосі не звучало вагання.

«От і добре, – подумала задоволено Вероніка, – бо ще довелося б виправдовуватися, а я цього не люблю. Власне, і провини якоїсь не відчуваю – так склалися обставини. Цього разу нарешті на мою користь».

Відчуття перемоги над Діною, яку незаслужено (так вважала!) поважали й любили і однокласники, і вчителі, а найголовніше – Назар, сп’янило Вероніку. Ще ніколи вона не почувалася такою щасливою! Уявляла засмучене обличчя суперниці, сльози в її очах і не знаходила в собі ані найменшої краплини жалю. Нічого не вдієш: кожен насамперед дбає про власні інтереси.

Тепер мала повідомити батькам про важливу подію у своєму житті. Здогадувалася, що Назар – не той зять, якого вони очікують. Звичайний студент, звичайна сім’я. Правду кажучи, вона раніше також мріяла про чоловіка заможного, який міг би задовольняти всі її примхи. Але сподівалася, що й Назар з його здібностями (все-таки один із найкращих студентів їхнього вишу) зможе згодом здобувати гарну кар’єру, і батьки не розчаруються в її виборі.

Однак Вероніка не встигла насолодитися своєю сумнівною перемогою.

За кілька днів, так і не дочекавшись новин від Назара, сама викликала його на розмову.

– Ти вже повідомив Діні про нас?

– Про нас?

Побачила на обличчі юнака подив:

– Вероніко, хоч як би склалося в мене з Діною, з тобою в нас спільного майбутнього не буде. Власне кажучи, я зовсім не можу згадати, щоб ми з тобою…

Замовк у нерішучості.

– Сама розумієш, про що я. Визнаю: був добряче п’яним, але щоб зовсім нічого не пам’ятати… Чи не вигадала ти все це, щоб посварити нас із Діною?

Вероніка вдала величезне обурення:

– Як ти міг таке подумати? Ми з Діною – подруги! Та я місця собі не можу знайти! Уявляю її стан після того, як ти зізнався у всьому.

І одразу ж поспішила уточнити:

– Ти ж розповів їй? Діна вже знає правду?

– Так, знає. Але це нічого не змінює в наших стосунках з тобою.

Назар залишив Вероніку в парку біля студентського гуртожитку, де вони розмовляли, і попрямував до автобусної зупинки.

«Чи не до неї поспішив? – подумала зі злістю. – Нічого, так легко тобі це з рук не зійде».

Чергова невдача ще більше розпалила заздрість у душі Вероніки.

Так, мусила визнати, що в Діни багато друзів, і вони допомагають одне одному, коли виникає потреба. Разом відпочивають, святкують якісь важливі події. А вона, Вероніка, чи потрібна комусь, окрім батьків? Чи має поруч себе надійних товаришів, які допоможуть у скрутних ситуаціях? Згадала про тих дівчат і хлопців, з якими проводила час на дискотеках у клубах. Ні, на них не варто сподіватися. Діна була єдиною, хто допомагав їй, здається, безкорисно. Хоча хтозна… Може, також на щось розраховувала? Дружба з такою дівчиною, як вона, Вероніка, має багато переваг. Шкода, що не всі це розуміють.

Визнавати поразку Вероніка не збиралася. Вона і від матері, і від знайомих дівчат чула багато історій зваблення чоловіків, які спочатку опиралися, а потім мусили покірно йти до вівтаря. Назар обов’язково потрапить до її пастки!

Вже обмірковувала, як за місяць поставить хлопця перед фактом, що змусить його, як порядну людину, запропонувати їй хоча б руку (серце вона згодом також підкорить), коли дізнається приголомшливу новину.

Вона приїхала на вихідні додому, збираючись повідомити батькам, що Назар може стати їхнім зятем. Байдуже, що тепер він не має великих статків, але гарні перспективи в нього є, а якщо вони, батьки, підтримають їхню молоду сім’ю, то й зовсім буде добре.

Тамара Іванівна не відразу зрозуміла, про якого Назара йдеться, а коли Вероніка пояснила, неймовірно здивувалася.

– Назар? Твій колишній однокласник? – перепитала ще раз. – Але ж він одружується з Діною!..

– Уже ні. Вони посварилися. Мамо, ну погодься, Діна йому зовсім не підходить. Визнаю: вона розумна, але ти ж сама казала, що чоловіки люблять очима. От він і віддав перевагу мені.

Тамара Іванівна все ще з нерозумінням дивилася на Вероніку.

– Швидко все у вас відбувається. Днями я випадково зустріла батьків Діни. Вони розповіли, що готуються до весілля доньки. Я думала, що з Назаром, а воно он як…

Вероніка відчула, як чимось гарячим приснуло їй в обличчя. Не може такого бути! Яке весілля? Мабуть, Назар усе ж таки не зізнався у зраді. Діна нізащо б йому не пробачила. Сама колись казала, що найбільше зневажає в чоловіках невірність: «У них і серце брехливе, і думки нещирі».

Вона все ще не хотіла вірити почутому, але розум підказував: то все правда і її потрібно прийняти. Усю наступну ніч не склепила повік. Чи жалкувала за тим, що промарнувала кілька найкращих років своєї молодості на гонитву за чужим коханим? Чи відчувала сором за те, що віддячила Діні за добро злом? Чи каялася у своїх вчинках?

Інколи так хочеться, щоб диво перетворення зі злого чудовиська на доброго героя відбувалося не лише в казках, а й у справжньому житті. Але будьмо реалістами: таке трапляється нечасто. Вероніка також не стала винятком. Можливо, згодом, однак не тепер. Наразі їй шкода було тільки себе. Чому має співчувати Діні, яка все ж таки пробачила Назарові й навіть одружується з ним?

Турбувало Вероніку тільки те, що вона ніяк не могла визначитися з тим, що робитиме далі: спробувати все ж таки запобігти цьому шлюбові, оголосивши про свою вагітність (тут доведеться залучити татка, щоб купив їй потрібну довідку), чи розповісти Діні про те, що насправді не було ніякої зради, бо Назар одразу ж заснув і проспав до самісінького ранку. Вона, Вероніка, вирішила, так би мовити, просто розіграти їх, а заразом і перевірити вірність Назара своїй коханій. Чи повірять вони їй після всього? А то вже їхня справа.

Не спиться Вероніці, хоча минуло далеко за північ і вона добряче втомилася від денних потрясінь. Не дає їй спокою ота чорненька істота, яка звела кубельце в її серці та змушує заздрісними очима дивитися на чужі успіхи, на чуже щастя. І це незважаючи на те, що доля й до неї була доброзичливою: подарувала їй люблячих батьків, наділила її вродою, убезпечила від бідності. От тільки… Нерідко заздрість таки затьмарює розум і підбурює на лихі вчинки, здавалося б, досить успішних людей. На що зважиться Вероніка, яка й тепер вважає, що заслуговує на Назара більше, ніж довірлива простачка Діна? Що ж, як кажуть, ранок покаже…