РАЙ НА СКЕЛЯХ

03 червня 23:14

433

Джерело:

Життєва історія

Море в уяві Адама зчитувало і відтворювало душу рудої жінки, що з’явилася в його долі нізвідки, а доречніше буде сказати – з морської піни. Так, саме в морській піні побачив її вперше: купалася неподалік скелястого берега, в тому місці, де глибина сягала кількох десятків метрів. На обличчі незнайомки була маска для плавання. Такою ж користувався і він, Адам, тому відразу збагнув, чому завмирає на хвилях обличчям донизу ця відчайдуха. Їй, як і йому, відкривалася дивовижа підводного світу, що його не потривожила людина. Не міг дочекатися, коли зустрінеться з відчайдухою віч-на-віч, адже обов’язково пройде повз нього єдиною стежкою вгору.

Того ранку жінка не поспішала розлучатися з морем. Білизна її шкіри, яку пестили зеленкуваті хвилі, так привабила Адама, що його очі жодної миті не гуляли деінде. Адам навіть утратив відчуття часу, що його поглинуло відчуття краси. Згодом час для нього то стискався, то розширювався, як акордеон у руках віртуоза, і сповнював серце музикою. Музика зазвучала з першим словом незнайомки, яку морська дивовижа відпустила врешті-решт додому. Легкі кроки жінки засвідчили її молодість. Не ту молодість, що жадібно роззирається довкола, а ту, яка знає собі ціну.

– Бонжур! – кинула незнайомка Адамові, коли порівнялася з ним.

– Бонжур! – відповів і чомусь, несподівано для себе, мовив українською: – Доброго ранку!

– О, земляк! – усмішка додала обличчю жінки вродливості.

Адамові аж дух перехопило.

– Ви – українка? Як потрапили... в рай на скелях?

– У кожної жінки шлях до раю звивистий.

– Не розумію.

– Чоловікам розуміти шкідливо, – засміялася руда жартівниця і вказала рукою на скелястий масив з будинками, що височів над ними. – Повернемо в рай удвох?

– Із задоволенням! – погодився Адам.

Містечко, яким вони крокували, здіймалося високо над рівнем моря. Його прикували до скель і прошили спіралеподібними дорогами. Кожен будинок зведено з каменю і каменем оздоблено. Майже на кожному обійсті – басейн, прихований від стороннього ока високою огорожею, пальмами, лавровими та апельсиновими деревами. Одне слово – затишок! Мешкай і радій життю.

– Як звати вас? – запитує Адам у попутниці.

– Євою.

– Жартуєте?

– Ні, це моє справжнє ім’я. Хочу почути твоє... – попутниця без вагань переходить на «ти».

– Я – Адам.

– Отакої!

– Я дійсно Адам.

– Ха-ха-ха! – заливається сміхом співрозмовниця. – Рай, Адам і Єва.

– У раю, крім них, були...

– Пам’ятаю! Пам’ятаю! – слова так і стрибають на язику співрозмовниці. – Райський сад полюбляє спокусник.

– Хіба від цього весело?

– Як знати... Спокусником може виявитися будь-хто, навіть безгрішний...

– Геть заплутала, Єво.

– Чоловіків заплутати легко.

– Чому?

– Їм це подобається.

– Не впевнений у цьому.

– Чоловіки завжди не впевнені у тонкощах.

– Яких саме?

– Райських.

– Тоді навчи ці райські тонкощі розуміти.

– Спробую. Декого навчила, – Єва погладжує розкішне руде волосся.

– У тебе є чоловік? Йому поталанило?

– Ну, так...

– Якщо відберу тебе у нього, ким буду? Спокусником?

– Ні, Адамом.

– Гарний жарт. А все ж...

– Спокусником був той, кому ти заздриш, Адаме, давно підтоптаним і некрасивим.

– Заради чого поруч із ним, Єво?

– Заради раю.

– Твій рай з гірчинкою.

– Гірке перебивають солодким... – Єва рвучко наближає Адама до себе. – Хочеш бути тим солодким?

Оторопілий Адам довго не може отямитись. Зрештою мовить:

– Ти серйозно, руда красуне?

– Так, серйозно. Остогиднув старий француз. Не можеш собі уявити, як остогиднув!

– Чому не покинеш старого?

– Пригрів нестерпної днини... У чужині в усіх бувають такі.

– Бувають, – Адамові стискає груди різка переміна в настрої землячки, шкодує її. А те шкодування якось хутко-хутко переростає у трепетний стан душі, якого аж ніяк не хочеться позбуватись...

Уже третій місяць вони приховують у скелях над морем їхній райський роман. До їхнього щастя раз у раз добігають солоні хвилі, начебто хочуть підказати, що солодке життя за крок від солоного. Їм нашіптує безлюддя, якому вдячні за зближення їхніх душ і тіл. Адам до того нашіптування уважніший: про що воно? З якими відтінками? Заводить про це розмову з Євою.

– Кохана, мене дещо хвилює.

– Віддай хвилювання морю, – знову грайливо жартує Єва. – Йому цей дарунок буде доречним.

– А яких дарунків дочекаємось ми?

– Від кого, Адамчику?

– Від долі.

– Що маєш на увазі?

– Те, що змінить безлюддя довкола нас.

– Довкола нас? – Єва, мов балерина, крутиться на одній нозі й раптом завмирає. – Безлюддя минулося. Ось там, неподалік, інша закохана пара. Вони теж кохаються крадькома.

– У чоловіка в руках фотоапарат...

– Байдуже! Хоче увічнити краєвиди.

– Не впевнений.

– Хіба забув, що мовила... Чоловіки завжди не впевнені в райському.

– У чиєму райському?

– І своєму, і чужому.

– Не заперечую, але...

Єва перериває мову Адама поцілунком, і вони вкотре забувають про все на світі.

Дверний дзвінок не змовкає ні на мить. Адам спросоння не тямить, що відбувається. Протерши очі, підходить до дверей.

– Хто там?

– Мосьє, відчиніть! – долинає знадвору чоловічий голос.

На порозі напружує обличчя у зморшках старий француз і подає Адамові кілька світлин. На них на скелі завмерли в поцілунках двоє закоханих...

– У мене з Євою контракт, – продовжує непроханий гість. – Вона порушила його, тому буде покарана штрафом.

– Про що ви? – знизує плечима Адам.

– Не прикидайтеся, молодий чоловіче! Ви впізнали себе і руду жінку на світлинах. Вам усе добре зрозуміло.

– Нехай так... Залиште Єву у спокої.

– У спокої? – француз помітно нервує. – Я вклав у її добробут десятки тисяч євро. Я забезпечив її всім від ніг до голови. Вона повинна бути тільки моєю... згідно з контрактом, який, до речі, підписала, не вагаючись.

– Які обов’язки в Єви?

– Їх тільки два: бути покірною в ліжку і не зраджувати мене ні за яких обставин.

Адам заледве стримує емоції.

– Доки триватиме контракт?

– Ще місяць.

– Ми сплатимо вам неустойку, мосьє. Я працюватиму вдень і вночі, аби заткнути пельки вашим юристам!

Упіймавши вогненний погляд Адама, непроханий гість зникає.

Різкі пориви вітру позбавляють шеренги хвиль граційності. Клаптик моря, що його полюбила Єва і що відчував тепло її тіла, розлючено жбурляє піну на скелю. «Я не помилився, – міркує Адам, – море все ж таки зчитує душу моєї коханої, що, без сумніву, втратила спокій. Ось вона підійде сюди, як домовились, і ми ніколи більше не розлучимося».

– Адаме! Адаме! – Єва гукає, зупинившись на стежці вгорі.

– Сонце моє, зачекався!

– Вигнання з раю не буде!

– Чийого вигнання?

– Мого, соколику.

– Якщо я правильно зрозумів...

– Бачу з виразу обличчя – правильно. Не осуджуй мене! В раю завжди є той, хто дає майже все і вміє прощати...

– Ти підписала новий контракт із тим підтоптаним?

– Так, я підписала, але старий мосьє вагається. Він поставить підпис тільки тоді, коли ти зникнеш геть!

– Єво, я не знаходжу слів!

– А я не можу втратити раю, в який колись... поверну тебе!

– Ні, не повернеш! Ніколи! Не хочу цього! – Адам кидає погляд на море, а воно, небайдуже, з ним погоджується, ствердно киваючи хвилями.