ПРОТЕЖЕ ПАНА ЛЕОНТІЯ

– І все? А якісь божевільні вчинки? А завести собі коханця? – так просто і майже наївно поцікавилась Леонтина.

– Навіщо? Мене влаштовує мій чоловік. Він мене любить…

– А ти його? – майже по-дитячому запитала новенька.

– Взагалі-то, люблю. Ми вже десять років одружені.

– А, то він знає тебе як облуплену. І ти його знаєш, як свої п’ять пальців… нічого цікавого в цьому нема.

– Що ж, повернімося до нашої роботи, щоб тобі було легше робити наступні таблиці, – я перевела стрілки, бо розмова заходила занадто далеко, на мою приватну територію, а розпитувати про її приватне життя не хотіла. Мене то взагалі не цікавило.

– Потім продовжимо, бо я вже трохи втомилася, – якось так щиро і прямолінійно сказала Леонтина, а тоді буквально потягнула мене до кухні пити каву.

Я так і зрозуміла, що робота їй не вдається не тому, що вона не знає, а тому, що не хоче знати. Найімовірніше, взагалі не має бажання ті таблиці складати і просиджувати в офісі. Але й без роботи не хоче сидіти.

Наступні два місяці я мовчки доробляла за Леонтиною все те, що вона «провтикала», «заплужила» і просто «забила болт» (то все її слова). Щоправда, за додаткову оплату, бо я не такий людинолюб, як наша Любка. У мене вдома чоловік і донька, а ще свої потреби і видатки.

Шеф почав щось розуміти в тому, кого і навіщо взяв на роботу. А якщо чесно, то ще жодне чиєсь протеже не приносило користі. Просто треба було влаштувати, терпіти і мовчати. Шеф занадто сильно пустив коріння у своє керівне крісло, аби отак просто й без бою його комусь віддати. Саме тому в нас і з’являлись отакі протеже. І всі ненадовго!

Шеф мовчав два з половиною місяці. Перші дратівливі нотки прозвучали буквально минулого тижня. Леонтина повернулася від шефа надута, як миша на крупу.

– Прикинь, він мені там щось втирає, пояснює, тулить ті таблиці. А я на них дивитися не можу! А він мені ще й дорікає, чи не соромно ганьбити добре ім’я мого дядька?

– Опа! А хто твій дядько? – отут я вже підхопила тему.

– Та отой самий Леонтій Мат-кий, місцевий депутат! – гордовито відповіла Леонтина, – старший брат моєї покійної мами.

– А до чого тут твій дядько? – вдала я нерозумійку.

– А до того, що то він за мене попросив. Ну, коли моя мама, а його сестра, померла рік тому. Я з братом залишилась сама. Треба було документи переоформляти, на щось жити, платити, не просити в дядька грошей. Тата нашого вітром здуло дуже давно. От дядько нас і підтримує, як може.

– Тобто ти ніколи особливо не хотіла цієї роботи? – я вже починала бавитись у психолога.

– Та ясно, що не хотіла! Нудота якась, а не робота! А тут ще й брат привів до хати «типу невістку». Вона щось дуже взялася порядки наводити. Сама зі села, така хвацька і язиката. Десь пронюхала, що в мене завівся хлопець, і сказала моєму братові, щоб я «звалювала» до нього, а ще, щоб брат виписав мене з нашої квартири. Бо ця дівчина дізналася навіть те, що в мого хлопця є своя квартира. Словом, то я розказала братові, а він усе розтарабанив тій своїй «дружині». Ну, мій брат такий олень – вуха розвісив, спину підставив, от вона на ньому і їздить. Тепер він любить її, а не мене. Хоч ми разом і виросли. Навіть слухати не хоче, що в нього є тільки одна сестра на все життя, так вона йому голову замакітрила!

– А той твій хлопець хоч нормальний? – поцікавилась я і відразу пожаліла, що ляпнула таку дурницю. Сумніваюся, що в такої легковажної дівулі, якій уже трішки за тридцять, може бути якийсь серйозний хлопець. Хоча винятки трапляються, але це не про Леонтину.

– Він нормальний і також каже, щоби я перестала сваритися з братом і переїжджала до нього. Ну, я ще вагаюся, але, напевно, так і зроблю. І ну її нафіг ту роботу, ті таблиці і взагалі всі ті шури-мури, підлості, невістки! Випишуся з квартири, а туди навіть не піду!

– Що ж… як то кажуть, гора з горою не сходяться, а людина з людиною завше може зійтися. Може, колись і помиритеся із братом і братовою!?

– Вона мені така братова, як зі свині балерина! – випалила Леонтина й пішла пакувати речі.

Отакої! Коли її робоче місце стало чистим, як і першого дня, я щиро здивувалась:

– Ідеш від нас?

– Ні, шеф сказав написати заяву на звільнення… Хтось йому накапав, що ті таблиці не я робила. То ж не ти йому «настукала», правда?

– Ні, я до таких підлостей не вдаюся, – чесно відповіла, бо зрозуміла, що разом з Леонтиною вислизає і мій невеличкий підробіток. Ну, але…

На місце Леонтини взяли сумлінну, строгу та емоційно холодну фурію, яка максимально відгородилась від колективу, але вчасно і справно робила те, чого від неї очікували. Шеф літав, як на крилах. А Леонтина ще якийсь час надзвонювала мені та розпитувала, як там і що там.

– Та так, усе без змін. Ти ж знаєш, така в нас робота-нудота, – пригадала їй я. – Краще розкажи, що цікавого відбулося у твоєму житті?

– Я розписалася з Ростиком, переїхала до нього і погодилась виписатися з нашої квартири. Та свиня, типу моя братова, аж стрибала на радощах! Я хотіла зацідити їй у пику, така вона мені огидна! Брат просив не пропадати, а хоча б час від часу надзвонювати. Та більш імовірно, що вона не дасть йому ні телефонувати мені, ні бачитися… А як у тебе справи?

– Загалом ок. Рутина. Нема на кого жалітися, але все так буденно! – чомусь захотілося вилити душу перед Леонтиною, за що я себе потім трохи картала. І не дарма, бо відразу ж прозвучала її «безцінна порада»:

– Чому ти паришся? Знайди собі якогось гарячого коханця, піди з ним кудись – у кіно чи десь скоч у гречку – і тебе відразу попустить! Жити треба цікаво, щоби було що в старості пригадати!

– Так, дякую. Щось придумаю. Вибачай, шеф кличе, – я схитрувала, щоб не розсосолювати цю безглузду розмову про те, що її не стосується і чого я ніколи в житті не робитиму.

Я знову переконалася, що силою не станеш милою. І це стосується й особистого життя, й роботи, якої не виконуватимеш навіть за добрі гроші.