ПРОХАННЯ ДО МИКОЛАЯ

І що віднедавна до них почав заглядати в гості сусід – дядько Ігор. Дядько Ігор здається Ганнусі старим і вже точно не таким гарним, як тато на тій фотокартці, що висіла на стіні біля телевізора, а  потім мама зняла те фото, бо там рамка зламалася. А купити нову рамку й знову повісити фотокартку на стіну мама весь час забуває.

Але в дядька Ігоря є кіт, щоправда, не кошеня, а старий і лінивий, такий не буде гратися. Та той кіт не дряпається і вміє муркотіти, якщо його гладити – а це добре. А сам дядько Ігор каже, що Ганнуся – розумна дівчинка, дає їй читати товсті книжки з гарними малюнками зі своєї бібліотеки, а віднедавна взявся вчити грати в шахи.

І що Ганна вже все розуміє, – то дорослі думають, наче вона мала і дурна. Он у Марійки з першого під’їзду мама теж вийшла заміж недавно, і Марійка каже, що віт­чим – то непогано, бо її другий тато не п’є і не б’ється, навіть ляльку їй купив. Хоч Ганні ляльку можна й не купувати: у неї є. І не схоже, щоб дядько Ігор, що зав­жди вітається з усіма у дворі й допомагає інколи Світлані Павлівні спускати надвір важкий візок з онуком, умів битися.

І що даремно бабуся пошепки питає в мами на кухні, що вона малій казатиме, як пояснюватиме, коли вже наговорила перед тим, що рідний батечко – такий чудовий? «Мала» – то Ганнуся. І не треба їй пояснювати, вона вже не мала! А якщо дядько Ігор стане її другим татом, то, може, в Ганнусі з’явиться молодша сестра? Він же, певно, ще не зовсім старий, інакше чого б мама захотіла заміж? Тоді ніхто не називатиме Ганнусю малою, от! А ще сестричку можна у возику катати, хай інші дівчата заздрять.

Дівчинка зітхнула і додала до написаного:

«...А можна і без подарунків і без нового тата. Хай тоді дядько Ігор стане татом, а я слухатимусь, аби мама не плакала й бабуся її не сварила, що у мене вітчим. Спасибі тобі, Миколаю!»

Аркуш закінчився. На «До побачення» місця не вистачило.

І цієї миті в коридорі почулися дорослі кроки.

* * *

Ганнуся скочила на ноги: здалося, що то вчителька зласкавилася й вирішила дозволити їй піти до ялинки. Роззирнулась у класі. Певно, Ірина Петрівна розсердиться, якщо побачить, що її стілець не на місці. Тож кинулася перетягати його до столу. Навіть сховати лист до Миколая забула, так і залишила на парті.

За дверима – голоси: дорослі й сердиті.

– Ну от, яке недбальство! Святі праведники! Вчимо-вчимо дітей вимикати світло, а тут – усі малі на ялинці, а в класі світиться! От що не кажіть, але молодь щойно з інституту – завжди проблеми!

Це – завучка, та сама сувора, до якої Ганнусю мають сьогодні вести після свята, аби вона дів­чинку насварила. А «святі праведники» – то приповідка така, коли Христина Павлівна дуже сердиться.

– Зараз-зараз, уже відчиняю, Христино Павлівно. Зараз вимкнемо, – це вже послужливо прибиральниця дзеленчить ключами.

Двері скрипнули. Ганнусі дуже захотілося сховатися під ту саму парту, вже не граючись, а по-справжньому. Але ж дорослі побачать, то лаятимуть, певно, ще більше.

– Ой лишенько! Христино Павлівно! Тут не лише світло, тут дитинку забули! Як же ж так? – зойк­нула прибиральниця так, мов Христина Павлівна й сама не побачила Ганнусі, що ніяково переминалася біля дошки.

– Мене не забули... Мене на ялинку не взяли, бо я б’юся.

– Ой лишенько! А ще дівчинка! – прибиральниця глянула на Ганнусю докірливо-докірливо, немов хлопцям битися – то й не провина зовсім, а от дівчаткам – не можна нізащо.

Короткий сердитий погляд завучки – і прибиральниця, щось стиха бурмочучи, вийшла до коридору, немов то вона – завинила школярка. Христина Павлівна дивилась не так сердито, як здивовано: Ганнуся – найменша на зріст у класі, й кіски у неї світлі-світлі, ще й великими пухнастими гумками перев’язані, мов бантиками: дорослим нелегко повірити, що таке дівча вміє битися.

– І що ти тут робила зовсім сама? – Христина Павлівна, здавалося, зараз сердилась не так на Ганну, як на когось іншого, може, навіть на вчительку, тож дівчинка втратила пильність. Поки мала бурмотіла про те, що от писала собі, завучка встигла підійти до її парти і взяти в руки списаний аркушик.

– Не треба, віддайте!

Дивно, але Христина Павлівна слухняно поклала аркуш на парту й не зробила зауваження за крик. Ганні й на думку не спало, що дорослі вміють читати значно швидше і добре розбирати отакі-от кривулі. Тож її трохи здивували наступні слова завучки:

– Святі угодники... Що ж ми з вами робимо?..

А що робимо зі святими? Дів­чинка закліпала світлими віями. Усі прохають святих про допомогу, хіба це погано? Вона ще й подякувала Миколаю...

* * *

А потім і зовсім трапилось дивне. Може, то Миколай те диво і створив, забувши, про що його прохали?

Ганнуся таки потрапила до кабінету завучки. Але це виявилося зовсім не страшно: їй дали чашку чаю із цукеркою і сунули до рук книгу казок. Певно, Христина Павлівна не така вже й страшна, як кажуть, якщо казки читає.

Завучка все-таки сказала, що битися – погано, але хіба дорослі можуть казати інакше? А потім і зовсім незрозуміло запропо­нувала:

– Ганю, а хочеш я сама передам лист святому Миколаю? Я з ним знайома особисто. Бо він, як не попередити, може випадково обмовитись про цей лист твоїй мамі, а вона знову плакатиме. А так я все йому поясню...

– А мамі до вас тоді не треба йти?

Христина Павлівна глянула в сірі очі, спов­нені надії, і ледь зітхнула:

– Ганю, я сама твоїй мамі зателефоную, якщо хоче, то хай зайде. Я, врешті, теж її навчала, коли вона ще школяркою була. Не годиться свою школу забувати...

– І ви її сваритимете, ну, за мене?..

– Дитино... все буде гаразд...

Ганнуся насупилась: вона дуже не любила, коли дорослі говорять отак, ніби самі мають сумнів, що все буде добре, але не хочуть хвилювати малих.

– Ні, я не сваритиму твоєї мами.

А це вже значно краще: тепер Христина Павлівна була впевнена, що виконає обіцянку.

– Ти ходиш до групи продовженого дня?

Ганя слухняно кивнула, відчувши, що зараз не варто нічого казати, навіть дякувати, бо сувора завучка почувається вкрай непевно.

– То йди, вже час: уроки закінчились... А подарунок на ялинку ти отримаєш, як й інші... трохи згодом, не хвилюйся.

– А я не хвилююся: цукерок не люблю, тільки морозиво, а взимку морозива й так не можна!

Ганнуся нарешті всміхнулася і попрощалася у дверях.

* * *

А дива на сьогодні ще не закінчилися: цукерки в Ганнусі з’явились відразу і багато. Вони просто лежали на парті – карамельки, але й кілька шоколадок. А всі однокласники вовтузилися зі своїми клуночками із солодощами й зрідка косували на неї хитрими очима. Вдавали, що вони не знають, звідки в Ганни ті цукерки.

Дівчинка сплеснула руками й голосно зойк­нула, ніби дивуючись і радіючи. При цьому вона розуміла, що чинить не дуже добре, дурить усіх, однак дівчата й хлопці почали усміхатися.

– Нумо поділимося! Мені стільки солодкого забагато.

Ганнуся була щира, але ніхто в неї цукерок не взяв, окрім Петька з останньої парти, який увесь час щось жує, навіть під час уроків. Але й він узяв лише одну карамельку, а потім, голосно сопучи, поклав на парту дівчинки пістряву картонну обгортку від гостинця – якщо вкласти туди цукерки, то вийде, ніби в Ганни зовсім справжній подарунок.

Ганнуся стиха подякувала всім, а потім відвернулась до вікна й часто-часто закліпала віями. Там якраз почав сипати густий сніг. І це добре, бо на сніг можна дивитись, і ніхто тобі не заважатиме й в очі не зазиратиме. Тож і не здивується, чому в неї вії вологі.

А Ганнуся – не рюмса. Вона зовсім не ревіла, коли була сама у класі, а всі веселилися біля ялинки! А зараз... просто очі щипає. Добре, якби сніг іще йшов довго-довго!

Може, якщо зараз попросити подумки про це святого Миколая, то хоч це бажання він виповнить точно?..