ДОНЬКА ЗА ВИКЛИКОМ

Передплата онлайн: https://peredplata.ukrposhta.ua/

Лише втративши Зоряну, Дмитро зрозумів, як багато вона для нього означала. Завжди думав, що це він голова сім’ї, її опора, годувальник і постачальник, що саме він залагоджує всі найважливіші справи. А дружина зайнята якимось дріб’язком. Борщ зварити, попрати, домашнє завдання з дівчатками зробити – це ж так просто й легко. До того ж робота в неї не надто відповідальна – провела уроки, навіть готуватись не дуже треба, адже щороку їй давали лише старші класи.

Чоловік любив відчувати себе домашнім божеством, вимагав до себе надмірної уваги та поваги. Хатньою роботою не цікавився, досить того, що гроші приносив. І немалі. Щоправда, частину зарплатні завжди приховував – не відмовляти ж собі в маленьких життєвих радощах. Тепер, після смерті дружини, увесь той «дріб’язок» раптово звалився на нього, і Дмитро відчував, що ледь витримує тягар щоденної хатньої рутини. Ще й грошей відчутно поменшало, бо, як з’ясувалося, Зорянин внесок у бюджет родини був не таким уже й нікчемним, як він гадав.

Спершу чоловік і справді дуже старався, намагаючись хоч якось замінити донькам матір. Але коли ти з позахмарного олімпу раптом скочуєшся на грішну землю, до простих смертних, то тут і до стресу недалеко. Навчений дбати лише про себе (і то не надто добре), чоловік геть розгубився. Спершу допомагала Зорянина мама, але, коли побачила, що зять сприймає її допомогу як належне і потроху починає перекладати на неї і базар, і прання, і уроки, а сам усе частіше затримується на роботі, до того ж, коли повертається, від нього тхне алкоголем, почала з’являтись у квартирі все рідше, щоправда, часто забирала дівчат до себе.

Ні, Дмитро не був поганим батьком, він любив своїх донечок, особливо молодшу, схожу на нього як дві краплі води – Іруську. Любив гуляти з ними містом, водити їх в кіно, музеї. Раніше, коли ще була жива Зоряна, відпустка, проведена разом із сім’єю, була для нього найяскравішою подією року. Вони мандрували горами, їздили до моря. Чоловік любив гратися з дітьми, читати їм, розповідати цікаві історії. Але весь побут завжди був на Зоряні, як і оплата рахунків, а він міг будь-якої хвилини, викроїти час для себе, розслабитись із друзями, ніколи не заощаджував на собі, бо він – годувальник! Тож тепер довелось небораці несолодко. Спершу водив дівчат до їдальні, але потім зрозумів, що фінансово не тягне, тож довелося ставати до плити. І приготування їжі стало для нього справжнісіньким пеклом. Порятунком стали путівки в табори, які у школі дівчаткам видавали на пільгових умовах.

Вирядивши донечок та повернувшись у порожню квартиру, Дмитро почувався самотнім і нікому не потрібним. Сумував за дітьми, переглядав фотографії, згадував свою Зорянку, ходив квартирою безпорадний, як маленький хлопчик. А потім і собі брав відпустку, навіть якщо бракувало грошей і була нагода заробити, відкладав усе й вибирався у Хмельницький до матері. І там, нарешті, до нього поверталася втрачена душевна рівновага, ставало, як колись, затишно та спокійно. Там про нього дбали, там він забував про всі клопоти.

А потім знову треба було повертатися додому, і хоч як радів татусь зустрічі з донечками, вже наступного дня, відчинивши дверцята порожнього холодильника, става геть нещасним. Добре, що хоча б старша Марічка, тиха й лагідна, як покійна матуся, допомагала, як могла. То картоплі начистить, то прибере, а то й речі попере. І вже незабаром якось так непомітно, немов само собою, вся хатня робота перейшла на дитячі руки, а Дмитро полегшено зітхнув. Тепер знову з’явилося більше часу, але… але катастрофічно бракувало грошей, дівчата підростали – і витрати збільшувались, а тут іще й на роботі проблеми, щоправда, шеф переконував, що тимчасові, та зарплати суттєво знизилися. Тепер доводилось економити, рахувати кожну копійку. Чоловіка це дратувало, він не звик до такого, роботи змінювати не хотів, у фірмі йому було комфортно, він усе знав, до його думки дослухались. А починати все з чистого аркуша, з нижчої посади чи з випробувального терміну в 45 років вважав справжнім приниженням для себе.

Свою злість та роздратування Дмитро зганяв на дівчатах. Найменше прохання про купівлю одягу, найменша згадка про гроші породжували в нього шквал обурення. Потім, заспокоївшись, чоловік усвідомлював, що чинить погано, однак наступного разу все повторювалося знову. Отак і жили… Не те щоб погано, але й не добре.

А одного разу стало зовсім зле. Того вечора шеф зібрав усіх-чоловіків, які працювали в нього, у кабінеті й урочисто оголосив, що справи покращилися, що з’явився нарешті крутий клієнт, а ще фірма отримала фінансування з-за кордону в межах підтримки малого бізнесу в Україні, і запропонував усім піти порозважатись у приватний готель. Пиво коштом фірми, решта – хто як вирішить…

Дмитро, зрозуміло, не міг собі дозволити викинути велику суму на корпоративну пиятику, проте відмовитись було якось незручно. Пішов разом з усіма. Святкували весело, пива незабаром здалося мало, тож замовили горілку та коньяк, ну і, звичайно, до горілки і коньяку, тож скинулись по сто, потім іще по триста. А тоді п’яний Юрко Крук – довготелесий, із масним поглядом працівник фірми – запропонував викликати повій. І за пів години веселі, яскраво нафарбовані дівчата в міні, з глибокими декольте й відвертими поглядами веселими метеликами влетіли в залу. Спраглий за жіночим тілом Дмитро, який був добряче напідпитку, не втримався і за декілька хвилин уже розкошував у номері на самотині з розкішною блондинкою.

Зранку його розбудив Юрко. Голова тріщала від випитого, в очах туман, та колезі було байдуже до Дмитрового стану.

– Піднімайся, бо доведеться платити за номер удвічі більше. Давай п’ятсот гривень і вимітайся.

– Яких п’ятсот гривень, за що? – не відразу второпав чоловік.

– За задоволення! Ти ж найапетитнішу вибрав! – огидно зареготав Юрко.

– Кого я вибрав? – не розуміючи, що діється, запитав Дмитро.

– Та дівчинку ж… Ти що, забув? Ану ходи – я освіжу твою бідолашну голівоньку.

Дякуємо вам за передплату газети онлайн