ПРОБАЧ

Брат йшов, але на ходу кидав слова:

– Що з вас узяти? Малі ще. Підрости треба, тоді зрозумієте. 

Дійсно, як їм зрозуміти сімнадцятирічного юнака, який і дня не міг прожити без Лілі. Постійно шукав з нею зустрічей. Про свої несміливі почуття поки що нічого їй не говорив. «От і сьогодні чи правду сказав, чи пожартував, і то невдало. Нехай підростає. Повернуся з служби, тоді будемо говорити», – думав юнак. А дівчата тим часом таємниче щось шепотіли одна одній на вушко, весь час позираючи на двері, щоб знову не зайшов Володимир. Ліля теж мала на рік старшого брата. Юрій був таким хлопцем, який вскрізь встигає. Спорт йому давався легко. Тож у свої п’ятнадцять мав значні успіхи. А красень! Дівчата на нього задивлялися. Яна теж потайки поглядала на Юрка. Часто про нього випитувала в Лілі, але так, щоб подруга нічого не зрозуміла. Янина мати привозила дівчатам якісну косметику. Тож красуні мали стильний вигляд. 

Минув рік. Володю проводжали в армію. Він попросив Лілю зробити йому червону квітку. Дівчина погодилася. Тож на грудях хлопця красувалися дві квітки: червона – від Лілі, а рожева – від сестри. Яна весь вечір не відходила від Юрка. Та й він був не проти танцювати з нею. Невдовзі почали зустрічатися. Володимир писав листи Лілії, дівчина відповідала і з нетерпінням чекала нового. Тож була замріяна, все чекала зустрічі. Дні рахувала. Часто бажалося побути самій, помріяти. Яна, навпаки, майже весь час проводила з Юрком. Хлопець закінчував школу. Дівчата теж пішли до школи, щоб здобути середню освіту. От тільки Яна вже не ходила з Лілею. На перервах не розлучалася з Юрком. Навесні уважна подруга запримітила, що щось з Яною не так. Так розкрилася таємниця дівчини. Тож разом думали, як сказати Юрію і батькам. Хлопець уважно вислухав Яну, а потім твердо сказав:

– Треба, то одружимося. Мені майже вісімнадцять. А за батьків не переживай, зрозуміють. 

– А як ми жити будемо? – навіщось спитала. 

– Як інші, так і ми. Піду працювати. Не переживай, мала, я тебе не залишу, – заспокоїв дівчину. 

Була непроста розмова з батьками. Матері домовилися допомагати з дитиною, щоб молоді змогли вчитися. Восени народилася дівчинка. Назвали Маргаритою. Ліля потайки заздрила Яні, як та могла підкорити її брата. Але щось у них обох було таке, що притягувало одне до одного. Дівчині було самотньо. Залишалося дочекатися Володимира зі служби. І от настав той день. Хлопець поспішив спочатку не додому, а до Лілі. За пів року було весілля.

Тепер чекання випало Яні. Юрка призвали до армії. Та ще в моряки. Тож не буде вдома аж три роки. Перший рік довгим став для Яни. Потім приходив чоловік у відпустку. Згодом вирішила їхати Яна на заробітки. Хоч як її відмовляли, нікого не слухала. Невдовзі, як добре облаштувалася, й доньку забрала. Юрко просив повернутися, навіть пробачення просив, хоча ні в чому не винний був. Не повернулася. Потім з’ясувалося, що вийшла там Яна заміж. Юрію нічого не залишалося робити, як знову одружитися. Батьки наполягли. Бо вподобав дівчину, але ніяк не наважувався. Натомість почав у чарку заглядати. Одружився, і знову Юрко чоловік як чоловік. От тільки за донькою сумував. Бо була вона єдиною. З другою дружиною чомусь дітей не мали. Тож діти сестри стали для нього рідними.

Ліля жила спокійним, розміреним життям. З Яною спілкувалися. Спочатку листи писали, потім були довгі телефонні розмови. Останні роки – скайпом. Яна кликала Лілю в гості. А сама вже багато років не приїжджала до батьків. Наче не розуміла, що отой скайп не замінить справжньої зустрічі, живого спілкування. Батьки сумували за внучкою, але нічого зробити не могли. Мати Яни, ще як була молодшою, декілька разів їздила до них провідати. Виросла Маргарита. Одного разу приїздила в Україну. Бачилася і з батьком. От тільки не знала дівчина, що зовсім скоро оселиться тут. Познайомилася в літаку з хлопцем із сусіднього району. Що то значить кохання. Через двадцять років її повернуло на землю, де народилася.

Несподівано почалася війна, яку раніше чомусь, так не називали. А Юрій, ні дня не роздумуючи, ще тоді пішов воювати. Тепер і Володимир не стояв осторонь. Волонтер. Як міг, допомагав. Ліля підтримувала чоловіка. У Лілі навіть думки не було їхати за кордон, хоч як її Яна кликала. Діти вже були дорослі, мали свої сім’ї, то кликала тітка Яна і двох племінниць з дітьми. Навіть другу дружину свого колишнього чоловіка. Вона ж ні в чому не винна. Яна перша вийшла заміж. А Юрко опісля одружився. Тож всім намагалася допомогти, як кажуть, прихистити. Але вони не хотіли їхати. Отак і жили в селі. Маргарита теж не бажала їхати з дітьми до матері, хоч та, коли телефонувала, аж наказувала. Батько, коли дзвонив останнього разу, також обережно пропонував доньці виїхати з дітьми. Але вона й думки не допускала.

– Прости, доню, пробач, – звернувся до Маргарити. 

– За що пробачати? – тривожно спитала. 

І батько відповів:

– За те, що земля палає, і де порятунок, не знаємо. І що вберегти не зуміли те, що так часто бажали не раз, звичне й таке зараз жадане – миру. 

Донька була оптимісткою, тож сказала, що треба вірити в краще. 

Потім несподівано Юрій зник. Не було його прізвища серед загиблих. Але й серед живих не було. Думали, у полоні. Маргарита не втрачала надії, сподіваючись на зустріч з батьком. Більш ніж за рік підтвердилося найстрашніше: загинув. Утім, воїна так і не знайшли. У сльозах-росах чорна стрічка біди. Сивочолі батьки голосять, просять: «Сина поверніть». Відмовляються вірити, що загинув. Не попрощалися востаннє. Могили немає. Крильми, якби мали, летіли б туди, де знайшов останній спочинок їхній син. От тільки не знають куди. Тож залишається прийняти загибель чи жити сподіванням на зустріч. 

Тож для Маргарити оте останнє батькове «Пробач» імпульсивно вистукувало в скронях, залишаючи нестерпний біль. Вона ще рік тому зрозуміла, що батька більше немає. Адже було дивне відчуття. Такого ще з нею ніколи не траплялося. Невимовна туга сковувала груди. Ніби щось у неї відібрали. А виявилося, батька, назавжди. І слова, які чула від нього, знала, що, певно, останні. Не хотіла тоді вірити, але, на превеликий жаль, так сталося. Мати знову кликала до себе, закликала їхати і подругу Лілю, її дітей, Світлану, дружину колишнього. Часто тепер розмовляли Ліля зі Світланою. Нарешті сестра прийняла іншу невістку. Спочатку навіть її ігнорувала, бо так хотіла бачити поряд з Юрком свою подругу Яну. Брат пояснював сестрі, що не він кидав Яну, а вона його. Та все ж Ліля не могла дружити зі Світланою, хоч як він її просив. І ось тепер, коли Юрій загинув, Ліля виконала його волю. Тож сусідки часто бачилися, говорили. Щось обмірковували, зважували. А Яна все частіше телефонувала. Довгою була розмова з Лілею. Видно, довго збиралася з думками. І несподівано, майже нікому нічого не сказавши, поїхала разом зі Світланою. Володимир був на роботі. Волонтер, то все в дорозі. Адже він там проводить набагато більше часу, аніж удома. Певно, Лілі було самотньо і страшно. А тут Яна повідомляє, що для неї і Світлани навіть роботу знайшла. Лілія думала про свою родину: «Як вони без неї. Доньки, можливо, переїдуть з дітьми, а чоловік зрозуміло, ні». Світлану ж нічого не тримало, дітей у неї не було. Вона вже більше не могла дивиться на горе батьків Юрія, які щодня побиваються за сином. Тож тепер треба було жінкам їхати. Так там і живуть. Ліля кличе доньок, але ті не поспішають. Тільки за два роки, телефонуючи, пролунало:

– Пробачте, що вас покинула. Не можу більше там бути. Поки що тут житиму. Тут спокійніше. Думала, що їду ненадовго. Але ще залишуся. 

Доньки сумують, бо скучили. Однак вони вже дорослі. Тож розуміють матір. От тільки батька шкода. Отак, скільки проживши, мати його залишила. Володимир досі не зрозумів, чому Ліля так вчинила. Але то її життя. Тому Володимир лише виглядає дружину. 

І тільки коротке «Пробач» самотньо стукає в серцях людей. Хоча вони ні в чому не винні. Розлучила їх війна.