ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
558З поштової скриньки
(Продовжння)
Ярина похмуро втупилася поглядом у яскраву сторінку журналу, де подавали рецепти, що треба робити, аби сподобатися рідним свого хлопця. Дівчина якраз дійшла думки, що їй цілком можна писати власну статтю. Із попередженнями, чого аж ніяк не треба робити.
Першим пунктом у її порадах було б: «Не лазьте на очах тих родичів на дерево по кішку. Справжні юні леді в такому разі викликають службу порятунку чи, можливо, поспіхом починають розшукувати справжніх юних джентльменів, щоби вже ті повправлялися у фізкультурі. Чи хоч не пояснюють кішці вголос, якої вони цієї миті думки про всю родину кошачих, враховуючи всіляких ягуарів та царів звірів».
Але ж Ярина була не винна, що потрібного їй чорного кота, якого вже встигла охрестити Тінню Другим, занесло на розлогий каштан посеред двору, де він застряг. Глібко, вкрай задоволений, що кота пощастило знайти так легко, запропонував полізти на дерево по нього, поки сестра не передумала брати котика. Невдячна Яринка не оцінила пориву меншенького братика.
Мить повагавшись, схопилася за нижню гілку і не дуже впевнено підтяглася: на уроці фізкультури вона жодного разу не отримала найвищого бала. Залишалося радіти, що двір наче вимер і що на ній були джинси. Склянка солодкого чаю, вилита зранку на нову мініспідницю, раптом із катастрофи перетворилася на щасливий збіг обставин.
Добре ще, що у хвостатого нещастя не було бажання гратися у скелелаза і воно не гайнуло вище. На землю вони спустилися майже без пригод. Ну, якщо не враховувати випадково притиснутого котячого хвоста і подряпаної руки.
І саме тоді у дворі з’явився Богдан, навантажений торбами із логотипом найближчого супермаркету, і висока худорлява дівчина років двадцяти. Певно, та сама сестра-психолог.
От що вчинив би розумний хлопець, побачивши однокласницю розчервонілою, зі скуйовдженим волоссям, із верескливим клубком чорної шерсті в руках і молодшим братом поруч, що ледь навшпиньки не спинається, аби краще розгледіти здобич?! На думку Ярини, швиденько відвернувся би в інший бік. А на завтра і словом не обмовився б про те, що бачив її.
А Богдан посунув просто до неї, ще й здалеку гукнув, чи все гаразд. Ну, звісно, сестра і собі підійшла ближче. Чого їх тільки в університетах вчать: не бачить, що людині неприємно спілкуватися?! А Глібко довершив справу, захоплено оголосивши, що сестра дозволила йому забрати котика додому, а це лазила по нього аж ген туди, на самісінький вершечок дерева.
Ще й Богдан молодець, наостанок запитав, чи точно вона прийде завтра. Й оцінювальний погляд його сестри, коли вона збагнула, що перед нею Та Сама однокласниця.
І дехто ще стверджує, що чорні коти не приносять нещастя?! Вона ж іще була змушена тягти цю потвору додому власноруч. А потім відписувати Богданові в менеджері, що не зможе прийти, бо голова болить і взагалі…
7.
Спершу приїзд бабусі не приніс жодних несподіванок. Як і попереднього разу, вона ладна була критикувати все, що мало необережність трапитися їй на очі. Звісно, діставалося і «тій клятій живності», що за перших звуків бабиного голосу забиралася кудись на полицю і стиха шипіла звідти. Ярина у таких випадках кидала на тварину ледь не винні погляди. Ото ощасливили кицю!
Все ускладнювало те, що замість кота вони тоді із Глібком притягли додому кішку. Ну, малий помилився, бо нікому й на думку не спало навчати п’ятирічного, як відрізняти котів від кицьок. А Ярині якось не до того було на дереві.
Тож удома тепер мешкала Тінька Друга, як із особливим задоволенням повторював малий. Мати спершу схопилася за голову: доросла дворова кішка, а як вагітна, а якщо не звикла до лотка? Тоді Ярина, завбачливо відправивши братчика до ванної мити руки, повідала історію порятунку кішки з такими подробицями, що мати схопилася вже за серце.
Почувши, як її діти відібрали нещасну тваринку в цілісінької банди хуліганів, які мучили знічев’я беззахисну істоту, вона ніяк не могла вирішити, чи вихваляти юних любителів природи, чи попереджати їх, аби у майбутньому трималися подалі від таких недолюдків.
Кішку залишили. Понуро розглядаючи після вечері то свої подряпані руки, то вимиту до блиску майже пухнасту кішку, Ярина не була певна, чи на щастя.
А от почувши, що бабуся докоряє мамі, мовляв, та більше уваги відводить «тій клятій живності», ніж своїм дітям, переконалася, що вчинила правильно. От якби бабуся взагалі не змогла побачити «тієї живності»… І думати про це не хотілося.
Певно, від усього цього Ярина стала якоюсь неуважною. Раз їй навіть здалося, що вона налила Тіньці ледь не повну мисочку молока, а за хвилину, поки Тінь, яка ніколи не поспішала, з’явилася на кухні, їжі було ледь на денці. Потім їй видалося, що малий грає вже й у геть незвичну гру, возячи мотузкою із папірцем перед порожнім місцем. Уже потім з’ясувалося, що то Гліб грався із кицею, якої сестра спершу не побачила у причинені двері до зали.
А раз клята кішка щось забула вночі у дитячій кімнаті. Тож Ярина ледь не наступила на неї, коли прокинулася від пронизливого бабусиного крику. Як була, у куцій піжамі, вискочила в коридор, услід їй неслось пронизливе нявкання. Ну все, Глібко теж прокинеться, а потім не захоче вкладатися заново.
Бабуся, виявляється, вирішила вночі зазирнути до ванної, тож опинилася в темному коридорі, а поки не встигла дістатися до вимикача, просто по її ногах майнула темна тінь.
– Та капость хотіла збити мене з ніг! Крізь мене проскочила б, якби могла! А потім гайнула просто до дитячої кімнати!
Ярині до цієї миті здавалося, що саме вона, і досить безцеремонно, розбудила кішку. Але хто тих котів знає? Мо, накапостила й прикидається?
Глібко від порога дитячої кімнати і собі вставив у розмову п’ять копійок:
– Друга Тінька спала, аж поки її Ярина випадково не розбудила. Киця не винна, – і по черзі подивився на дорослих напрочуд чесними очима.
Яринка згребла малого в оберемок, голосно примовляючи, що його завтра не добудишся, і відступила до кімнати. Бабуся з радістю перемкнулася на батьків: мовляв, дівчинка більше розуміється на вихованні дітей, аніж вони. Вимовити ультиматум уголос: або вона, або кішка, вона так і не встигла.
– А якщо вона змогла побачила Тіньку, то нащо було намагатися наступити?.. У нас не так багато котів… – уже сонно пробурмотів малий, складаючи руки човником під щокою, як вчили у дитсадку.
– Так, одна кішка – то не багато. Але більше не буде! – поспіхом додала сестра.
Та малий уже солодко спав.
Однак, схоже, візиту до психолога, тобто до Богдана та його сестриці, таки не уникнути. І проблеми з англійської нікуди не ділися, і як уже обіцяла, то треба йому той твір написати. І сестра його повинна зрадіти: якому ще психологові-початківцю пощастить мати справу з цілою родиною, яка чи то колективно з’їхала з глузду, чи то дала притулок котові-привидові.
І за обох умов можна не переживати, яке ж там у неї склалося про Ярину враження під час попередньої зустрічі.
8.
У досвідчених молодших братів існують свої прикмети.
От і Богдан давно засвоїв: інколи Ліза уриває розмову з подругою на півслові і повідомляє, що треба от просто зараз бігти по хліб. Удома ще є пів буханця? То й що? Цей – трохи черствий, тато любить свіженький. Уроків братик не довчив? Нічого, скільки то часу займе, до найближчої крамниці підскочити?
Та-от, це – найсправжнісінька лафа. Із тим хлібом можна і до приятеля на пів годинки заскочити, ніхто не діставатиме, де він забарився, і пакетик заборонених чипсів придбати на решту. Лізка, заклопотана розмовами про одногрупників, нічого й не помітить.
Але цього разу хлопець почувався ображеним. Врешті, Ярина – то аж ніяка не подруга Лізки, а його однокласниця. І до них завітала, бо не може обійтися саме без його допомоги. І хай нічого такого особливого в ній немає, але все ж вона не така дурна, як інші дівчиська.
І все було спершу нормально, він їй індивідуальне завдання з інглиша виконав, вона щось йому з літератури нашкрябала. Виявилось, вона деякі нормальні музичні групи слухає…
Аж тут Лізку принесло. Мовляв, не втомилися, може, чаю хочете? Ну, Яринка згодилася. Щоправда, якось так вправно розмову повернула, що замість шкільних справ раптом заговорили про привидів. А якоїсь миті і про галюцинації. Мовляв, як хто бачить щось дивне, а сам не наркоман, то обов’язково псих, чи як? Якщо чесно, Богданові й самому стало цікаво. І саме тоді його погнали по хліб.
Спершу спересердя хлопець хотів заскочити до приятеля Володьки на пів вечора, – нічого, вдома без свіжого хлібчика не помруть. Потім вирішив: кулею злітати до магазину і назад. Врешті, він не маля, щоб дозволити виставляти себе із власного дому.
Була ще одна причина поспішати, в якій він не зізнався б нікому. Так, соромно у п’ятнадцять років боятися псів, хай навіть величезних. А Богдан нічого не міг із собою вдіяти. Перед собою виправдовувався тим, що праву литку перетинала тоненька рожева нитка шраму. Мати казала, що йому і п’яти років ще не було, як якийсь барбос вкусив. Сам він нічого не пам’ятав, та собак про всяк випадок обходив десятою дорогою. Звісно, якщо поруч не було приятелів. Бо як ті дізнаються, що відчайдух боїться якоїсь там болонки із бантом… Та ну, він же не самогубець.
А тут не болонка, – у дворі нещодавно з’явився пес розміром із вгодоване теля, навіть свого власника, що теж мав вельми пристойні м’язи, ледь не волочив за собою. Тож, аби уникнути зайвих клопотів, виводили того мастифа гуляти не ввечері, як усіх інших нормальних псів, а трохи раніше, так само і зранку. І Богданко не мав жодного бажання зайвий раз милуватися песиком, хай і припнутим на міцну поворозку...
9.
Але на зворотному шляху Богдан мимоволі закляк посеред двору. Біля сусіднього під’їзду поважно викроковував хлопчак років п’яти. А поруч із ним трохи не в ногу прогулювалася чорна кішка.
Здається, її зовсім не обходило, що господар натягнув на неї ошийник і почепив до нього шкіряний ремінець, який підозріло виблискував скляними блискітками. Певно, якби хлопчисько був незнайомий, Богдан не удостоїв би його зауваження. Але це був Гліб – молодшенький Ярини, тож на правах брата заслуговував на дещицю уваги.
– Слухай, якщо вже вирішив вигулювати кішку замість собаки, то хоч якусь іншу поворозку знайди, бо сестра тобі за свій ремінець влаштує.
– Шостий, – малий нащось загнув мізинця на лівій вільній руці. – За п’ять хвилин ти шостий, хто сказав про це, – довірливо пояснив він розгубленому Богданові. У того залишалося два виходи: або вліпити потиличник малому нахабі, або побачити кумедну сторону пригоди.
– Ти що, з хлопцями об заклад побився, скільки разів тобі зауваження зроблять? – десь у глибині душі Богдан відчув заздрість: він так до школи не розважався. Нічого собі дрібнота пішла!
– Ні, я албі роблю, – охоче пояснив малий. Певно, теж упізнав у співрозмовнику однокласника сестри.
– Що робиш? – не надто впевнено перепитав Богдан, бо про таку гру він раніше не чув.
– Албі. Ну, є такий фільм, у ньому дядечко картину в музеї хотів вкрасти і вазу там розбив. А щоб не дізналися, що то він, влаштував сварку на вулиці, наче ненароком побився, щоб усі запам’ятали: він сварився, а не бив вази… Албі зробив собі.
– Алібі? У тебе?! – чогось пригадалися постійні скарги класної: Господи! Яке покоління росте! – Ти хоч не в музеї ту вазу розгепав?
– Окуляри. У бабусі. Не я, а кішка, Тінь. А вона вчора казала батькам, що треба кляту кішку викинути, – Гліб похнюпився і почав здирати підсохлу скоринку з розбитого коліна.
– Та тут ніяке алібі не допоможе, вирішать, що ви перед тим, як на вулиці гуляти, розбили, – поспівчував Богдан. – Та й бабусю шкода, вона ж без тих окулярів не проживе.
– Проживе! – пожвавішав Гліб. – Вона навіть серіали без окулярів дивиться. Одягає їх, аби вказати мамі на пил під диваном… А коли ми йшли гуляти, то окуляри ще були цілі.
Не те щоб Богдан колись усерйоз мріяв про молодшого брата, та тут зрозумів, що бути молодшою дитиною у сім’ї – не так уже й погано. Цікаво, куди саме примостив малий капосник ті окуляри, які мають розбитися, що так певен у результаті?
– Глібе! Ану ходи сюди! Ми йдемо додому! – Ярина була сердитою. Певно, встигла розгледіти незвичайну кошачу прикрасу. Бо не могла ж Лізка виставити з дому не свою, а Богданову гостю…
Та перш ніж хлопець встиг запитати про це розгнівану однокласницю, за причиненими дверима найближчого під’їзду пролунав басовитий гавкіт. Мастифа вивели на прогулянку. Та що то за день такий видався?!
10.
Не варто купувати товар зі знижкою й запевненнями продавця, що якщо щось випадково виявиться несправним, ми вам безкоштовно надамо інший. Гарантія! Принаймні якщо йдеться про повідки для собаки, а ваш домашній улюбленець хоч трохи більший за мопса.
Якщо навіть вам ту кляту поворозку потім замінять, до цього ще треба дожити і якось виплутатися з неприємностей.
Богдан почув дуже гучний тріск поворозки, а наступної миті пес кинувся до чортової кішки із такою радістю, начебто до цього жодного кота і в очі не бачив.
Ярина якимсь дивом за секунду опинилася поруч із малюком. Підхопила його на руки, хоч, певно, він був для неї вже заважкий. Крики наляканого господаря та дівчини, що наказувала молодшому братові відпустити ту кляту кішку на волю, пролунали одночасно.
Богдан врешті отямився, підхопив велику зламану гілку і кинувся вперед, а що йому, під три чорти, ще лишалося робити?!
А наступної миті пес завив відчайдушно, немовби в нього вчепився вовк. Хоч, певно, коли псові на морду кидається зла кішка і водночас випускає всі пазурі, цілячи в носа, то вовк уже видається не таким і страшним. А Тінь дряпалася так, ніби у неї було не чотири, а щонайменше вісім лап.
Відчіпляти скажену тварину від пса, що спробував забитися під найближчу лавку, та й застряг там, довелося водночас Ярині та Глібу. Зрозумівши, що його врятовано, собака миттю скочив до рятівного під’їзду, ледь не висадивши мимохідь двері. Господар кинувся за ним, на ходу вигукуючи погрози чи то на адресу невихованого домашнього улюбленця, чи до господарів небезпечної кішки.
Гліба відрядили додому перевдягатися, бо ж забруднився під час рятівної операції, Тінька з виглядом королеви влаштувалася на його руках.
Ярина мружилася услід братові, не в змозі підвестися з багатостраждальної лави. Ох, певно, не варто сидіти перед компом уночі. Он, уже зір падає, біля ніг молодшенького ввижається непевна тінь, невже і справді схожа на кота?
– Певно, та Ліза має рацію… Глюки бувають і в нормальних людей…
– Що?! Які глюки?!
– Не звертай уваги, – ох ти, як вона могла забути про Богдана? Коли тебе отак кидаються рятувати, треба дякувати, а не забувати про саму присутність героя. – Забий, то я так, про своє. Ти де подряпався?
– Об гілку. – Похмуро провівши рукою по щоці, Богдан раптом зважився: – Слухай, не звертай уваги на теревені Лізки, всі психологи однакові, чесно. І той, підемо сьогодні в кіно, га?
Ярина від розгубленості випалила споконвічне:
– Що?! У такому вигляді?!
– А що не так? – щиро, як не один і навіть не десяток хлопців до нього у схожій ситуації, здивувався Богдан.
Те, що Яринка ні на мить не злякалася пса, було значно вагоміше, ніж те, що її волосся розпатлане, а на кофтинці залишився темний відбиток від ступні Глібка.
11.
Ліза мала б урешті відірватись від вікна й піти готуватись до семінару чи хоч начистити картоплі. Та спостерігати за братом, який уперше закохався, було значно цікавіше.
Он, стоять удвох перед Яринчиним під’їздом і щось палко обговорюють. І дівчина не поспішає забрати свій наплічник із рук Богдана. Хай і рішуче мотала головою, не погоджуючись із якоюсь реплікою хлопця.
Учора мати обережно цікавилась у старшої доні:
– Бачила ту таємничу однокласницю Богдана, гарна дівчинка?
– Непогана, характер рішучий, розум є, тож не пропаде, – запевнила Лізка.
Мама не продовжувала розпитування, хоч, здається, що така блискуча характеристика не цілком її вдовольнила.
Тож майбутня психолог не стала розповідати про всіляку містику. Ну, в декого гарна фантазія і підліткові захланки. А Богдан, схоже, списує домашку в майбутньої письменниці, буває.
До того ж Яринка сама визнала, що тоді погарячкувала й чорні коти нічим не відрізняються від інших, а дорослі ще й не таке понавигадують, без усіляких привидів. До речі, після розмови з Єлизаветою.
Поки Лізка подумки хвалила себе, її брат і Яринка внизу встигли чи то посваритися, чи просто розбігтися у важливих справах. За мить хтось загупав у двері, «забувши» про дзвінок.
Ліза зобразила на обличчі терпіння: закохані підлітки потребують поблажливості, й впустила хулігана додому.
Той загилив наплічник у дальній куток і рвучко почав стягати кросівки:
– Ярина не хоче давати кошеня!
– Яке кошеня? Чорне? – нащось уточнила старша сестра. Хоч варто було б спитати, що трапилось із молодшеньким, який і дошкільням котів-песиків не просив у подарунок.
– Ну, так! Вона віддала того тижня таке кошеня від своєї Тіньки Славкові із Б класу. Сказала, що кошеня – особливе, такі щастя приносять. І Славкова мати кошеня не викинула. Воно скрізь за нею бігає, то вона навіть до синів тепер не так чіпляється, більше із котом теревенить.
– Оу, – звела брову Лізка.
– А вчора їхня тітонька припхалася в гості, то такий галас зчинила, мовляв, на власні очі бачила, як те кошеня крізь замкнені двері ванни просочувалося. Ну, її валер’янкою відпоїли, а потім, коли пішла, батько сказав матері, щоб і ноги цієї божевільної в них більше не було… Мама не дуже й обурилась.
– А що те кошеня у ванній забуло?!
– Там у нього лоток стоїть, а лапою ще важко двері причинити, то сидить зазвичай, нявкає під дверима, а тут…. Просочилося.
– А що, акуратний привид, – оцінила Ліза. – Прикольно мати такого вдома. А ще до нас приїздить… – Вона змовкла, відчувши, що це вже геть не педагогічно.
– Слухай-но, голубе, схоже, Ярина таки тебе вподобала, що не прилаштувала й до нас кошеня з «особливими здібностями».
Богдан багато чого хотів сказати сестрі. Та згадав, що він дорослий. Тож гупнув дверима своєї кімнати. Потім повернувся по наплічник і поставив ультиматум, що він вчитиме уроки, і хай його не чіпають до вечері.
Лізка здогадувалась, хто готуватиме ту вечерю за такого розкладу, але не стала обурюватись. Тільки м’яко порадила:
– Звісно, ти не винен, то Ярина зчинила сварку. Але перед тим, як засядеш за уроки, кинув би якусь гарну листівку їй у месенджер.
Двері німували. Поки з-за них навіть музика не волала.
– Тільки не з кошеням! – поспіхом додала Лізка й, відчуваючи, що не варто далі дражнити брата, заквапилась на кухню.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
538
