ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»
637
1.
Якби ж то її воля! Ярина видала б спеціальний закон, що забороняє тримати вдома чорних котів.
Звісно, будь-який правовірний представник «Грінпісу», з тих, які ладні захищати хоч тигрів в Індії, хоч пінгвінів в Антарктиці, відразу б оголосив її безсердечною злочинницею. Але, справедливості зарази, дівчина не мала нічого проти тигрів, за умови, що ті не висуватимуть з Індії носа. А проти пінгвінів і поготів.
І ще варто було б подивитися, чи кожному щирому грінпісівцю поталанить залишитись таким, якщо він більшу частину життя змушений буде провести в одній квартирі з Тінню.
У день їхнього знайомства Ярині виповнилося п’ять років. Скільки місяців Тіньці – то відомо лише його матусі, дворовій кішці. Та ж без жодного сумніву оголосила чергових синів і дочок уже дорослими і вирядила у світ, на пошуки щастя.
Такі історії часто показують у різдвяному кіно: великооке янголятко в день народження тягне додому малого хвостатого знайду, а батьки, розчулені дитячими благаннями, зітхають: та хай уже котик живе у них…
Отож у нашій правда близько такої версії і не ночувала.
Бо вже й у п’ять років Яринка не була янголям. Таке собі капосне створіння з гострими колінами та ліктями, вкритими синцями, із завжди розкошланим темним волоссям та дуже голосним вереском.
А ще – і в п’ять років можна бути досить практичною особою, яка добре розуміє, що нічого гарного із прохання придбати котика чи молодшого братика не вийде. Особливо якщо родичі дадуть на це згоду.
Кошеня у квартиру принесла двоюрідна сестра матері Лідочка. За її словами, «бідна тваринка» сама прийшла під їхні двері, прилаштувалася на килимку і дивилася так виразно і жалібно. Ну, та Лідочка жаліє геть усіх довкола й водночас страждає на алергію від будь-яких пухнастих тварин. Тож її чоловік навідріз відмовився залишити знайду вдома. Не те щоб Тінь був надто пухнастий, але Лідочці вистачило, щоби розпочався сильний нежить.
А оскільки в Ярини було свято, то кошеня подарували їй. Адже малим дівчатам такі-от товариші просто зобов’язані подобатися. І зважаючи на те, що треба було терміново купати його та спробувати нагодувати, то про Яринку геть забули. Іменинниця нишком пробралася в кухню й злизала найбільшу кремову троянду зі святкового торта.
Якщо чесно, здоровенна блакитна троянда виявилася занадто солодкою і жирною. Просто дивно, що така красива квітка може бути такою гидкою. Дівча спробувало мешу квітку, щоби пересвідчитися, що хоч із цією все гаразд. Тут мама звернула увагу на те, що робить її люба донечка. Малу вишпетили, хоч у неї був день народження, і залишили без солодкого аж на два дні.
Яринка трохи повагалася, чи не розпхикатися. Але образа на дорослих була надто сильною. Тож вона лише штовхнула кошеня, зовсім легенько, бо все через нього! Але те розшипілося так, що їй знову зробили зауваження, мовляв, зрозуміло, що тобі кортить із ним побавитися, але ж обережніше.
Це не лялька!
Звісно, не лялька, ті значно гарніші, ніж оце-от вусате!
2.
Минав час. Список претензій до Тіньки в Ярини невпинно зростав.
Хоча, можливо, останнє було взаємним. Скажімо, не кожен кіт – зважте, саме кіт, а не якась там кицька! – буде в захопленні, якщо його наречуть Тінню.
Річ у тому, що батьки ніяк не могли підібрати кошеняті гарне ім’я. Тато заперечував проти Альбертів-Артурів. А мати не менш категорично була проти Мурзиків-Барсиків. Батько пожартував навіть: нащо кликати того, хто й так блукає за мамою тінню. Яринка не втрималася:
– То хай буде Тінню, якщо не гукати. А знаєте, в нашій групі новенький, і Марія Семенівна поставила його до пари зі мною. А Сашко за кіску смикає, а Світланка каже, що то він мене ревнує, – в Яринки забракло повітря на всю сенсаційну новину, тож довелося зупинитися.
Але дорослі зовсім не зацікавилися її повідомленням. Тільки зауважили, що не треба втручатися в розмови старших, бо то неввічливо. Але й далі вибирати коту ім’я не стали. Так і залишилося – Тінь, Тінька.
Того ж вечора Ярина зовсім легенько потримала його за хвоста, бо навіщо, врешті, створені ті хвости, якщо не для цього? А її руку відразу прикрасила довга подряпина, яка дуже боліла. І мама сварилась.
А вже у школі дівчина переконалася, що всі історії про страшних чорних котів – то не вигадки. То він вкладався спати на її улюбленому білому светрі, густо всіваючи його жорсткою чорною шерстю. То мати під час найцікавішої сцени фільму голосно кликала з кухні: виявляється, треба от просто зараз вимити котові лоток, а вона порається з обідом. То мама допитувалася, чи не забула Ярина погодувати Тіньку вдень, бо він нявчить. Забудеш тут! У разі загрози залишитися голодним кіт навіть не кричав, а стогнав пронизливо й жалібно. Доводилось здаватись і давати йому смаколик.
І вже не було такої контрольної, перед якою б підступний кошак не майнув останньої миті перед самим порогом ледь не по ногах дівчини. Тож доводилося вже на сходах непомітно спльовувати через ліве плече і потай схрещувати пальці. У звичайні шкільні дні кіт такої активності із самого ранку не виявляв.
Потім батьки вирішили, певно, що їм замало доньки та кота, і захотіли ще сина. Дев’ятирічній Яринці однокласниця Люба розповіла, як її батьки, чекаючи на молодшу доню – плаксу та ябеду Олечку, – віддали давнім знайомим розкішну пухнасту кішку Аїду. Ярина, хоч і розуміла всю ризикованість такого обміну: така-от Олечка не надто приємніша за Тінь, але все ж чекала цього з нетерпінням.
Але знову все пішло не так. У батьківській кімнаті встановили крихітне ліжечко, у передпокої стало геть тісно через появу строкатого дитячого візка. А кота лише на кілька днів – поки мама була в пологовому будинку, а змучений тато змушений був годувати себе та Яринку – віддали родичам. А одного разу, повернувшись додому, «вже доросла» школярка застала там не лише червонясте пискля, а й добре знайомого кота.
Та якщо Глібко якось непомітно перетворився на ясноокого вгодованого малюка, що частіше усміхався, ніж пхикав, то Тінька залишався незмінним.
Із братиком Яринка змирилася досить легко. Бо й усміхався він до неї та тягнув рученята так само охоче, як і до мами. І подружки у дворі із заздрістю зазирали до візочка.
А от із Тінькою неоголошена війна так і тривала. Із перемінним успіхом, бо на боці кота завжди виступала мама. Нетривале перемир’я оголошували, лише коли хтось – чи Ярина, чи кіт – хворіли. Тоді кіт сидів поряд із ліжком, співчутливо дивлячись на недужу. А дівчина за потреби впихувала в нього пігулки та робила уколи, бо мати так ні разу і не змогла штрикнути голкою в улюбленця. В інший час на кота замахувались кухонним рушником, а руки Ярини прикрашала чергова подряпина.
А одного разу Тінька захворів дуже серйозно. Настільки, що жоден ветеринар не зміг допомогти. Кіт не наближався до миски, мляво ворушився лише тоді, коли мати брала його на руки. А одного ранку не прокинувся взагалі.
Яринка запакувала його в коробку з-під взуття і гукнула Богданка із сусіднього під’їзду, щоб допоміг закопати на пустирі. У того, певно, були інші плани на ранок, та його просто не стали слухати. І першому розбишаці у дворі довелося змиритися.
Коли Ярина повернулася додому і старанно, до почервоніння, відмивала руки у ванній кімнаті, то відзначила, що в матері червоні припухлі повіки. Та вона вже була надто дорослою, щоб щось бовкнути щодо цього.
Трирічному Глібові сказали, що котик пішов погуляти і зустрів своїх родичів. Тож і вирушив до них на гостину, а незабаром повернеться. Малюк охоче повірив у цю байку.
Ярина, яка терпіти не могла розповідей про святого Миколая, гостинець від зайчика та все таке, скривилася, почувши цю версію. Однак, на диво, того дня все в неї валилося з рук.
Чогось-таки у квартирі без капосного Тіньки, який нещодавно закотив потайки куплений олівець для повік у вузісіньку щілину під шафу, не вистачало.
Та це так, приказка. Справжнісінька історія тільки-но розпочинається.
3.
У чотирнадцять років більшості людей стає зрозуміло, що їхні старші родичі – справжнісінькі диваки.
Тож і не дивно, що Ярина спершу не надала значення новій звичці матері. Ну, розмовляє сама із собою, готуючи вечерю на кухні. Може, звертається до каструль чи ножа, що раптом вислизнув із рук і впав на підлогу. Он і сама Ярина, якщо чесно, нещодавно гримнула на шкільну сумку, в якої вперто заїдав замок:
– Та стій ти смирно! Скільки клопоту з тобою. Отже ж…
– А що я?! – почулося збоку щиро обурене.
Тільки тоді дівчина згадала, що у неї з’явився сусід за партою. Богдан був новеньким, але прийшов до них із такою характеристикою, що класна вирішила: вкоськати його зможе лише Ярина. Тож вони й опинилися за одною партою. І вже три дні між ними панувала напружена мовчанка.
Пояснювати сусідові, що не до нього мова, Яринка не стала: забагато честі. Мовчки простягла туго набиту сумку: допоможи, мовляв. Ошелешений Богдан сяк-так затягнув непокірний замок.
Наступного дня дівчата у класі перешіптувалися і поглядали на їхню парту. Хлопець супився. Ярині ж було не до дурних цокотух.
Одного разу вона випадково почула, що мама, клопочучись у домі, розмовляє не сама із собою, навіть не з речами, а з котом! Так-так, із тим самим, із Тінькою! Щось торочила коту про роботу, бо хто ще слухатиме? А коли зиркнула на двері кухні й побачила біля порога доньку, змовкла.
І за мить сердито спитала, чого тій треба. Як уже вивчила уроки, нехай допоможе. Пославшись на завтрашню контрольну з алгебри, Ярина відступила до своєї кімнати. Було образливо, що з нею ось так…
Лише потім Ярина збагнула: мати розмовляє з порожнечею, звертаючись до кота, який помер зо два роки тому й закопаний на пустирі!
Дівчина не любила трилерів. Тож одразу винайшла більш раціональні пояснення: мати підібрала нове кошеня, яке забилося десь на кухні так, що й не побачиш від порога. Про те, де миска, Яринка не думала.
Потім Глібко, човгаючи машиною біля самісіньких ніг сестри, обмовився: в суботу батьки збираються в кіно. Дівчина вже давно дійшла думки, що у квартирі, де є дошкільня, зберегти таємницю не так просто. А от батьки так поки й не оволоділи цією мудрістю. Малий, дивлячись на неї чесними шоколадними очима, пояснив, що чув від мами. Вона, мовляв, сказала котові, що от, нарешті, й вони, як люди, кудись разом із батьком підуть. Оце вже сестричці не сподобалося.
Звісно, малий міг і вигадати. Та все ж… Дівчину вперше штрикнуло погане передчуття. Клятий кіт! Давно і духу немає у квартирі, а однаково неприємності…
4.
Ярина пів ночі просиділа в інтернеті, вишукуючи, чи нормально, якщо людина розмовляє з вигаданими котами. Остаточно заплутавшись у термінах, скачала собі словник із психології й заснула, не встигнуши його розкрити. Вранці, зла і сонна, нагримала на малого дорогою в дитсадок. І ледь не спізнилася до школи.
Першим, як на зло, був урок іноземної мови, а перед «англійкою» тріпотіли навіть випускники. І вже зовсім останньої миті дівчина пригадала: вона сьогодні чергова! Якимсь дивом встигла повозити вологою ганчіркою по дошці, добре, що ще чистій.
Тож звична фраза «Ху із ебсент тудей?» змусила її гарячково занишпорити очима у класі. Назвавши декілька прізвищ, Ярина з полегкістю вмовкла, чекаючи на наступне запитання і повторюючи про себе стандартну відповідь, мовляв, хворі всі, довідки від лікаря мають.
– А твій сусід?
Яринка напружила свої знання англійської. Де і справді його носить?! Мало того, що нема ніякої допомоги під час чергування, то ще й тепер виплутуйся. Ледь затинаючись, дівчина зліпила повідомлення, що її сусід Богдан зараз у кімнаті шкільного лікаря. Потім додала вже рідною мовою, що йому роблять щеплення. Вчителька була невблаганною: скажи їй усе те саме англійською. Ярина забуксувала з таким безнадійним виглядом, що дехто потайки поліз у словники, відчуваючи, що от-от їх змусять допомагати.
Тут і з’явився Богдан. На запитання вчительки, як там йому було в лікаря, він і не кліпнув. Певно, хтось надіслав нишком смс-ку, повідомивши про його алібі. Досить непоганою іноземною він повідомив, що лікар сказав: горло червоне, але температура в нього нормальна. Однак наказали прийти іншого разу.
Ярині дозволили сісти. Урок нічим не відрізнявся від усіх інших занять. Навіть трійок було більше, ніж двійок.
А після уроків, коли всі поспішали додому, Богдан та Ярина почали прибирати. Богдан попіднімав стільці на столи, щоби гарно витерти підлогу. Ярина, махнувши віником у найбрудніших місцях, узяла ганчірку. Але хлопець раптом порушив мовчанку:
– Слухай, а ти того… нічого. Як і моя сестра. Вона теж ніби й відмінниця майже, й на уроках і не розмовляла, тепер на червоний диплом в універі претендує. А батькам не закладає.
Дівчина ледь хмикнула, скрутивши ганчірку так, що брудні бризки хльоснули на всі боки. Але втрималася від коментарів. Комплімент, як-не-як. Вона от-от стане психологом…
Від несподіванки Ярина ледь не впустила швабру. Потім уважніше глянула на однокласника. А нічого так хлопець, симпатичний. І найголовніше, в нього є сестра, яка вже прочитала всі ті складні статті з інтернету, ще й п’ятірки за них отримала. І водночас та сестра ще не має досвіду, тож не відчує, що її «клієнтка» намагається обдурити.
Ніби випадково дівчина зачепила один зі стільців, що із гуркотом звалився на вологу підлогу. Дуючи на почервонілі пальці, закусила нижню губу, немов стримуючи хлипання. Із докором мовчки глипнула на хлопця: от хто примощує стілець на самий краєчок столу?
У підсумку Богдан не лише майже без нарікань домив підлогу, він навіть провів дівчину додому, бо важко ж їй в одній руці тягнути і портфель, і торбинку зі змінним взуттям. Недалеко від свого будинку Ярина побачила зграйку дівчат, серед них і декого з однокласниць. Богдан напружився, дівчатка зашепотілися з особливим задоволенням, кидаючи на них виразні погляди.
А Яринка довірливо торкнулась Богданового рукава «здоровою» рукою: от дивні люди, саме глупство в голові, правда? Хлопець полегшено кивнув.
Удома Ярина ще раз уважно переглянула деякі файли зі скачаними напередодні статтями і виділила в них особливо незрозумілі місця. Маму, попри її надокучання, вона щиро любила. Аби лише той психолог змогла розтлумачити, що робити, щоб родичка перестала розмовляти із привидом.
«А може, все ж варто завести звичайне кошеня, заради мами?» – чи не вперше майнуло в її яскраво-рудій голові. «Й обов’язково чорне. І назвати Тінь Другий», – одразу увірвала вона добру думку.
5.
– Ні, уявіть тільки, ваш Гліб штовхнув Гришка! Неподобство!
Ярина, певно, сприйняла цю новину без очікуваного жаху, бо вихователька мовила з не меншим запалом:
– Ніколи ж інших дітей не кривдив! І тут раптом…
Ярина подумки потисла плечима: треба ж малому колись вчитися давати здачу.
– Він забрав у мене червоний олівець. Я попрохав: віддай, а він не захотів, – із кутка роз’яснив Глібко.
– Що, інших олівців не було? – не вгавала вихователька. – Просто на занятті вдарити товариша!
Ярина ледь втрималася, аби не погодитися: хай краще б’ються під час тихої години.
– Були, – не став сперечатися Глібко. – Я намалював жовтим сонце, зеленим – пальму, і мені треба було червоний олівець, щоб розфарбувати слона.
– Червоним? Слона? – зацікавилася-таки сестра.
– Був іще синій, – серйозно пояснив брат. – Але де ти бачила синіх слонів?
Ярина не стала дискутувати про правильне забарвлення слонів. Швиденько натягла на художника курточку, пообіцяла виховательці поговорити з ним удома й розпрощалась.
У неї зараз важливіша справа. Тільки вчора татко оголосив, що до них на кілька тижнів приїздить його мати – підлікуватися і погостювати. Й натякнув, що варто було б доньці змінити колір волосся, аби не нервувати бабусю.
Після обіцянки купити їй нову клавіатуру до компа дівчина не опиралася. Якщо щиро, то вона і сама не була в захопленні від своєї зачіски, то все виходило на краще.
Її більше пригнічувало інше – бабуся звикла щодня інспектувати всю квартиру. Ну, деякі важливі речі можна віддати на зберігання знайомим. Але як сприйме бабуся, яка завжди все бачить і чує, мамину звичку розмовляти з порожнім місцем?
Ярина так і уявляла, як вона почне докоряти таткові, мовляв, той не помічає, що дружина втомилася так, що аж заговорюється. Нічим гарним такі розмови не закінчаться: батьки почнуть пошепки сваритися у своїй спальні. До того ж іще ніколи не йшлося про щось таке… незвичайне.
Тож Ярина зранку намітила план із двох пунктів. По-перше, натякнути Богданові: завтра потрібна його допомога перед відкритим уроком з англійської, натомість запропонувати написати за нього твір з літератури. І доведеться робити це в нього вдома, бо в неї ремонт. То нічого, що його сестра готуватиметься до пар, вони тихенько.
Яринка вже знала про ту сестру достатньо, щоб переконатися: та не впустить нагоди пересвідчитися, з якою дівчинкою потоваришував її брат. Тож на кишенькові гроші купила печива до чаю, як сподівалася, для всіх. Добре, що батько дав гроші на фарбу для волосся. Ярина ледь похмуро всміхнулася, уявивши, як завтра з’явиться у школі русявою, без жодного натяку на яскраві тони. На що тільки не підеш заради родичів?
Другий пункт був не менш важливим. Глібко днями розповідав, що бачив у дворі нового чорного, без жодної плямки кота. Потім додав, що той схожий на їхнього Тіньку. Ярина не звернула на те уваги, бо хіба малий міг пам’ятати кота?
Однак бабуся не приїздила до них таки давно і ніколи не приглядалася до кота. Бо до поважної дами Тінь ставився з відвертою зневагою, відмовляючись перебувати з нею в одній кімнаті. А чи не однаково мамі, з яким котом розмовляти?
У таких дрібницях, як вона вмовлятиме батьків прихистити на декілька днів знайду і куди потім його діне, Яринка вирішила покластися на інтуїцію.
(Далі буде)
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
538
