ПРИВІТ ІЗ МИНУЛОГО

Чи то від холоду, чи від спогадів Зоряну накрило почуття образи.

– Я працюю, зараз зайнята. А ввечері не зможу. В мене плани. Якщо захочеш поговорити, краще перетелефонуй мені, номер мій незмінний. А зараз мені треба йти працювати.

Вона розвернулась і розмірено покрокувала до входу в будівлю. Він лишився стояти під дощем і дивитися їй услід.

Зоряна лежала на своєму великому дивані у вітальні й тихо розмовляла сама із собою:

– От дурепа! Які в тебе плани на вечір?! У маркет забігти, бо холодильник порожній, та чекати на доставку води вдома?!

– А з іншого боку, що він собі думав?!. Що я відразу побіжу за ним! Ага, зараз!

– Але на холодну вулицю, під дощ побігла! Через це і хворієш тепер у ліжку! – емоційно підсумувала жінка.

За своїми роздумами і балаканиною вона задрімала і прокинулась уже від звуку дверного дзвінка. Схопилась і побігла відчиняти. Хоча явно нікого не чекала сьогодні в гості. На порозі стояв він. З величезною торбою в руках. Із паперового пакета визирали яскраво-помаранчеві апельсини, мандарини й навіть хвостик ананаса.

– О-о-о, доставкою ви вже не користуєтесь? Усі пакунки доставляєте особисто? – наголошено ввічливо мовила жінка.

– А в мене був вибір?! Телефоную їй пів дня – реакції ні­якої. Заїхав на роботу – кажуть, що хвора дуже. А приїхав дізнатися, чи жива ще, – сказав з усмішкою.

Поставив торбину на поличку в передпокої, роззувся і підійшов до неї ближче. На його шкіряній куртці блищали крапельки дощу. Неслухняне темне волосся крутилося від вологості. Карі очі задумливо і трохи задиркувато позирали на неї. Від нього пахло дощем, свіжістю і чимось пряним. Несподівано притулився вустами до її чола.

Зоряна відсахнулася і мовила.

– Гей, що таке?

– Нічого, мала. Температуру перевіряю. І її, на щастя, немає. Врешті, я лікар, якщо не забула, – мовив він з усмішкою.

– Славо, я чудово пам’ятаю, що ти хірург, і маю надію, що твоя професійна допомога мені не знадобиться.

– Добре. Прийняв. А тепер я на кухню, а ти, мала, в ліжко. І більше ніяких розмов. Лікуватися треба.

– У країні що, жінки скінчилися, і доктор-любов пішов по другому колу? – тихо запитала Зоряна.

– Зірко, ціную твою іронію, але відповідати на цей закид не буду, – спокійно відповів. – І швидко прибирай свої босі ноги з холодної підлоги під ковдру!

Зоряна послухалася лікаря, хай і хірурга, і пішла до вітальні. Проходячи повз шафу, зазирнула у дзеркало й підскочила. Скуйовджене волосся, червоний ніс і бліде обличчя, темні кола під очима. Вдягнута в легінси та сірий світшот з Міккі Маусом. Ну, жінка – просто мрія! Швидко причесала свої каштанові коси. А потім зручно вмостилася на дивані під картатим пледом.

Славко скоро з’явився з кухні з тацею в руках. На ній була велика тарілка з фруктами, апельсинами, мандаринами, шматочками ананаса та манго. У великому скляному чайнику парував гарячий імбирний напій з медом і лимоном. Поставивши все на журнальний столик, він знову зник у кухні й приніс звідти ще тарілку з круасанами та ароматними булочками з корицею.

– Дякую, лікарю! – тихо мовила Зоряна, дивлячись на всю цю смакоту.

Славко мовчки розлив чай у горнятка і вмостився зі своїм на дивані.

– Поїж, мала, ти ж, мабуть, від ранку голодна відлежуєшся? Я вгадав?

Вона тільки кивнула і взяла собі пряну булочку та горнятко з напоєм.

Поки їла, уважно придивлялася до нього. Тільки зараз зауважила, як Слава змінився. Темне волосся посріблила на скронях сивина. Під очима з’явилися маленькі зморщечки, а між бровами – ще одна більша відмітина часу. На правій вилиці простягнувся невеличкий шрам, який, утім, додавав йому зрілості та привабливості. Незважаючи на давні образи і стільки років мовчання, Зоряна не могла не визнати того, що цей чоловік досі її хвилює. І щось у ньому таки дуже змінилося. Славко першим порушив мовчання:

– А де твій малий? Я думав, він буде вдома. Канікули ж зараз.

– У батьків, за містом, відпочиває. Я бачу, що ти добре обізнаний про моє життя? Про чоловіка, мабуть, теж знаєш?

– Не сердься. Так, я часто питаю у Влада про тебе, коли телефоную йому або коли бачимося. Але останнє – то рідкість, ти ж знаєш.

І вона це знала. Влад – Зорянин рідний брат, старший на п’ять років. Він також був кваліфікованим лікарем і з перших днів війни на фронті. Тому Зоряна сама бачила Влада вкрай рідко, а нечисленні телефонні розмови сприймала за щастя. Та навіть повідомлення: «+» і таке сповнене сенсу «Мала, як сама? Як Андрійко?» приносили неабияке полегшення.

Влад і Слава навчалися разом у медичному та були кращими друзями. Хоча час і розводив їх містами й континентами. А от вій­на повернула обох в Україну. І спілкування чоловіків було хай нечастим, але сповненим дружньої підтримки.

Зоряна ще з першого знайомства вподобала Славу. Але зустрічатись вони почали лише тоді, коли хлопці навчалися в інтернатурі, а Зірка була студенткою третього курсу економічного. Хоча і спілкувалися до цього як друзі декілька років.

Їхні стосунки від самого початку були поєднанням пристрасті, його ревнощів, її докорів та сварок, за якими, втім, завжди наставало бурхливе примирення. Але Зоряна й Славко були закохані і їм було цікаво, добре й затишно разом. Просто чи то досвіду бракувало, чи вміння будувати здорові стосунки. А ламати кожен з них умів на свій лад. Так усе і скінчилось бурхливою сваркою та бажанням зробити на зло одне одному. А потім були сльози і безсонні ночі, мовчання та ігнорування одне одного в разі випадкових зустрічей. Далі життя кожного повело своєю стежкою з радощів та розчарувань. І можна було б сказати, що це кінець. Але ж то неправда.

– Розкажи, як ти тут опинився, – тихо мовила Зоряна.

Вона лежала тепер, укутавшись до самої шиї, і часто шморгала носом.

– А що казати: поки ви, пані, спали, я вас шукав. От і знайшов, – усміхнувся чоловік.

– Я не про те. Ти ж знаєш! Звідки і навіщо ідея з подарунками? До речі, дякую! Мені вони були дуже приємні. Звідки бажання спілкуватися знову? Ти ж планував колись почати спілкуватися? Так би мовити, вийти з тіні анонімних пакунків і квітів?

– Почалося! Маніяка з мене не роби! – засміявся Слава. – Звісно, що планував. Але якось не наважувався одразу. Було таке переконання, що не захочеш ти того спілкування. А подарунки і квіти – то таке собі наче вибачення з мого боку. І, так би мовити, свідчення, що я нічого не забув.

– Славо, а я, мабуть, і забула, як ти мене добре знаєш. Бо була шокована, наскільки все надіслане збігається з моїми смаками та вподобаннями. Навіть про книжку не забув! Але чому саме зараз?

– Мала, ну а коли? Ти зараз вільна, і я розлучений. А до цього в кожного хтось був. Або були хибні переконання, які не давали цього зробити. А війна змінила, стерла, обнулила геть усе.

– Щодо цього ти маєш рацію, друже. Тому вибачень не треба. Ми обоє наробили тоді багацько помилок і потріпали одне одному нерви. Я дуже рада тебе бачити, рада, що ти тут, поряд.

– То я в зоні друзів? Дякую, мала! Піду чайник поставлю, – засміявся.

– У зоні друзів ти чи ні, залежить від тебе, лікарю! – тихо сказала жінка.

Вони довго розмовляли і пили гарячий чай, а за вікном стукотіла злива й завивав вітер. Було згадано багато теп­лих митей і знайдено відповідей на важливі запитання.

Він розповідав про своє життя як військового лікаря. А вона уважно слухала. Про побратимів і спілкування, про страхи війни, а також про життєву мудрість, яку здобув там. Війна – страшна штука, але люди, яких Славко зустрів на фронті, – чудові, сильні та неймовірні. Саме цей досвід навчив його не шкодувати про те, що втратив, але прагнути змінити своє життя, виправити помилки минулого.

– Знаєш, Зірко, я вважав, якщо не зробив чогось вчасно, то все. Втратив свій шанс. Нащо ворушити минуле? А мій товариш якось сказав мені, що ніколи не пізно щось змінити, поки ти дихаєш. Що, поки живий, можеш змінити і попросити вибачення, бути кращим, аніж був. І моменту іншого, щоб зробити ці зміни, в нас теж може не бути. Тільки зараз. От тим і керувався, коли став надсилати тобі квіти. Але все ж страшно було, що ти не захочеш тих вибачень, тієї уваги.

Зоряна мовчала. Уважно дивилася в його таке знайоме обличчя. Потім підвелась із подушки і сіла поруч. Провела легенько вказівним пальцем по його щоці, вилиці, затрималась на шрамі. Й мовила геть тихо та спокійно:

– Славо, я наче знаю тебе доб­ре. Але, мабуть, нам іще треба знайомитись і знайомитись. Та мені нестерпно цікаво, що буде далі.

Він перехопив її руку й ніжно поцілував. І стишено сказав:

– Мені теж, мала.