«ПРИХОДЬ ДО МЕНЕ В СНИ, СИНОЧКУ…»

– І це все? Ти вважаєш, що цього достатньо, аби зустрічатися з дівчиною?

Мирослав розгубився: він не підготувався до захисту своїх почуттів. Хотів розповісти про те, що в Лесі немає батька, тож вона мусить допомагати матері, яка працює двірником та дуже стомлюється, бо має слабке здоров’я, що дівчина не соромиться цієї роботи, що Леся життєрадісна, незважаючи на труднощі, і з нею просто весело й легко. Поглянув на батька, який вдав, що уважно вивчає дописи в газеті. «Зрозуміло, – подумав. – Він також не на моєму боці». Вирішив промовчати.

Олена жодного разу відкрито не засудила зустрічі сина з Лесею. Обрала іншу тактику: не цікавилася дівчиною, ніби її не існувало в житті Мирослава.

Чи то материнське ігнорування, чи щось інше вплинуло на ці стосунки, але вони розладналися.

Олена раділа, сподівалася, що син згодом обере собі гідну дружину, бо уявити поруч із ним, красенем у військовій формі, непримітну і малоосвічену Лесю просто не могла.

Більше Мирослав не приводив дівчат знайомитися з батьками. Можливо, тому, що всього себе присвятив навчанню, прагнучи отримати диплом з відзнакою, чи ще не настав його час зустріти свою долю.

А потім шаленим вихором закрутилися події на Майдані в Києві. Згодом цей вихор захопив усю країну. Дуже скоро революційна ейфорія змінилася страхом. Насамперед материнським.

– Ти не повинен іти на цю незрозумілу, жахливу війну!

– Я військовий.

Олена металася перед сином, який збирав речі. Благала змилуватися над нею, називала причини, які мали б переконати його не брати участі в тій бійні, молила, аби одумався.

– Кого ти йдеш захищати? Мене? Моє життя? Так знай: без тебе воно мені не буде потрібне! Чуєш?!

Мирослав був непохитним.

– Зрозумій мене, – намагався достукатися до материної свідомості, – я не маю права стояти осторонь. Чи ти хочеш, щоб мене вважали боягузом?

– Я хочу, щоб ти був живий!

Він загинув у перший травневий день. Біло-рожевим цвітом прикрашали землю яблуневі сади. Легкий вітерець зривав ніжні пелюстки, обсипав ними червоні тюльпани, зірвані для Мирослава… В очах Олени ті весняні яскраві кольори зливалися воєдино і пливли важким багряно-сірим туманом. Вона падала, як підбитий птах, на груди сина. Не мала вже сил кричати – із запечених від болю вуст лише злітало безпорадне квиління: «Дитино моя, кровинко моя…».

Горе вбило в жінці життя – вона тільки існувала. Роботу залишила: ніякими зусиллями волі не могла змусити себе зайти в клас до дітей, розповідати їм про мужність літературних героїв, про любов до рідної землі, про справедливість і віру. Усвідомлювала, що не зможе говорити про те, що померло в ній самій. Пафосні слова з екрана «загинув в ім’я… заради…» дуже дратували Олену, і вона відразу ж вимикала телевізор. Могла цілими днями безмовно сидіти в кріслі, втупившись у простір.

Чоловік намагався повернути Олену в реальність.

– У мене також болить серце, – заглядав у затуманені очі дружини. – І якби я міг лягти в ту могилу замість нашого сина, повір, не вагався б жодної секунди! Але ми не можемо нічого змінити і живими себе не закопаємо в землю, тож мусимо жити.

Олена дивилася, не в змозі зрозуміти: «Навіщо?».

Щодня йшла до сина. Годинами сиділа біля нього, кожну грудочку землі на його могилі перебрала своїми руками, зігрівала, щоб її дитина не мерзла в тій чорній холоднечі…

– Всиновімо малюка, – запропонував одного разу Андрій. – У дитячих будинках чимало знедолених сиріт: ми можемо хоча б
одну дитину ощасливити, подарувати їй шанс на нормальне життя.

– Хіба можна подарувати іншому те, чого ти сам не маєш? – подивилася на чоловіка з докором. – Як ти не розумієш: у моїй душі все вигоріло, там суцільна пустка…

Більше Андрій не порушував цієї теми.

Останні серпневі дні щедро роздаровували літнє тепло, ніби намагаючись зігріти і землю, і людей перед вітряною осінню та холодною зимою. Легкий вітерець торкнувся змарнілого обличчя Олени, яка сиділа в задумі біля могили сина.

– Це ти, Мирославчику? – кинулася, сподіваючись, що то її дитя дає знак, радіє, що прийшла до нього.

Побіг далі, гойдаючись на гіллі дерев, розчісуючи траву між могилами. І знову все завмерло, лише синє небо розсікали крилами сталисті силуети птахів.

– Добрий день, Олено Василівно…

Цього разу від сумних думок її увагу відвернув жіночий голос:

– Вибачте, мабуть, недоречне оце моє «добрий день», але я не знаю, що потрібно казати в такому випадку…

Перед Оленою стояла, розгублено виправдовуючись, Леся.

– Це ти мені вибач, дитино…

– А ви чим завинили переді мною? – здивувалася дівчина.

Олена не наважилася на відвертість. Перевела погляд на дитячий візок, у якому спало дитя.

– Ти вийшла заміж? Кого маєш – сина, донечку?

– Маю донечку, а от заміж не вийшла: Світланчин татусь одразу накивав п’ятами, щойно дізнавшись про мою вагітність. Отож ми залишилися самі…

– А мати твоя?

Лесині очі посмутніли:

– Он… неподалік від вашого сина… спочиває…

Помовчали, кожна переживаючи своє горе.

Згодом дівчина пояснила: мусила взяти із собою дитину, бо залишити нема на кого, а потрібно навести лад на неньчиній могилі.

– Я подивлюся за малою, поки ти прибиратимеш, – несподівано для самої себе запропонувала Олена.

– Справді? – зраділа вдячна Леся. – Я постараюся впоратися якнайшвидше.

Олена розглядала візок, чистий, але явно не з крамниці. З огляду на те, що Леся і тепер одягнута була доволі скромно, її фінансове становище не стало кращим. «Нелегко, мабуть, доводиться дівчині з дитям», – подумала.

Раптом із візка долинуло кректання. Олена піднялася з лавочки, щоб заспокоїти маля. З мереживного покривальця визирало рожеве личко із сіро-зеленими оченятами. Незнайоме обличчя не породжувало в дитини страху – тільки подив підняв її тоненькі брівки. А потім… Потім мила, сонячна усмішка засяяла назустріч погляду Олени, пройняла зітліле від горя серце жінки трепетним теплом і ніжністю…

Горе затягує людину у прірву безнадії. Втративши сина, Олена прагла якнайшвидше покинути немилий їй світ. Ні чоловік, ні навіть старенька мати не могли змусити Олену захотіти жити. І раптом ця дитяча усмішка щось перевернула в її свідомості, розтопила кригу, яка, мов лещатами, скувала згорьовану душу. «Ця дівчинка могла б бути моєю рідною онучкою, – подумала із запізнілою жалістю. – І хто зна, можливо, доля вберегла б сина заради його донечки? Але час не повернути…»

Маля, не дочекавшись лагідних материних рук, жалібно скривилося.

– Йди до мене, сонечко миле…

Дівчинка відразу ж заспокоїлася, щойно опинилася на руках в Олени. І щось таке близьке, рідне відчула вона в цій дитині, що відразу для себе вирішила: з цієї миті вона не залишить напризволяще цю маленьку сім’ю. Ласку, турботу, матеріальну допомогу – все, чим мала б підтримати власну дитину, вона щедро даруватиме Світланці та її матері.

Більш як рік минуло від того трагічного дня, коли Олена назавжди попрощалася зі своїм сином. І жодного разу він не наснився жінці, хоч як вона благала і його, і Бога про цю милість. «Хоча б у снах приходь до мене…» – просила свою кровиночку, намагаючись зануритися в міцний сон. Але ночі, як і дні, були наповнені тривожним болем та безсонням. Сьогодні ж, повернувшись із кладовища, Олена несподівано задрімала. Там, у сні, побачила, як відчинилися двері в кімнату і на порозі з’явився Мирослав. Кудись зникли вечірні сутінки, і стіни освітилися сонячними променями. Син усміхнувся їй, і від цього на душі в Олени стало легко та радісно.

– Ти почув мене, Мирославчику, і нарешті прийшов до мене! – кинулася йому назустріч.

Прокинулася від власного поривчастого руху. У променях сонця зникав дорогий образ…

Смуток огорнув Оленине серце, однак тепер її гріла надія: це не остання зустріч із сином.

Взавтра вона чекатиме в гості Лесю і Світланку. У шафці лежать придбані для них подарунки. Згадала, як зраділа дівчина, коли почула її запрошення.

– Чи зручно це? Чи не завдамо вам клопоту? – спочатку занепокоїлася Леся.

А Олена вже від сьогодні чекає з нетерпінням тієї хвилини, коли в її домівці пролунає радісний дитячий сміх.

Ніхто і ніщо не замінить матерям втрачених дітей. Більшого, ніж це, у світі немає горя. Але… життя триває, хоч як би жорстоко звучала ця фраза в таких трагічних ситуаціях. Мусимо бути мужніми заради тих, кому важко без нашої допомоги, заради усмішок маленьких Світланок, Назарчиків і їхніх мам, яких доволі часто зраджують «сильні» чоловіки. На жаль…

Олена ніжно торкається рукою портрета Мирослава, вдивляється в його очі, промовляючи:

– Я житиму, тільки приходь до мене в сни, синочку…