ПОЗИЧЕНИЙ ЧОЛОВІК

ГАЗЕТА «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Валерія КРОК

28 жовтня 22:33

488

+ 1

Джерело: Газета «ЖИТТЯ. ІСТОРІЇ»

Жіночі історії

Довкола тільки літо, вдягнене в оксамит зеленого листя, п’янке й минуче, як і кожне літо, яке ми зустрічаємо разом. Так уже склалося, що найбільше щастя крадемо влітку, ховаючись від сторонніх очей – осудливих і жорстоких, які не в змозі зрозуміти, не в змозі пробачити чуже щастя й чужий гріх.

Мені інколи буває лячно, як бувало колись у дитинстві, коли, залишившись сама удома, ховалася від грози в надрах старої шафи, пропахлої нафталіном і давніми парфумами. Я все переконувала себе, що боятися нічого, що гроза минеться й знову визирне сонце. І героїчно переконувала рідних, що не боюся геть зовсім нічого на світі, але теплі батькові руки вкотре знаходили мене в шафі, й мені було соромно за свій страх.

От тільки батько не осуджував – він завжди мене розумів. Щоправда, коли покинув матір і пішов до іншої жінки, якось швидко забув про мене. І це було так нестерпно, начебто мене ошукали. І знову цей страх, проте від нього вже не сховаєшся, як не сховаєшся від зради й від байдужості, які я не змогла пробачити. Я ненавиділа ту жінку, ненавиділа себе.

Мабуть, я в чомусь винна, я не надто слухняна, добра, щира, якщо зі мною можна отак… Якщо мене можна забути, викреслити зі своєї пам’яті, як рядок із пісні. Витіснити з життя новими людьми, новими дітьми й новими радощами. І вже не сховаєшся від себе, як колись, у шафі – вона стала надто тісною для дорослої дівчинки, вона нагадує мені домовину моїх мрій.

Саме тоді я перестала мріяти. Мрії – це марна трата часу. Мама плакала в подушку, брат норовився помститися. Усе тоді зруйнувалося в одну мить. Я стала реалісткою. І перестала відчувати щастя. Бо щастя таке ефемерне, часто ховається в дрібницях, ілюзіях, які дають нам відчуття польоту. А я була пташкою без крил.

Орест… той узагалі зруйнував мою віру в нього – ще тоді, коли побачила його в тій компанії. Наркотики швидко зруйнували все, що брат міг би мати. І назавжди залишили його молодим. Він сам обрав цей шлях. Мені його не шкода, бо завжди можна було зупинитися. Я так гадаю… Чи, може, невпинно брешу собі, щоб не давати волі емоціям. Бо тоді, Оресте, було б нестерпно боляче згадувати про тебе… Але що тобі до мого чи чужого болю, якщо ти всіх ошукав, вирішив вчинити по-своєму…

Минав час. Мої подруги закохувались, виходили заміж. А я все ніяк не могла зустріти того, хто зміг би розтопити серце. Чоловіки ставали для мене трампліном – у нове, краще життя. В усьому я шукала вади: той був надто товстим, інший – надто балакливий, іще котрийсь – зануда… Мені минуло тридцять, коли я зустріла тебе. Й лише тоді пізнала справжнє кохання. Який сенс описувати того, від чийого голосу з грудей вистрибує серце, хто навчив тебе попри все мріяти й вірити у щастя. Позичений, крадений чоловік…

Банальна історія – для когось, проте не для мене. Подруги кажуть, я обрала того, хто ніколи не буде моїм, адже боюся знову втратити. Адже надто часто втрачала. Це не так. Просто люблю лише його. Його голос. Його руки. Його сміх. Інколи ловлю себе на думці, що покарана своєю любов’ю. Я стільки разів покидала тебе й стільки разів поверталася. Просилася назад, як приблудне кошеня. І ти пробачав – мої сумніви, сльози, ревнощі.

Твоя дружина – справжня красуня. Вона пишається тобою, плекає ваші стосунки, як тендітну квітку. Ти від неї ніколи не підеш – ні-ко-ли. Ти сам це сказав. Бо є багато різних причин, – ти ховаєш очі, вимовляючи ці слова. Тобі соромно мені брехати. Ти ще здатен соромитися… Я знаю, що ти любиш мене – і це найважливіше. Як і її. У вас спільний побут, діти, спільне життя і спогади, і це страшно руйнувати. Та й навіщо, коли все й так добре?.. Принаймні для тебе.

Я теж почуваюся щасливою, коли ти поруч. І така порожнеча охоплює тоді, коли чую твої кроки, які віддаляються… І коли уявляю тебе біля іншої – твоєї дружини. Колись ти остаточно зруйнуєш мене. Я це знаю. Я перетворюся на уламки, як розбита ваза – від своїх одвічних страхів, ревнощів та комплексів. Тому треба прощатися. Йти не озираючись. Десятки полотен із твоїм обличчям будуть ілюзією твоєї присутності, бо не так легко буде забути тебе. І ще – таємниця, про яку ти ніколи не дізнаєшся… Може, це неправильно, але…

Бо я назавжди обірву ниточки, які міцно пов’язали нас двох. Проте частина тебе завжди буде поруч мене, і це вже не змінити, не викреслити з мого життя. Мій син нагадуватиме про тебе, і це буде найбільшою моєю перемогою. І моєю сатисфакцією нашої любові.