ПОЗИЧЕНИЙ ЧОЛОВІК

Довкола тільки літо, вдягнене в оксамит зеленого листя, п’янке й минуче, як і кожне літо, яке ми зустрічаємо разом. Так уже склалося, що найбільше щастя крадемо влітку, ховаючись від сторонніх очей – осудливих і жорстоких, які не в змозі зрозуміти, не в змозі пробачити чуже щастя й чужий гріх.

Мені інколи буває лячно, як бувало колись у дитинстві, коли, залишившись сама удома, ховалася від грози в надрах старої шафи, пропахлої нафталіном і давніми парфумами. Я все переконувала себе, що боятися нічого, що гроза минеться й знову визирне сонце. І героїчно переконувала рідних, що не боюся геть зовсім нічого на світі, але теплі батькові руки вкотре знаходили мене в шафі, й мені було соромно за свій страх.

От тільки батько не осуджував – він завжди мене розумів. Щоправда, коли покинув матір і пішов до іншої жінки, якось швидко забув про мене. І це було так нестерпно, начебто мене ошукали. І знову цей страх,...