ПОРАЗКА ЧИНГІСХАНА

ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»

Валерія СТЕПОВА

06 листопада 23:24

294

Джерело: Газета «ЖИТТЯ»

Життєві історії

Життєві історії з газети «Життя» — правдиві історії з життя та історії кохання українською.

Влада – то солодкий дурман! Вона паморочить голову, відриває від реальності, тримає тебе в постійному нервовому збудженні та породжує в тобі болісну залежність від того, що ти від неї отримуєш, – статус, улесливе (інколи на межі покірності) ставлення до тебе підлеглих і, закономірно, заможність. Артем відчув силу цієї опції, коли був іще зовсім малий.

– Віддай йому той танчик! Візьми собі щось інше – тракторець чи самоскид. Хіба тобі не однаково, чим бавитися?

Людмила Ігорівна, вихователька в дитячому садочку, не надто церемонилася з Ромчиком, який притискав до грудей заповітну іграшку – майже силоміць вирвала її з малих рученят і віддала Артемові. Той не був меншим (у такому разі можна було б зрозуміти цей учинок), навпаки, хлопчикові вже минуло п’ять років, а Ромчикові лише чотири, просто Артем був сином завідувачки цього дошкільного закладу.

– А то ще знову влаштує мені істерику, – виправдовувалася Людмила Ігорівна перед колегою, яка стала свідком цієї малоприємної сцени. Жінка щойно почала працювати і поки що не знала всіх тонкощів стосунків у новому колективі. – Тоді доведеться слухати нотації від його матусі.

Артемчик був спостережливим хлопчиком. Він бачив, як запобігають перед його матір’ю і виховательки, і кухарка тітка Ніна, і няні, і навіть суворий дядько Григорій з його величезною грізною мітлою, якою він прибирав з їхнього дворика опале листя й інше сміття, тож вміло користувався статусом синочка владної особи.

– Фу, ця каша гидка, – з відразою відсовував Артемчик тарілку з манкою. – Я її не їстиму!

Няня запобігливо заглядала в нахабні оченята:

– А що ти, котику, хотів? Може, котлетку?

Артемчик примхливо копилив губки:

– Хочу багато котлет!

Він завжди отримував бажане, і то стосувалося багатьох речей.

Нова вихователька, до речі, пропрацювала в дитячому садочку недовго. Вона спробувала поставити на місце малого царика, змусивши Артемчика прибирати папір, який він розкидав. Завідувачка не обмовилася про своє невдоволення жодним словом, лише за якийсь час ввічливо порадила тій шукати роботу в іншому місці, бо в них нібито має бути скорочення.

– А оскільки ви прийшли нещодавно, то насамперед під скорочення підпадаєте саме ви, – пояснила, навіть не приховуючи зловтіхи.

У школі Артемові спочатку було непереливки. Хоч-не-хоч, а букви-цифри знати потрібно. То в дитячому садочку замість «огидної» манки хлопця годували іншими смаколиками, а тут вибору не було. Артем намагався протестувати, сподіваючись на м’якість материнського серця. Кидав книгами, зламав не одну ручку, істерив.

Останньому Ірина Вікторівна й раніше не завжди давала раду, а тепер це набуло такої агресивної форми, що жінка мусила звернутися по допомогу до чоловіка. Андрій Євгенович – людина неймовірно зайнята. Головний спеціаліст відділу землевпорядкування міської ради – це вам не жарти! Через його руки (і, ніде правди діти, через кишеню) проходить стільки важливих справ, що часу на виховання малолітнього спадкоємця в чоловіка зовсім не залишалося, однак відчай дружини змусив його таки звернути увагу на вибрики Артема.

– Ти чому вчитися не хочеш? – Андрій Євгенович запитав у сина, вирішивши нарешті поставити його на місце.

Малий копнув ногою паркетну підлогу, сердито зиркнув спідлоба на татка, якого поки що побоювався:

– Нецікаво.

Андрій Євгенович не вважав за потрібне довго переконувати малого у важливості шкільної науки (в його дитинстві із цим не панькались), а перейшов одразу до суті справи.

– Поки не навчишся читати, забудь про свою ігрову приставку, велосипед і взагалі про всілякі розваги! – сказав чоловік категорично. – І не смій влаштовувати матері істерику, бо я буду змушений розмовляти з тобою по-іншому.

Артем знав, що означало оте «по-іншому». Декілька разів він усе ж таки отримав добрячого ляпаса від батька за шкоду, і хлопцеві це добре запам’яталося. Особливо отой випадок з автівкою, яку він пошкрябав магнітом, бавлячись ним на капоті. Мати ж молилася на Артема і всіляко вигороджувала його перед татусем, виправдовуючи не завжди безневинні витівки сина.

– Він іще зовсім дитина! Хіба ж знав, що так вийде? – захищала свого улюбленця.

– Дивися, щоб потім не шкодувала, що потураєш Артемові в усьому, – попереджав дружину Андрій Євгенович, не очікуючи, що і йому доведеться відчути на собі наслідки такої поблажливості.

Та все ж таки тоді його ультиматум подіяв на малого Артема, і він через «не хочу» подолав азбуку. Мусив і інші предмети засвоювати хоча б поверхово, бо батько регулярно застосовував свої заборони на улюблені розваги синочка.

– Перед колегами соромно, які хваляться успіхами своїх дітей, а я мушу постійно уникати цієї розмови, бо про що розповім? – скаржився дружині. – В кого воно тільки таке ледащо вдалося?

Ірина Вікторівна відводила погляд, заспокоювала:

– Подорослішає – набереться розуму!

А погляд відводила, тому що й сама свого часу не горіла бажанням гризти граніт науки. Атестат отримала з доволі посередніми оцінками, але завдяки знайомству батька з директором педагогічного училища вступила туди й отримала диплом вихователя. Той самий директор згодом допоміг зі вступом на заочне навчання у виш, де однією з кафедр завідував його родич. Отака собі доволі поширена в нас схема, яка постачає «висококваліфікованих» фахівців у всі сфери нашого життя.

Артемчик підростав і найкраще засвоював саме цю науку виживання. Приятелював із хлопцями, які могли бути йому корисними. Максим добре знався на математичних лабіринтах, Олесь – на хімії, Мишко спочатку ремонтував Артемові мотоцикли, згодом дійде до автівок. З Борисом і Назаром, хоча й без особливого бажання, ходив у спортзал: розумів, що непогано мати підтримку від м’язистих «качків», бо в цьому жорстокому світі небезпека завжди чатує на тебе.

– Зв’язки з потрібними людьми, які мають силу, владу, а отже, і гроші, – ось що важливо в наш час! Ти можеш бути генієм, але без підтримки таких людей ти нічого не вартий, – ділився своїми спостереженнями з Богданом, єдиним, з ким товаришував не заради користі, а просто тому, що той завжди вислуховував його, не засуджував (принаймні вголос), не нав’язував своїх думок, які не завжди збігалися з Артемовими, і ніколи не просив про якусь матеріальну допомогу. Останнє багато важило для Артема, бо він був скупеньким, хоча й кажуть, що діти, які виростають у достатку, не жадібні ні на їжу, ні на інші речі.

Прізвисько Чингісхан хлопець отримав насамперед через свою зовнішність. Мати розповідала, що нібито у прабабусю її бабусі закохався юнак зі знатного казахського роду. Він разом зі своїм батьком приїжджав у справах до тодішніх правителів Києва, де в той час жила юна красуня. Кохання було взаємним, однак батько хлопця не дозволив забрати дівчину із собою.

«Вона не рівня тобі!» – сказав категорично, дізнавшись, що кохана сина походить з бідної родини.

– Син не посмів піти проти батька, тож незабаром поїхав із ним додому. Можливо, хлопець навіть не знав, що залишив дівчину вагітною, – припускала мати.

Відтоді народжувалися в їхній родині темноокі дівчатка і хлопчики з характерними вилицями, з медовим відтінком шкіри та із чорним, як найглибша ніч, волоссям. З роками ці риси згладжувалися, ставали менш виразними, але в Артемові вони повідомили про себе з новою силою, і відразу після народження було зрозуміло, чия кров тече в його маленькому тільці.

– Відразу видно, що в матусю вдався, – промовила лікарка, яка приймала пологи в Ірини Вікторівни.

Вродливе обличчя породіллі не псувала легка розкосість темно-карих очей, навпаки, додавала йому чарівної неповторності.

– Ви звідки родом? – не втрималася медсестра, яка допомагала приймати пологи.

Ірина Вікторівна вже звикла до таких запитань.

– І в першому, і в другому поколінні мої предки були українцями, а от ким були попередні, можна лише здогадуватися.

Артем ріс хлопцем норовливим. Уже як захоче чогось, то обов’язково змусить матір піти йому на поступки. Чи то забаглося хлопцеві роликів, чи нового комп’ютера, чи ще чогось, воно в нього неодмінно з’являлося. Діяв через матір, яка не могла відмовити єдиному синочкові ні в чому. Варто було Артемові набурмоситися або ж засмутитися, як вона поспішала його втішити:

– Не журися, мій зайчику, я сьогодні ж поговорю з татусем, і ми купимо тобі ту іграшку!

Андрій Євгенович не любив сперечатися з дружиною. Йому набридло нагадувати їй, що постійні потурання примхам сина шкодять насамперед йому самому. Після напруженої роботи чоловікові хотілося спокою.

– Роби як знаєш, – відчепно махав рукою і йшов до кабінету, де на нього чекала ще купа паперів.

Артем отримував бажане і навіть не завжди дякував матері за її старання. Вона ніби й не помічала цієї невдячності – аби тільки синочок був задоволений.

Артема почали називати Чингісханом у сьомому класі. Саме тоді Світлана Павлівна, вчителька історії, розповіла своїм вихованцям про войовничих кочівників та їхнього грізного полководця. Хтось із найбільш спостережливих однокласників кинув жартома:

– Часом наш Артем – не родич того Чингісхана?

І раніше екзотична зовнішність хлопця привертала до себе увагу, а тут ще й з’явилися підстави для розуміння, з чим це пов’язано, тому прізвисько з’явилося майже відразу. Так, він Чингісхан! Волелюбний, гордий, відчайдушно сміливий! З останнім хлопець мав певні проблеми, бо не завжди міг подолати фізичний страх, але то була його таємниця, про це ніхто не мав знати. Боявся висоти, тому уникав тих видів спорту, які вимагали її подолання. Швидкість також лякала Артема, тож їздив без зайвої бравади, пояснюючи це тим, що не бажає псувати свою улюблену автівку. Можна лише здогадуватися, як повів би себе, якби виникла потреба захищатися чи захищати когось перед хуліганами, але поблажлива доля оберігала Артема від таких ситуацій. Вона (доля!) чомусь узагалі дуже опікувалася цим хлопцем, і йому впродовж довгого часу щастило уникати багатьох неприємностей. Навіть навпаки, Артем впевнено піднімався на вершину життєвого добробуту.

Великородне прізвисько зобов’язувало, тож мимоволі, а можливо, і свідомо, його носій почав наслідувати свого кумира. Авжеж, кумира! Артем так захопився Чінгісханом, що, незважаючи на нелюбов до літератури, перечитав не одну статтю про цього імперця. Хлопцеві імпонувало в ньому все: гострий розум, відвага, амбіційність, хитрість, далекоглядність. Не відштовхнула Артема навіть надмірна жорстокість, з якою той розправлявся зі своїми противниками. А що? Хіба можна було діяти в ті часи по-іншому? Нині також без цього не обійтися, бо конкуренти відразу ж з’їдять тебе, тому Артем без жалю усував тих, хто стояв на його шляху до успіху. Так, імперії, на кшталт Монгольської, Артемові не створити (та й навіщо?), але «скромним» підприємством з мільйонними прибутками він таки володів. І хоча мав під своїм керівництвом не багатотисячні легіони, а лише трохи більше ніж триста осіб, влада над ними дуже тішила його самолюбство.

Стартовий капітал Артем отримав від ощадливого татуся. Купував і перепродував зерно. Пані Фортуна жодного разу не покинула Артема, на відміну від реальної жінки, яку він покохає до нестями, а вона натомість завдасть йому лише болю. Хоча задля справедливості варто сказати, що спочатку саме він змусив пройти її тими колами, де люди втрачають віру в найсвітліші почуття.

Перше кохання, кажуть, ніколи не забувається. А ще вважають його неповторним і… чистим. Це ніби перша буква, яку ти написав у дитинстві на білому аркуші паперу. Згодом будуть інші, але їх уже сприйматимеш не так пам’ятно, і вони залишать не такі яскраві враження. Мирослава закохалася в Артема, коли він навчався в одинадцятому класі. В той час він уже утвердився у своєму неординарному прізвиську, неодноразово демонструючи відповідність йому своїми вчинками. Якось непомітно навколо Артема згуртувалися ті, для кого важливо було мати свого вожака. Існує така тенденція в людей – їм потрібен провідник. На жаль, обирають не завжди гідного, не завжди розумного і морального. Артема обрали, бо його хамовите, зверхнє ставлення до вчителів (і не лише до них) сприймали за сміливість, принциповість і за абсолютну незалежність. Покинути урок, який здався йому надто нудним, відмовитися прибирати шкільне подвір’я чи висаджувати дерева в саду, висміяти викладача – це було звичним для хлопця і породжувало повагу серед однокласників. Він ні до кого не підлещувався, навпаки, інші шукали його прихильності. Для шістнадцятирічної дівчини Артем – то вже герой з усіма відповідними уявленнями, отриманими від перегляду популярних голлівудських стрічок. А якщо додати до цього оте його неперевершене вміння – одночасно поєднувати у своєму погляді якусь всеохопну чарівливість і самовпевнену владність, то стане зрозуміло, чому багато наївних юнок снили цим красунчиком, приписуючи зовсім відсутні йому позитивні якості.

Мирослава переїхала з батьками в місто, де жив Артем, перед початком навчання в одинадцятому класі. З’явилась потреба в догляді бабусі. Звісно, хвилювалася, коли вперше переступила поріг незнайомої школи. Класна керівничка підвела Мирославу до гурту майбутніх однокласників, які шикувалися на святкову першовересневу лінійку.

– Познайомтеся з новою однокласницею. Мирослава навчатиметься разом із вами, – відрекомендувала нову ученицю.

Дівчина обвела поглядом дівчат і хлопців, що також вивчали її: перші – трохи насторожено, прискіпливо, другі – зацікавлено, доброзичливо, бо гарненька Мирослава відразу їм сподобалася. Вона помітила, що всі ніби чекають на реакцію високого юнака, який вирізнявся з-посеред усіх своєю не зовсім слов’янською зовнішністю. Мирослава ще було подумала: «Казах, узбек чи, може, киргиз? Цікаво, як він опинився тут, у центрі України?».

Хлопець жодним словом не відреагував на це очікування, але з того, як привітно поглянув на неї, дівчина зрозуміла: у колектив її прийняли.

Як виникло кохання до Артема? Хіба завжди можна пояснити цей непростий із погляду всіх аспектів процес? Інколи Мирославі здається, що те почуття зародилося уві сні. На жаль, вона не прислухалася до його віщих прогнозів. Бо й справді, хіба могла ота божевільна віхола, що поєднала їх серед засніженого поля, стати запорукою щастя? Мирослава прокинулася тоді з відчуттям тепла від Артемових рук. Дівчині снилося, що вона заблукала серед заметів і ніяк не може знайти твердої дороги. Відчуває, що сили залишають її і незабаром одна з холодних кучугур виявиться для неї останнім прихистком. Мирославі стало так шкода себе, що вона заплакала. З тими сльозами зникала остання надія на порятунок. І раптом дівчина побачила над собою обличчя юнака з чорними, антрацитовими очима, від яких одразу потепліло в грудях. Міцні руки хлопця вирвали її зі снігової пастки. Врятована!

То був Артем. Мирослава й раніше помічала на собі його уважний погляд. Було трохи від того бентежно, але знала, що він зустрічається з дівчиною, вже студенткою першого курсу, і що стосунки ті серйозні, цілком дорослі, тому навіть в уяві забороняла будувати якісь романтичні замки із цим хлопцем. А потім був цей дивний сон, який збурив у її вразливій душі те, чому Мирослава чинити опір уже не змогла. Почуття до Артема поглинули її, як та снігова лавина, з якої він її врятував. Щоправда, ефект був зовсім інший: там дівчина гинула від холоду, а тепер її нищило полум’я невзаємного кохання.

Артем був на рік старшим за своїх однокласників. Зіштовхнувшись із його затятим протестом проти шкільної науки, мати вмовила батька подарувати синочкові ще рік безтурботного життя:

– За цей час він неодмінно подорослішає, і все владнається само собою.

Дива не сталося, але, можливо, термін звикання Артема до шкільних обов’язків усе ж таки скоротився, бо за декілька місяців він буквар якось подолав. Атестат завдяки татусеві взагалі вийшов у хлопця непоганим.

– Через тебе, ледацюгу, вкотре мусив поступитися власними принципами, – дорікнув Артемові батько. – Попереджаю, що роблю це востаннє. Надалі свої проблеми розв’язуй сам.

То були порожні погрози, бо ще не раз слізні прохання дружини змушували Андрія Євгеновича витягувати Артема з лайна, куди він час від часу потрапляв. І то були не лише якісь безневинні порушення. Остання витівка сина обійшлася сім’ї в чималеньку суму, а для нього самого могла закінчитися в’язницею. Зголоситися працювати кур’єром у місцевих торгівців наркотою – то вже не жарти!

Андрій Євгенович потрапив тоді до лікарні із серцевим нападом, а Ірина Вікторівна нарешті поговорила із сином без зайвих церемоній:

– Все, що ми маємо, що маєш, зокрема, ти, – це заслуга батька. Втратимо його – завтра ж наші вороги (а їх, повір, чимало!), як круки, налетять на нас і все в нас відберуть. Я знаю, що говорю, – зупинила Артема, який уже мав намір щось заперечувати. – Ти навіть не уявляєш, як швидко це відбувається.

Вона показала йому деякі папери, розповіла, як батько отримав свої чималенькі статки, хоча Артем і без того розумів, що таке багатство чистими руками не заробляють.

Коли Андрій Євгенович повернувся з лікарні, в нього також відбулася серйозна розмова з Артемом:

– Маю свою частку в цій справі, але без помічника вже не впораюсь. Буває, що потрібно виїжджати в господарства чи супроводжувати вантажі. Доводиться наймати когось, а отже, платити йому за послуги. Люди трапляються різні, можуть обманювати. Спробуй себе – матимеш чималі гроші, – розповів Артемові про перспективи.

І хлопець загорівся! Навчання в аграрному виші, куди батькові вдалося його влаштувати, давно йому остогидло, а тут жива справа, а не нудні лекції, які Артем хоча й частенько прогулював, але таки мусив відвідувати. Він ледве закінчив третій курс, перевівся на заочне навчання і поринув у світ великої торгівлі. Так, прибутки в ньому приємно вразили Артема, хоча й раніше матуся не ображала його, не надто обмежуючи у витратах.

Але то буде згодом, а поки що Артем закінчував одинадцятий клас і з цікавістю спостерігав за дівчиною, у почуттях якої до себе бачив щось особливе, несхоже до того, що було у стосунках з Альбіною, його теперішньою коханою. Чи ж насправді коханою? В Артема ще не було великого досвіду у взаєминах із жінками, та й узагалі хлопець не надто задумувався над нюансами тих стосунків, але щось йому підказувало: Альбіна і він – то більше фізіологія, зв’язок двох нормальних, здорових людей, які отримують одне від одного сексуальну насолоду. Так, ця дівчина чудова, в неї досконале тіло, вони навіть знаходять спільні теми для розмови, але Артем не сумував у розлуках із нею і легко уявляв на її місці інших красунь, хоча б ту саму Мирославу. От тільки тут його уява обмежувалася доволі скромними картинами. Все закінчувалося пристрасними поцілунками, так, не лише у вуста, але й не більше.

Можливо, все й закінчилося б отими романтичними фантазіями, якби не від’їзд Альбіни на навчання до іншої країни. Спочатку Артем розсердився на Альбіну: бач, поляків їй забаглося, а потім швидко втішився з іншими. За перший рік навчання у виші встиг закрутити роман із кількома однокурсницями, а потім хлопця потягнуло до більш досвідченого жіноцтва: декілька місяців втішався з молодою викладачкою економіки. То також був взаємовигідний зв’язок, без зайвих претензій одне до одного.

Мирослава? Вона жила очікуванням. Ні, не сподівалася на те, що Артем покохає її, адже навколо нього крутяться такі красуні! Мирославі достатньо було хоча б зрідка бачити його. Випадкові зустрічі довго гріли душу дівчини. Перед очима – його очі, чорні, з прихованим вогнем у глибині, що непереборно манив її до себе.

Артем відчував, що закохана дівчина не чинитиме опору. І що далі? Ще один видалений за декілька місяців у телефоні запис? Хлопець не бачив у собі здатності мати тривалі почуття. Поки молодий, хотілося змін, нових вражень, необтяженого кохання. Мирослава надто земна, домашня. З такими одружуються, коли тобі за тридцять, народжують дітей, зводять будинок. Хоча навіть тоді Артем не відкидав нагоди розважитися з якоюсь безтурботною молодичкою, бо то обов’язково потрібно для самоствердження чоловічого его.

І все ж таки їхні шляхи перетнулися значно раніше. У той перший рік його підприємництва. Як Артем і передбачав, Мирослава безвідмовно пішла до нього додому, коли покликав її на каву.

Як завжди, випадкова зустріч того разу мала несподіване (чи сподіване?) продовження.

Надворі холодний листопад дотріпував на деревах останнє листя, сікло холодною мжичкою, а Мирослава щойно вийшла з ювелірної крамниці, де працювала продавчинею, і стояла в нерішучості, йти на зупинку чекати маршрутку, яка невідомо коли з’явиться, чи подолати тих декілька кварталів пішки, трохи змокнувши?

– Красуне, таксі замовляли? – Артем, зупинившись навпроти дівчини, визирнув з автівки.

А потім усе сталося, як і мало статися…

Покірні закохані очі Мирослави дуже скоро набридли Артемові. Однак він не розривав із нею стосунків повністю, хоча й заводив короткочасні романи з іншими. Не зупинило хлопця й повідомлення дівчини про вагітність.

– А от про це ми з тобою не домовлялися, – відреагував на нього сердито.

Одразу ж присік її вмовляння:

– Ось гроші на аборт. Інакше забудь про мене.

Мирослава обрала коханого. Таке траплялося ще декілька разів, аж поки лікар її не попередив:

– Можливо, це твій останній шанс стати матір’ю.

Коли Мирослава розповіла про це Артемові, той зі сталевим спокоєм промовив:

– Що ж, якщо для тебе важливіші підгузки… А запевняла, що я для тебе – весь світ!

І Мирослава вкотре зреклася материнства заради свого безмежного кохання.

Дівчина не шкодувала себе, принесла в жертву своїх не народжених дітей, готова була пробачати грубість і неувагу коханого, навіть його зради, про які здогадувалася, однак і в її терпінні виявилися межі.

Той випадок поставив нарешті крапку в болісних для неї стосунках.

Артем узагалі-то їздив доволі обережно. Підвела ожеледиця. Молодий чоловік ішов тротуаром, на який винесло Артемову автівку. Мирослава встигла відчинити дверцята, з наміром кинутися чоловікові на допомогу, однак коханий різким рухом затягнув її в салон.

– Ненормальна?! – просичав гнівно. – Валимо звідси.

Пізнього вечора вулиця була безлюдною. Вони мали всі шанси безкарно залишити місце нехай і ненавмисного, та все ж таки злочину. Перші декілька хвилин їхали мовчки, уникаючи зустрітися одне з одним навіть поглядом.

– Зупинися, – тихо промовила Мирослава, коли Артем повернув в іншу вулицю.

Щось було в її голосі таке, що він не запротестував. Дівчина мовчки вийшла з автівки і попрямувала в протилежному напрямку.

– Дурепо! Запам’ятай: мене там не було! – кинув Мирославі навздогін.

Вона повернулася з лікарні майже опівночі.

– У нього складні переломи. Потрібні дороговартісні операції, – повідомила.

Артем лежав на ліжку, втупившись в екран телевізора. Транслювали черговий бойовик.

– Ти чуєш? – перепитала, не помітивши жодної реакції.

Хлопець нарешті поглянув на неї.

– Я ж сказав тобі: мене там не було! – відкарбував.

Мирослава всю ніч просиділа в кухні, втупившись у темне вікно. Здавалося, ні про що не думала, однак свідомість мимоволі друкувала відповідь на ті запитання, які так боялася поставити перед собою. Заради чого вона йшла на непоправні жертви? Заради кого? Поступово сповзала з портрета коханого позолота, якою Мирослава покрила його.

Коли Артем прокинувся, ні Мирослави, ні її речей у квартирі не було. Посеред столу, біля вази з трояндами (подарував на День закоханих, аби потішилася), побачив дві оксамитові коробочки. Розкрив одну з них. Ланцюжок змійкою блиснув на білому атласі.

«Таки дурепа…» – знову подумав.

Життя й далі тішило Артема. Він змінював автівки, жінок. Придбав чималий будинок в елітному районі їхнього міста. Мирослава зникла з його поля зору, ніби її й не існувало. Якось почув від одного з однокласників, що вона нібито виїхала кудись. І ось тоді Артема раптом накрило хвилею туги за минулим. За Мирославою. Здається, майже не згадував про дівчину, однак звістка про її відсутність у місті неочікувано породила в ньому відчуття такої порожнечі, що Артемові аж замлоїло біля серця. Виринули спогади. Ось вона стоїть біля вікна, милується вранішнім небом (Артем, до речі, ніколи від такої сентиментальщини не страждав).

– Ти бачиш, яке воно чисте, ніжне? А ота маленька хмаринка ніби пухнасте кошенятко.

Як він відреагував тоді на оте дитяче захоплення? А ніяк. Хіба що поглянув, як на ту, що дурницями захоплюється.

Чи оці її постійні турботи про стареньких, які годинами знічев’я просиджують на лавицях біля під’їздів... Артемові до них геть байдуже, а Мирослава неодмінно поцікавиться, чи не потрібно їм щось купити, чимось допомогти.

Це дратувало Артема, і він іронізував:

– Може, доглядальницею до них улаштуєшся? Завжди якийсь заробіток буде, бо твоєї зарплатні в магазині лише на дрібнички вистачає.

Його глузування дівчина сприймала як добродушні жарти. Сміялася з них щиро, не ображаючись.

Дедалі частіше Мирослава приходила в його сни. Дивилася на Артема без докору, привітно, а інколи з незрозумілим співчуттям. Чому? У нього ж усе добре, прибутки збільшуються, бо вміло організував справу, без жалю усуваючи своїх конкурентів, і здоров’я поки що не підводить. Жінки також не оминають увагою. Чи кохають? Кохання – то справжня дурня! Є фізичне задоволення певних потреб організму. Як-от бажання втамувати спрагу чи голод.

Що змусило Артема розчаруватися в почутті, такому, здається, важливому для людей? Чомусь уважав, що всі жінки бачили в ньому насамперед гаманець, здатний задовольнити їхні меркантильні потреби.

Можливо, і справді зустрічав лише таких? Він купував їхні пещені тіла, отримував бажане, не зазираючи в їхню душу і не відкриваючи своєї. Навіщо? Стояв вище за всілякі психологічні дріб’язки, переконавши себе, що найважливіше в житті – це твоя ціна, яка вимірюється цифрами на банківських рахунках.

Прізвисько, яке колись повело Артема за собою, так злилося з ним, що інколи хлопцеві здавалося, наче він насправді є нащадком монгольського завойовника. Так, він – його продовження, такий самий амбітний, цілеспрямований, нещадний до тих, хто стає в нього на заваді, завжди прагне більшого і домагається свого, здобуваючи перемогу. Поразки – то не його шлях, бо Чингісхан не може програвати!

А тут раптом ці сни і вираз якогось дивного жалю в очах Мирослави. Ні, Артем не потребує нічийого милосердя!

Осінь – таки й справді дивовижна пора! В ній поєдналося те, що змушує людську душу то тремтіти від захоплення у спогляданні її багряно-пристрасного цвітіння, то оповиватися тугою від сумного усвідомлення того, що незабаром цей апофеоз осінньої краси безслідно зникне, покірно впаде на брудну землю, поступово перетворюючись на набридле сміття. Несправедливо! А хіба з людьми не так?

Артемові такі асоціації ніколи не спадали на думку. Не до філософії, коли щодня тобі потрібно залагоджувати багато реальних проблем. Договори, контракти, телефонні розмови, купівлі-продажі, рахунки. То була звична атмосфера Артемових буднів. Аж поки одного з таких повторюваних днів він не побачив у центрі міста ту, яка віднедавна почала приходити в його сни. Мирослава виходила з кондитерської, несучи в одній руці коробку (мабуть, із тортом), а іншою – тримаючи малюка років трьох-чотирьох.

Артем саме мав намір вийти з автівки, щоб піти до нотаріуса, з яким мав призначену зустріч. Побачивши знайому постать (виявляється, Артем добре пам’ятає її!), завмер від несподіванки.

Мусив визнати, що материнство пішло Мирославі на користь. Раптом у голову шугнула думка: «А можливо, це мій син?». Усе ж може бути! Ці жінки такі гордячки: могла ж і Мирослава не розповісти, що народила, всупереч його бажанню.

На затерплих ногах вийшов з авто і спочатку повільно, а потім дедалі швидше пішов за Мирославою.

Якою була її реакція? Не здивувалася чи, можливо, вдала, що їй байдуже до нього. Помітивши прискіпливу увагу Артема до дитини, поспішила попрощатися:

– Вибач, нас чекають.

– Може, зустрінемося? Нам є що згадати.

(Господи, навіщо він це сказав? Так принизитися перед жінкою, для якої він був… А ким він, власне, був для неї?)

– Артеме, нам нема що згадувати. І ще раз вибач, я поспішаю.

Він супроводжував їх поглядом, аж поки вони зупинилися біля автівки, що стояла не так уже й далеко. Звідти вийшов молодий чоловік, до якого кинувся хлопчик.

Артем трохи розчаровано подумав: «Мабуть, саме він і є татусем цієї дитини». В очі впав ціпок, на який той опирався. З глибини пам’яті блискавично виринула картина. Розпластане тіло на темному тротуарі…

Того вечора Артем добряче напився. Взагалі-то, завжди дотримувався в цьому міри, бо знав, що мить безпам’ятства може коштувати йому чималого зиску, але тут не втримався. Хотілося змити алкоголем спогади і про сьогоднішню зустріч, і про минулі події – про все те, що пов’язувало його з Мирославою. Спав без жодних сновидінь. Однак уранці відразу ж згадав про вчорашнє, і воно вже не давало Артемові спокою весь день.

«Я ж не кохав її, не кохав! Тоді чому зараз не можу викинути цю жінку з голови? Що змінилося?» – запитував себе. Відповідей не знаходив. І не розумів, чому тепер йому так прагнеться її уваги, теплих заспокійливих слів, її ніжності… Інші жінки не тішили Артема. Навпаки, дратували.

«Ніби трунком якимось мене напоїла, – подумав сумно. – Може, згодом це минеться?»

Але минав місяць за місяцем, а туга за Мирославою не покидала Артема. Відчуття непоправної втрати завдавало йому болю, змушувало його сумніватися в обраних життєвих орієнтирах. Невже є щось таке, що стоїть вище за матеріальні цінності, що неможливо продати чи купити, що дарують вищі сили? Артем мав би зберегти той дарунок, який великодушно послала йому доля, проте не зумів, не захотів, знехтував цим.

Успіх довго не зраджував Артема. І він повірив у те, що титул переможця завжди залишатиметься за ним. Невже історія з Мирославою – то його поразка?

Декілька разів зі столу наполегливо нагадував про себе його айфон, але Артем не брав слухавки, стояв, непорушно застигши, біля вікна, за яким пломенів осінній садок. Барви були такими яскравими, такими насиченими, ніби художник щойно пройшовся пензлем по живому натюрморту. Так, незабаром вони потьмяніють, потім розчиняться в опалому листі, зникнуть назавжди, однак наступна осінь знову явить диво відродження цієї краси. А люди? З ними все значно складніше, бо вони, як мусив переконатися, таки мають оте нематеріальне, безтілесне, але невіддільне від сутності кожної людини – вони мають душу, яка може страждати, плакати чи, навпаки, радіти від щастя. Артем знову подумав про Мирославу. З гіркотою усвідомив, що він у її душі колись легковажно знищив те, що вже ніколи не відродиться.

Чи не вперше з часів дитинства Артемові захотілося заплакати. Від болю, від безнадії. Все ж таки стримався. Сльози – то слабкість, а він – Чингісхан! Вони не плачуть, навіть коли зазнають поразки.

Читайте нові життєві історії та історії кохання щотижня — ексклюзивні авторські новели українською.