ЖИТТЄВІ ІСТОРІЇ. ГАЗЕТА «ЖИТТЯ»
538Історія з життя
Уже пів року паризька підземка нічим не дивувала Юрія. Він припинив розглядатися і прислухатися, очі оминали сотні облич, не затримуючись на жодному. Ходіння лабіринтами станцій змінювалось поїздками в потягах, де майже всі пасажири або усміхалися власним мобільним телефонам, або ж втирали сльозу, або ж розмовляли з тим, чиє обличчя висвітлювалося на екрані мобільного, або ж... Усе, геть усе після кожного «або ж» було до нудоти звичним. Юрія це дратувало, бо він жадав нових вражень. І що тут вдієш? Проти долі не попреш. Але, як відомо, коли чогось дуже хочеться, то воно не омине: увірветься у твою буденщину з вулиці чи із провулка, з будинку навпроти чи із сусідньої квартири, а то й помчить тобі назустріч у вузькому тунелі, а ще ймовірніше – в автобусі чи у потязі.
Юрієві потрібні були друзі, яких не мав у Парижі, – справжні, такі, які розуміли б його з пів слова, однодумці та сміливці, які не пасували б перед загрозами у дні, коли доля посилає випробування. З ким започаткувати власну справу, на яку зібрав кошти? Кому передати свій досвід? Де ж він, найкращий друг?
Розмірковуючи, Юрій дедалі частіше ловив себе на думці, що поруч хоче бачити... подругу. Інколи картав себе за надмірну практичність – потужнішу за стебла романтики, які все ж таки проростали в душі, але так і залишалися незаквітчаними... Якби ж то, як у казці, одним порухом чарівної палички усе змінити. Тоді повернувся б його утрачений подив і буденщина промовляла б йому барвистіше.
Юрій знову зайшов у потяг підземки і всівся навпроти двох худих жінок, які розмовляли російською про Париж. «Не про столицю вони, а про себе в ній», – подумав Юрій і заплющив очі, аби трохи подрімати. Та невдовзі змушений був відповісти на телефонний дзвінок з України, якому неабияк зрадів.
Колишній однокласник, один із тих, хто міцніє там, де інші розкисають, обіцяв підтримати Юрія на чужині. Розмова з певних причин була короткою, тому Юрій обмежився трьома словами:
– Чекаю, не затримуйся!
Сусідки на сидінні припинили милуватись собою на тлі паризької екзотики й забігали очима.
– Хахол! – беззвучним порухом губ повідомила старша молодшій.
– Ха-ха-ха... – видали смішок губи молодшої.
Потяг зупинився на черговій станції. У вагон зайшла темношкіра дівчина. Опускаючись на сидіння поруч з Юрієм, штовхнула його плечем, однак не перепросила, як зазвичай у такому разі чинять, а приязно усміхнулася.
Українець відповів усміхом не менш приязним, від чого великі гарні очі темношкірої дівчини, зблиснувши, стали ще кращими. «Вона не така, як інші, – міркував Юрій. – Темношкірі жінки губаті й широконосі, а в цієї витончені риси обличчя. І волосся її не заплетене в безліч косичок, що притаманно темношкірим. Вона надала перевагу короткій зачісці європейок. А яка в цієї дівчини хода! Рідкісної граційності хода! На вулицях Парижа цю дівчину проводжають очима чоловіки, без сумніву! І жоден вуличний художник не змарнує нагоди відтворити обличчя красуні на портреті – можливо, найкращому в його творчому доробку. А скільки зачарованих нею прислухається до музики її слів і навіть дихання».
Юрій чіткіше й чіткіше вловлює дихання сусідки на сидінні і врешті усвідомлює, що її голова – в нього на плечі. Заснула, втомлена, – здогадується і завмирає, аби не розбудити дівчину.
Худі жінки навпроти, переглянувшись, пересіли на сидіння посередині вагона.
– Закрутіл с афрофранцуженкой хахол, – цвенькає старша. – Пахоже, ані давно вместє.
– Пахоже, – погоджується молодша.
– У чьорной дамочкі украшеній не счєсть.
– Дарагіе па ходу...
– Да, нє с дєшьових.
– Відать, на жільйо і дєньгі запал хахол.
– Нє на нєйо же.
– Беспрінципний! Всє ані, хахли, такіє. От русскіх подалєє, а с Європой лобзатса!
– Подлєци! – шипить молодша і, поправивши зачіску, додає: – Бросіт єйо па ходу хахол, за Паріж зацепівшись.
– Нєсомнєнно!
Музикальний слух Юрія вихоплює те, що сказали худі жінки, і жбурляє в ледь відчинене вікно потяга – на вітер дурне патякання, аби зникло хутчіше. А зрештою ні, він, «хахол», не розчарує цих двох прискіпливих...
Юрій дивиться у вічі темношкірій дівчині, яка вже прокинулась, і гомонить до неї українською, усміхаючись:
– Як спалося, кохана? Я встиг засумувати за твоїми очима, поки вони були заплющені. Чарівними очима! Уперше бачу їх у потязі, бо... ми завжди удвох подорожуємо розкішною автівкою, яка на теперішній час у ремонті. Як ти уважно слухаєш мене, кохана! Без тебе я ніхто. Просто блукалець, який міг би заблукати, загубитися в метушливім Парижі, а з тобою, золотце, твердо стану на ноги... Що нас чекає увечері? А, нам забагнеться вечері в китайському ресторані з його сотнею страв, з-поміж яких кожен вибере те, що смакує йому, але згодом нам смакуватиме одне – наші палкі поцілунки і затишок у домівці...
Худі жінки з виразом переможниць на обличчях виходять з потяга на станції, до якої діставались, – усе ж бо які вони проникливі, хоч оду співай цій проникливості, а Юрій щодуху стримує сміх, що підступає йому до горла.
Сусідка на сидінні, дослухавши Юрія, кладе на його долоню айфон. Українець читає з екрана свій монолог, перекладений французькою. «Як і коли темношкіра красуня переклала його слова за допомогою телефона?» – полотніє і вже не може стримати сміху. Згодом підбирає слова, щоб попросити пробачення, і промовляє:
– Коли простягають з усміхом номер власного мобільного, вибачення зайві.
Якщо ви знайшли помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter
Життєві історії
26
Життєві історії
