ПОПУТНИЦЯ ЗАСНУЛА НА ПЛЕЧІ

Уже пів року паризька підземка нічим не дивувала Юрія. Він припинив розглядатися і прислухатися, очі оминали сотні облич, не затримуючись на жодному. Ходіння лабіринтами станцій змінювалось поїздками в потягах, де майже всі пасажири або усміхалися власним мобільним телефонам, або ж втирали сльозу, або ж розмовляли з тим, чиє обличчя висвітлювалося на екрані мобільного, або ж... Усе, геть усе після кожного «або ж» було до нудоти звичним. Юрія це дратувало, бо він жадав нових вражень. І що тут вдієш? Проти долі не попреш. Але, як відомо, коли чогось дуже хочеться, то воно не омине: увірветься у твою буденщину з вулиці чи із провулка, з будинку навпроти чи із сусідньої квартири, а то й помчить тобі назустріч у вузькому тунелі, а ще ймовірніше – в автобусі чи у потязі.

Юрієві потрібні були друзі, яких не мав у Парижі, – справжні, такі, які розуміли б його з пів слова, однодумці та сміливці, які не пасували б перед загрозами у дні, коли доля посилає випробування. З ким започаткувати власну справу, на яку зібрав кош­ти? Кому передати свій досвід? Де ж він, найкращий друг?

Розмірковуючи, Юрій дедалі частіше ловив себе на думці, що поруч хоче бачити... подругу. Інколи картав себе за надмірну практичність – потужнішу за стебла романтики, які все ж таки проростали в душі, але так і залишалися незаквітчаними... Якби ж то, як у казці, одним порухом чарівної палички усе змінити. Тоді повернувся б його утрачений подив і буденщина промовляла б йому барвистіше.

Юрій знову зайшов у потяг підземки і всівся навпроти двох худих жінок, які розмовляли російською про Париж. «Не про столицю вони, а про себе в ній», – подумав Юрій і заплющив очі, аби трохи подрімати. Та невдовзі змушений був відповісти на телефонний дзвінок з України, якому неабияк зрадів.

Колишній однокласник, один із тих, хто міцніє там, де інші розкисають, обіцяв підтримати Юрія на чужині. Розмова з певних причин була короткою, тому Юрій обмежився трьома словами:

– Чекаю, не затримуйся!

Сусідки на сидінні припинили милуватись собою на тлі паризької екзотики й забігали очима.

– Хахол! – беззвучним порухом губ повідомила старша молодшій.

– Ха-ха-ха... – видали смішок губи молодшої.

Потяг зупинився на черговій станції. У вагон зайшла темно­шкіра дівчина. Опускаючись на сидіння поруч з Юрієм, штовхнула його плечем, однак не перепросила, як зазвичай у такому разі чинять, а приязно усміхнулася.

Українець відповів усміхом не менш приязним, від чого великі гарні очі темношкірої дівчини, зблиснувши, стали ще кращими. «Вона не така, як інші, – міркував Юрій. – Темношкірі жінки губаті й широконосі, а в цієї витончені риси обличчя. І волосся її не заплетене в безліч косичок, що притаманно темношкірим. Вона надала перевагу короткій зачісці європейок. А яка в цієї дівчини хода! Рідкісної граційності хода! На вулицях Парижа цю дівчину проводжають очима чоловіки, без сумніву! І жоден вуличний художник не змарнує нагоди відтворити обличчя красуні на портреті – можливо, найкращому в його творчому доробку. А скільки зачарованих нею прислухається до музики її слів і навіть дихання».

Юрій чіткіше й чіткіше вловлює дихання сусідки на сидінні і вреш­ті усвідомлює, що її голова – в нього на плечі. Заснула, втомлена, – здогадується і завмирає, аби не розбудити дівчину.

Худі жінки навпроти, переглянувшись, пересіли на сидіння посередині вагона.

– Закрутіл с афрофранцуженкой хахол, – цвенькає старша. – Пахоже, ані давно вместє.

– Пахоже, – погоджується молодша.

– У чьорной дамочкі украшеній не счєсть.

– Дарагіе па ходу...

– Да, нє с дєшьових.

– Відать, на жільйо і дєньгі запал хахол.

– Нє на нєйо же.

– Беспрінципний! Всє ані, хахли, такіє. От русскіх подалєє, а с Європой лобзатса!

– Подлєци! – шипить молодша і, поправивши зачіску, додає: – Бросіт єйо па ходу хахол, за Паріж зацепівшись.

– Нєсомнєнно!

Музикальний слух Юрія вихоп­лює те, що сказали худі жінки, і жбурляє в ледь відчинене вікно потяга – на вітер дурне патякання, аби зникло хутчіше. А зреш­тою ні, він, &laq...