Історія з життя

Уже пів року паризька підземка нічим не дивувала Юрія. Він припинив розглядатися і прислухатися, очі оминали сотні облич, не затримуючись на жодному. Ходіння лабіринтами станцій змінювалось поїздками в потягах, де майже всі пасажири або усміхалися власним мобільним телефонам, або ж втирали сльозу, або ж розмовляли з тим, чиє обличчя висвітлювалося на екрані мобільного, або ж... Усе, геть усе після кожного «або ж» було до нудоти звичним. Юрія це дратувало, бо він жадав нових вражень. І що тут вдієш? Проти долі не попреш. Але, як відомо, коли чогось дуже хочеться, то воно не омине: увірветься у твою буденщину з вулиці чи із провулка, з будинку навпроти чи із сусідньої квартири, а то й помчить тобі назустріч у вузькому тунелі, а ще ймовірніше – в автобусі чи у потязі.

Юрієві потрібні були друзі, яких не мав у Парижі, – справжні, такі, які розуміли б його з пів слова, однодумці та сміливці, які не пасували б перед...